Конструювання Раю. Галичина і габсбурзький міф

1963 року в турінському видавництві Einaudi з’явилося дослідження нікому не відомого на той час двадцятичотирирічного дисертанта Клаудіо Маґріса Il mito absburgico nella letteratura austriaca.

Написана майже белетристичним стилем, книжка упродовж однієї ночі перевернула германістичний світ: «Австро-Угорська імперія розпалася 1918 р. Проте для інтелектуалів і поетів, які разом із нею втратили суспільство й, отже, фундамент свого життя та культури, для австрійських письменників, які опинилися у новому політичному кліматі, до якого не могли пристосуватися в силу свого походження, стара габсбурзька Австрія уявлялася – подекуди уявляється ще й сьогодні – щасливою й гармонійною добою, впорядкованою і казковою Центральною Європою, в якій час, здавалося, минав не так швидко і не було потреби поквапливо забувати речі й відчуття вчорашнього дня».

Зупинений час

Маґріс – уважний читач Роберта Музіля, автора «Людини без властивостей», в якій упродовж півтори тисячі сторінок змагаються між собою ностальгія й іронія. «Там, у Каканії, в тій незбагненій, тим часом уже зниклій державі, яку з багатьох поглядів, хоч цього й не визнають, можна назвати зразковою, також був свій темп, але темп не надто високий. Досить було на чужині згадати про цю країну, як перед очима поставали білі, широкі, добротні шляхи доби піших походів і спеціальної пошти, шляхи, що бігли увсебіч, мов ріки порядку, мов смужки світлого солдатського тику, охоплюючи землі паперово-білою рукою управління. І які землі! Були там ґлетчери й море, Карст і чеські ниви, ночі на Адріатиці, напоєні невгомонним стрекотанням цикад, і словацькі села, де дим виходив із коминів, мов із задертих ніздрів, а саме село тулилося поміж двома невеликими пагорбами, ніби земля трохи розтулила губи, щоб зігріти між ними своє дитя. Звісно, котилися цими шляхами й автомобілі; але ж не надто багато автомобілів!» – це ностальгія. А ось відверта іронія, щоб не сказати сарказм того, хто помер в убогості й невизнанні посеред Другої світової війни у швейцарському екзилі: «До того ж у Каканії лише генія мали за йолопа, а ось йолопа за генія, як це траплялося десь інде, – ніколи». Іронія – віжки, якими Музіль час до часу стримує коня туги, ладного безконторльно розігнатися.

Услід за Гербертом Джорджем Уеллсом Музіль, який уже встиг винайти дзиґу для змішування кольорів, береться майструвати машину часу – у технічних новаціях англійці завше на крок випереджали континентальну Європу. Музіль суттєво відрізняється від свого попередника, мандрівника у майбутнє: його геніальна і сповнена неабияких художніх чеснот конструкція спрямована у минуле й придатна лише для того, щоб зупинити час на певній і тільки на цій позначці – напередодні краху Австро-Угорської імперії.

Якщо Маґрісові належить пальма першовідкривача габсбурзького міфу, а Музіль зашкіцував одну з її аватар – Каканію, то творцем був драматург і чиновник Франц Ґрільпарцер, який звернувся до того роздоріжжя історії (XIII ст.), коли обирався шлях на наступні півтисячі років. На відміну від поетичної версії Ґрільпарцера, згідно з якою перемога Габсбурґів започаткувала добу щастя і процвітання, історіографія дивиться на ті давні події по-іншому: обрання 1273 р. мало відомого швейцарського графа Рудольфа фон Габсубрґа кайзером на тривалий час закріпило владу дрібних володарів, зачинивши перспективу єднання і централізації – утім, міф не любить деталей, що його підважують. Це той самий Ґрільпарцер, який у щоденнику своєї подорожі до Константинополя та Греції скаржиться: «Я не побачу Парнасу».

Галичина, наріжний камінь

Коли наприкінці лютого 1924 року у Frankfurter Zeitung з’являються репортажі «Люди і місцевість», «Львів, місто» та «Каліки», їх автор повідомляє про край, якого більше не існує і який все одно має «в Європі кепську славу». Тоді як уродженець Бродів Йозеф Рот вперто пише «Галичина» й виокремлює її насампочатку курсивом («Хай там як, Галичина, велике поле бою великої війни, ще далеко не реабілітована»), місцевість належить під назвою Małopolska Wschodnia (Східна Малопольща) до Польської республіки – чимось Рот подібний до свого героя, графа Франца Ксавера Морштина із Лопатин (новела «Погруддя цісаря»). Якщо міжвоєнна Польща все-таки ввійшла у творчість Рота у вигляді доконаного факту, то місцевість, якій присвячено особливу увагу у фейлетонно-репортажному доробку й белетристичних творах, називається не інакше, як Галичиною.

Рот пише зі співчуттям і симпатією, не шкодуючи, однак, гротескно-саркастичних барв у змалюванні галицької убогості та безпросвіття. Втім, міф вибирає щось одне – радянська міфографія надала перевагу злидням і безжальній експлуатації, габсбурзький міф – ідеалізації, в якій нероздільно амальгамовано модерн і патріархальність. Міф – заповзятий навіювач: обцяцькувавшись поцупленими в істини й натертими до блиску любими собі частинками, вдає, що він і є істина.

Від туги явної до прихованої

Полеміка Інґеборґ Бахманн, інтелектуалки й письменниці, центральної постаті літературних 1950–1970 років, із габсбурзьким спадком зводиться назагал до одного-єдиного твору, який до того ж залишився незавершеним (тим концентрованіше і багатопластовіше вона в ньому виражається): «Випадок Франци» / «Книжка Франци».

Достеменніше не описана Galicien лежить десь на австрійському Півдні, де зустрічаються німецькомовний і південно-слов’янський простори, – десь там, звідки родом сама письменниця: Gailtal, словенською – Ziljska dolina, що у східній частині Каринтії, одного з дев’яти федеральних країв сучасної Австрії.

Бахманн змінює одну літеру, мовби усуваючи останню прив’язку до історичної Галичини, на користь тієї іншої, поетичної, коли вже не треба з’ясовувати, що було дійсністю, а що – лише вимріяність. Це не дивно, навпаки, на свій лад правдиво, адже Бахманн не має до тієї Галичини такого стосунку, який був у Йозефа Рота. Galicien – варіація Інґеборґ Бахманн на тему Ротової Galizien: топоси туги, спрямовані в минуле, перетворені на утопії, просякнені ідеалізацією і позачассям. Перегукування між Бахманн і Ротом настільки разючі, що окремі місця «Книжки Франци» прочитуються, наче палімпсест, з-під якого проступає образний світ попередника.

Galicien – місце дитинства і дещо віддаленішого минулого країни, з обопільним предикатом glücklich – щасливий (felix – Felix Austria – Щаслива Австрія, як її оспівували в габсбурзькі часи). Та й навіть ім’я героїні – Franza (Франца) і прізвище по чоловікові – Jordan (Йордан) перегукуються з ім’ям останнього цісаря, вбудованого у біблійний, «йорданський» вимір.

У приватних координатах Galicien – номен туги за раєм дитинства (Рембо, Тракль). В історико-політичних – за габсбурзькою імперією: «Весь міт дитинства і загадки, якщо така взагалі була, і віднайдення, коли все розчинилося в жуванні хліба з ковбасою за вином і під тягарем фактів, які йому іноді уявлялися жахливішими, але все-таки не так і не в цій занепалій колибі, останньому залишку імпозантного обійстя, яке таким уже імпозантним і не було, десь між Добровою і Чіновіцем, де належали до великих чи до малих, тут, у Ґаліції все було великим, царство і назва, й ось не було їх уже більше».

Як бачимо, «непомірна хвала габсбурзькій минулині», про яку повідомляє Клаудіо Маґріс, Ротом не вичерпалася. Не вичерпалася вона і такими постатями, як Ґреґор фон Реццорі і Гайміто фон Додерер, якими розвідка Маґріса завершується. Габсбурзький міф впливає й на подальше австрійське письменство, пропонуючи доволі промовисті прочитання. У п’єсі «Бурґтеатр» Ельфріде Єлінек, де на передньому плані безкомпромісним чином розгортається тема митець і колаборація, підспідно відбувається звернення і до віддаленішого минулого – габсбурзької традиції. Радикально і субверсивно діє Томас Бернгард, тож з його безжальних інвектив проти крихітної республіки, цього «позосталого тулуба» (який, до слова, належить до найуспішніших держав), промовляє туга за імперією – міфом, що його туга сама й підживлює.

Габсбурзький міф так і не зазнав повноцінної деконструкції – важелі саморуйнації, закладені його творцями, не спрацювали, тоді як триває його невблаганна маргіналізація: левова частка осіла у розрахованих на туристів крамничках й атракціях, а все, що в ньому залишилося ще посутнього, пов’язане із Галичиною.