Криза легальності та легітимності влади в Україні

IQНазарій Заноз, 20 січня 201456760
Криза легальності та легітимності влади в Україні

Однією із запорук існування держави є спільне виконання суспільного договору влади та народу. Якщо узагальнити, суть договору зводиться до того, що людина визнає над собою чиюсь владу, погоджується їй підкорятися, відмовляється від частини свобод в обмін на те, що держава зобов’язується захищати її права. Основною цінністю визнається життя індивідуума, і будь-яке посягання на нього – неприпустиме.

Останні події в Україні чітко показують, що влада не лише не береться захищати своїх громадян, а й посягає на їхнє життя, себто основну цінність. У такому випадку можна сказати, що існує підґрунтя не вважати цей режим законним, адже він не виконує свого основного обов’язку.

Для означення законності політичного режиму існує термін «легальність». Його часто плутають з іншим поняттям – «легітимність». Попри те, що вони мають різні значення, у нашій країні існує криза і легальності влади, і її легітимності.

Легальність є правовою характеристикою. Під нею слід розуміти те, чи законним шляхом режим прийшов до влади, чи діє він у законодавчому полі та чи сам підпорядковується законам.

Натомість легітимність є категорією морально-етичною. Під нею слід розуміти згоду народу підкорятися владі, визнання її законною та передання їй управлінських функцій над собою.

Легальність є більш точним поняттям, тому розпочнемо з нього. Зазвичай режим вважається із самого початку незаконним, якщо він прийшов до влади не шляхом належної зміни свого попередника – виборів, а, наприклад, внаслідок перевороту. Ми ж маємо справу з командою Януковича, котра, якщо не брати до уваги порушень під час виборчого процесу, прийшла до влади у легальний спосіб. Проте, тільки-но вступивши у повноваження, біло-блакитні взялися виводити себе за межі законності. Право стало інструментом в руках донецької політичної еліти. Варто зауважити, що це не новий підхід, і попередні режими активно послуговувалися правилом «закон як дишло, куди повернеш – туди і вийшло». Проте заповзяття, з яким взялася за це Партія регіонів, набуло небувалого розмаху.

Режим Януковича неодноразово брався не лише формувати законодавство під свої потреби, а й виходити за правові межі. Вибіркове правосуддя, тобто таке, що не застосовується однаково до соціуму та владних еліт, є однією з ознак втрати легальності.

Зневага до закону стала однією з основних ознак режиму. Право для Партії регіонів – не лише інструмент для задоволення власних чи корпоративних інтересів, а й можливість втриматися у своїх кріслах. Найпоказовішим фактом зневаги законодавчих норм став відкат до Конституції зразка 1996 року. Завдяки цьому крокові Янукович отримав повноваження, на які його не обирали. Проте це було далеко не першим актом використання Конституційного суду у своїх інтересах. Перед тим влада отримала дозвіл на поштучне формування коаліції, що, власне, й дозволило їй отримати перевагу в парламенті, переманюючи на свій бік «депутатів-тушок».

Після цього влада неодноразово показувала суспільству, що насправді для неї «закон нє пісан». Пригадаймо лише найпомітніші випадки: небажання призначати вибори Київради, міських голів у низці обласних центрів та столиці; позбавлення депутатів їхніх мандатів рішенням суду; прийняття законів на виїзному засіданні на Банковій і підписання їх Януковичем; призупинення євроінтеграції урядом, котрий не має таких повноважень; судові рішення щодо подій на Банковій та автомайданівців. Апогеєм всього цього стало прийняття 16 січня поправок до законодавчих актів, котрі обмежують цілий ряд прав та свобод громадян.

Нехтування владою правових норм стало однією з причин втрати її легітимності. У науковий обіг цей термін ввів німецький соціолог Макс Вебер. Легітимність показує не лише, наскільки соціум довіряє режимові та його інституціям, а радше, чи збігаються ціннісні орієнтири громадян та влади.

Науковці виокремлюють різні чинники втрати владою легітимності (делегітимації). В українських реаліях основну роль у процесі делегітимації режиму зіграли такі фактори:

- Відсутність комунікації між владою та народом. Янукович та компанія максимально уникають контактів із своїми громадянами. Всі обов’язки перекладено на дрібних чиновників.

- Відсутність комунікації між владою та опозицією. Сенс перебування опозиції у парламенті зведено до ролі спостерігача, котрий не може впливати на процес. Маргіналізація і відверте ігнорування законопроектів опозиції, котра представляє значну частину суспільства, негативно відбивається на іміджі влади.

- Суперечності між цінностями, котрі сповідує соціум, та задоволенням власних інтересів, на яке зорієнтовані владні еліти.

- Криза легальності.

- Корупція. Французький соціолог політики Маттей Доган вважав, що всеохопна корупція та бюрократизація державницького апарату є свідченнями близького падіння режиму. Якщо порівнювати з 2007 роком, Україна опустилася з 117 на 144 місце (із понад 170 країн) у рейтингу сприйняття корупції, котрий щорічно укладає організація Transparency International.

- Знову ж таки, за Маттеєм Доганом, велику роль у підриві легітимності режиму становить інтелектуальна еліта. У випадку, коли своє слово проти влади висловлюють інтелектуали, у неї залишається куди менше шансів. Те саме стосується й церкви. Тут варто зауважити, що саме останній українці довіряють найбільше (понад 64%).

- Соціальні нерівність – прірва між найбагатшими та найбіднішими верствами населення, а також відсутність соціальних ліфтів.

- Розв’язання проблем силовими методами. Влада намагається силою примусити суспільство підкорятися собі, чим делегітимізується в його очах.

Звісно, перелік чинників на цьому не вичерпується. Варто згадати й про економічну ефективність. Власне, поспішне прийняття бюджету було спрямоване не лише на збільшення видатків на силові структури, а й на задоволення інтересів базового електорату ПР на Півдні та Сході країни. Бо, якщо бунтуватиме ще він, влада повністю залишиться без тилу. Неефективність влади в економічній сфері чудово засвідчується падінням рівня життя українців.

Як показують дані останніх соціологічних досліджень, проведених компаніями «СОЦІС» та «Рейтинг» у грудні 2013 року, рівень довіри до всіх владних інституцій є критично низьким. Особистий рейтинг довіри до Януковича становить 27% (недовіри – 67%), до уряду – майже 22% проти 74% недовіри, міліції – 16% проти 79%, парламенту – 15% проти 80%, судів – 13% проти 79%. З усіх інститутів державної влади найкращі показники в армії – 37% проти 49%.

Те, що влада залучає до протистояння між собою і Майданом якнайбільшу кількість своїх інституцій («Беркут», ДАІ, прокуратура, суди, парламент, Міністерство культури, виконавча влада на місцях і т.д.), лише поглиблює кризу легітимності.

Самі по собі статистичні дані про високий рівень недовіри не визначають глибини кризи. Схожі результати час до часу показують і соціологічні дослідження в європейських демократичних державах. Проте між ними й Україною є кілька відмінностей. Передовсім – усі означенні вище пункти, по-друге – дуже високий рівень протестної активності в країні: майже 50% опитаних заявляють, що готові вийти на вулиці у випадку погіршення умов життя. По-третє, у суспільства цивілізованих європейських країн існує певність, що владу завше можна буде змінити на законних підставах через вибори.

Прийняті ж 16 січня поправки до законів, фактично, унеможливлюють рівність усіх учасників процесу на виборах 2015 року. Відповідно до них, організації, що контролюють виборчий процес, будуть оголошені «іноземними агентами», вільні медіа – поза законом, а громадських активістів спробують пересадити або просто заткнути ще до початку електоральної кампанії. На перемогу в таких умовах кандидат від опозиції, навіть якщо він буде єдиним, може не розраховувати.

Ставлячи свій підпис під цими «законами», Янукович теж остаточно вивів себе з правового поля. Прийняті з величезною кількістю порушень поправки стали остаточним фактором делегітимації біло-блакитних.

Схоже, що це може призвести до втрати легітимності режиму в очах світової спільноти. Сигналом для цього буде введення санкцій до чиновників, котрі порушували законодавство та посягали на права і свободи українців. Далі – ізоляція та «дружні обійми» Москви й Мінська.

Надалі можливими є три сценарії виходу з кризи:

1. Повалення нелегітимного режиму силами громадських активістів та опозиції;

2. Спроба миру, перезавантаження влади через створення перехідного уряду, укомплектованого з експертів та незалежних фахівців або на паритетній основі з влади та опозиції, оголошення виборів президента та парламенту.

3. Придушення заворушень та остаточний перехід до авторитаризму.

Можливим є й четвертий варіант, коли влада застосовуватиме точкові репресії і вдаватиме ігнорування протестів, поки ті самі не вщухнуть. Виглядає на те, що влада насправді не бажає шукати компромісу, вона іде на ескалацію конфлікту, постійно підігріваючи температуру протистояння. Поки що ситуація – на користь режиму. У випадку остаточного й безповоротного переходу до авторитаризму легітимність знімається з порядку денного, на заміну приходить насильство та примус. Проте маятник будь-якої миті може схилитися у бік Майдану.

В разі перемоги суспільства нова влада, котра прийде на зміну чинній, теж буде приреченою на кризу легітимності, якщо не відбудеться переходу до нової моделі управління. Тобто у випадку, якщо просто одні обличчя замінять інші, за рік-два варто очікувати нової кризи. Не представництво однієї фінансово-промислової групи (ФПГ) має змінити інше. Змінитися повинна сама система та методика управління, правила гри.

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук