Квартира на халяву

Мені завжди здавалося, що людина може піти і щось у когось просити тільки з відчаю, а просити у влади, дивлячись щодня по телевізору на діяння «людей при посаді», з дуже великого відчаю.

Коли ZAXID.NET вирішив з'ясувати, з якими проблемами люди звертаються до перших керівників міста та області, то побачене на прийомі в мера Львова дещо заскочило: людей, які реально не можуть допомогти собі самі, там одиниці.

Всі решта переконані, що наглість - друге щастя.

Півсвіту замало...

Вразила мене історія однієї пані. Вона з двома паличками і в супроводі, як вона зазначила згодом, працівника соціальної служби, ледь підходить до столу. Звісно, ця картина не може не викликати співчуття. Уява малює картину, що це самотня літня жінка, не має рідних або їм до неї геть байдуже, яка потребує матеріальної допомоги. Пані поволі сідає на крісло і починає розповідати про свою проблему. Всім би було так зле! Біда в неї виявилася «страшна», точніше - декілька «бід».

«Біда» перша - мешкає жіночка у будинку в центральній частині міста на шостому поверсі, а там, знаєте, які стелі високі, ліфта немає і їй важко ходити. Тому, просить жіночка - влада зобов'язана, її однокімнатну квартиру (на 40 з гаком квадратних метрів із усіма вигодами та зробленим за власний кошт ремонтом і приватизовану на сина) продати чи розміняти на двокімнатну квартиру на другому поверсі, бажано в новобудові за рогом біля її будинку. Син, якому, власне, і належить ця квартира, цим не має часу займатися. Запропонований варіант обміну на двокімнатну квартиру на Сихові літній пані підходить, але старенька каже, що це не влаштує її сина, тому немає куди діватися і «мусите знайти для неї квартиру в центрі й таку, як вона сказала».

На зауваження, що квартиру можна продати самим і син може докласти до двокімнатної, пані відповідає, що саме так і хотіла вчинити, але результату нуль, бо ніхто не хоче дати їй стільки, скільки вона просить, а продавати дешевше, то не вистачить на двокімнатну на другому, а в дитини брати гроші вона не буде. Пані волає до мера, що він має знайомих - власників новобудови за рогом, і нехай попросить, аби виділили їй там двокімнатну квартиру.

Вся ця тирада жіночки викликала трохи істеричний сміх у людей, які також прийшли з квартирною проблемою і живуть родинами у п'ять-десять осіб на 10-20 квадратних метрах у гуртожитках із загальним туалетом на коридорі.

Проте жінка продовжувала. Мала вона ще одне «горе». Ніхто не хоче давати старенькій ділянки під гараж. У неї особисто гараж є, де стоїть її старенька автівка, але ж машину має і син. А ще, крім того, їй не дозволяють приватизувати земельну ділянку, байдуже, що вона розташована в парковій зоні, бо чим вона гірша за інших: на старість років їй необхідно дихати свіжим повітрям.

Думаю, вона могла продовжувати довго, але заспокоїлась, коли їй виділили 1 000 грн матеріальної допомоги і запевнили, що забудовникам запропонують її квартиру в обмін на двокімнатну в новому будинку - якщо когось це зацікавить, то їй подзвонять.

Зрозуміло, що такий варіант навряд чи когось зацікавить, тому жіночка пообіцяла прийти знову. «Бо це беззаконня якесь в тій країні...»

Народжуватиму, бо хочу дівчинку

Про байдужість влади і беззаконня говорить й інша категорія завсідників прийомів. Це багатодітні родини. Багатодітними вони стали, здебільшого, в останні роки, коли поповнення в родині почало приносити матеріальний дохід.

Молода жінка, вагітна п'ятою дитиною, прийшла жалітися на те, що їй незаконно відімкнули світло. Колишній чоловік, від якого вона вагітна, і з яким та ще чотирма дітьми мешкає на 10 квадратах, її б'є. До мами в село вона повертатися не хоче і не може. Тому їй також потрібно житло.

Житло цій родині дійсно потрібно, і не стільки родині, бо в цьому випадку шкода не жінку, а дітей, яких вона народжує і народжуватиме ще, «бо в неї всі хлопці, а вона хоче дівчинку». Байдуже, що від чоловіка, який п'є, байдуже, що мешкають вони на 10 квадратних метрах...

Дайте ще одну квартиру

«...Ви ж тоді однокімнатну дали, а ми претендували на двокімнатну», - била себе в груди молода жінка років тридцяти. Її історія також невтішна.

Вона з матір'ю та братом мешкає в однокімнатній квартирі площею 10 квадратних метрів. У 1996 держава виділила цій родині на покращення житлових умов однокімнатну квартиру, яку вони продала, бо захворіла мати. Дівчина працювати не пішла, брат, через психічний стан працювати не може, тому й довелося продавати. Тепер жінка вимагала знову покращити її житлові умови, бо тоді їм дали замість двокімнатної зовсім іншу, не їх квартиру.

У відповідь вона почула, що їх родина є в черзі, і коли вона підійде, то квартира в них буде. Однак коли це відбудеться - невідомо, бо ліміт на позачергове жило вони вже вичерпали.

Отримавши таку відповідь, жінка впала в нерви і пообіцяла скаржитися: в ОДА, в Київ. Зважаючи на її слова, які не буду повторювати, я би їй житло не надала навіть, якби в резерві було десять вільних квартир.

Квартири роздають... в суді

Та все ж люди отримують квартири. Так Олена, яка сама виховує неповносправну дитину і стояла в черзі з 1971 року, таки отримала однокімнатну квартиру на вул. Антоновича в жовтні цього року і того ж дня пішла в нове житло. Проте зустріла там людей, які збиралися робити ремонт і стверджували, що господарі помешкання - саме вони, оскільки в них є рішення суду про те, що квартира належить їм.  Підставою на отримання квартири дільничним міліціонером Франківський суд, напевно, вважав статтю 47 Конституції України, яка каже, що кожен громадянин має право на житло. Керівництво правоохоронця, за словами Олени, телефонувало до міськради і переконувало, що житло йому було надане як службове. Сам самопризначений власник звернувся до суду, аби ордер, виданий пані Олені, місто анулювало.

Зараз у цій справі триває судовий спір. Так що, шановні, з'ясуйте, де у вашому районі яка квартира погано «лежить», біжіть до суду й аргументуйте, що Конституцією вам забезпечено право на житло.

P.S.

З десяти осіб, які прийшли на цей прийом, дев'ять хочуть покращити свій житловий стан (інші просять відремонтувати дах, газову плитку, виділити земельну ділянку). Відповідь, яку вони чують, звучить як вирок суду в США - вас засуджено на 150 років, через 100 років можете подавати апеляцію. Так і тут - ваша черга на отримання житла - 20 108, стоїте з 1988 року, якщо хочете отримати житло швидше, попросіть того, що стоїть під №1 з 1964 року і всіх решта, поступитися.

Частина людей, яких я зустріла на прийомі в мера, приїхала до Львова за часів Союзу, має будинки на селі, але повертатися до землі не хоче, тому воліє жити вдесятьох на 10 квадратних метрах, ніж їхати працювати на землі. Колись цим людям обіцяли дати житло, але той факт, що сьогодні ніхто, нічого і нікому «на халяву» не дає, вони приймати не бажають, тому чекають. За цей час більшість із них пішла на пенсії, частина залишилася без роботи через закриття підприємств. Інші «прохачі» - це або пройдисвіти, які мають житло, але вважають - чому не взяти те, що погано лежить; або ті, хто навіть не думає йти працювати, бо їм мають дати, їм всі винні.

Фото зі сайту censor.net.ua