Лава запасних
IQ

Лава запасних

Гра в дихотомію «перемога/зрада» є політтехнологією з можливими жахливими наслідками

Василь Расевич, 30 листопада12490
фото fakty.ictv.ua

Мене завжди дивувало те, з якою легкістю українське експертне середовище малює прожекти майбутнього, які різкі й категоричні присуди виносить політикам, урядовцям, громадським активістам, а то й цілим структурам. При чому робить все це взагалі не заморочуючись: а яким потенціалом ми на даний час володіємо, які резерви й альтернативи маємо? Ще з дому виніс, що найближчі плани треба тісно прив’язувати до своїх потенційних можливостей. Інакше, в кращому випадку, доведеться виставити себе на посміховисько через неадекватність, а в гіршому – банкрутство, крах і нидіння.

Розпашілі популісти з трибуни Верховної Ради та з чисельних телевізійних екранів аж захлинаються, роздаючи нічим не підтверджені обіцянки наліво й направо. Статечні експерти наморщують чоло і витискають із себе, нібито, своє експертне судження, що достатньо, мовляв, усунути ось цього і ще цього, й буде нам щастя. А в нашому домі запанують достаток, мир і злагода. Зрозуміло, що таке ковзання поверхнею є не тільки результатом слабкої професійної кваліфікації та моральної нечесності мовців. Причина глибша. Вона криється у небажанні суспільства довідатися правду про дійсний стан речей. Сподівання на те, що десь там у прихованих «закромах родіни» криються величезні багатства, до яких просто треба розчистити доступ, щоб потім рівномірно і справедливо розподілити.

Таке сподівання цілого суспільства на казкову розв’язку або щира віра у «щасливий» фінал, як у індійських фільмах та латиноамериканських серіалах є ознакою пострадянського інфантилізму. Зауважте, не повний аудит всього чим володіємо з відповідним розставлянням пріоритетів та поетапним планом виходу із кризи, а віра в те, що зустрінеться добрий чорт, Дід Мороз, щука-чарівниця, золота рибка, багатий зачарований наречений. Виявиться, що ви – сестра або брат-близнюк, таємно викрадений із дуже багатої родини. Що час ваших поневірянь у злиднях от-от закінчиться багатством, яке звалиться просто на голову у вигляді неочікуваного спадку. Тому суспільством з такою наївною, міфологізованою свідомістю дуже легко маніпулювати: переключати увагу на другорядні проблеми, відвертати увагу або найгірше – переконувати, що справедливості нема, всі – погані, а альтернативи не існує.

Невідомо ким запущена гра в дихотомію «перемога/зрада» насправді є політтехнологією з можливими жахливими наслідками. Бо насправді радикально чорно-білий світ є просто неможливим. А постійне застосування цієї технології релятивізує морально-етичні принципи, на які опирається людська спільнота. За цим принципом, не просто – всі не без гріха, а всі погані. А якщо всі погані, то нема на що сподіватися. Треба або погодитися на те, що нічого змінити не можна, дозволивши людям системи і надалі розграбовувати країну і залишатися непокараними, або ж якнайшвидше емігрувати, щоб ще встигнути заробити там хоч на якусь старість.

Дві українські революційні спроби подолати систему виявилися малоефективними. Досить успішними, щоб змінити владну обойму, але невдалими, щоб хоча б похитнути систему. І тут треба задуматися над тим, чому так сталося, і скільки часу триватиме такий перехідний період?

Перше, що приходить на думку – це якість кадрового потенціалу. Свій старт незалежна Україна зробила 1991 року, опираючись майже виключно на партійно-радянську номенклатуру. Одиничні вкраплення в державний апарат радянських дисидентів-романтиків на Заході України закінчилися тим, що для урядування на місцях вони також змушені були набирати команду зі «вчорашніх». Вчорашніх політ-економістів, марксистсько-ленінських філософів, наукових атеїстів, радянських вчених та інженерів. Головною проблемою цих кадрів було те, що вони мали здійснити перехід до ринкової економіки, і якщо хочете – капіталізму, не маючи жодного іншого досвіду, окрім радянського. Весь новий/старий адміністративно-управлінський апарат та молодий партійно-комсомольський бізнес вчилися на ходу тому, як має виглядати нова країна.

По суті – більшість з них самоуки. Правда, у них були непогані приклади для наслідування у Москві. Тому перші роки незалежності України були прямим наслідуванням російських реформаторів та урядовців. Україна, не розрізавши пуповину, продовжували у всьому копіювати Росію, з однією різницею, що перша не володіла таким бездонним ресурсним потенціалом. Доходило до курйозів, коли Анатолій Зленко, будучи вже міністром закордонних справ України, за інерцією отримував зарплату ще й в Москві. Україна «списувала» в Росії закони про приватизацію і навіть структуру нової влади. З часом ваучерна приватизація та торгівля енергоносіями витворили і в Україні свій вищий клас.

Великі підприємства були приватизовані й перейшли у власність кількох олігархічних кланів. Торгівля російськими енергоносіями на внутрішньому ринку, як і перепродаж їх за кордон, витворили в Україні касту багатих людей, нерозривно пов’язаних з російськими бізнесменами, урядовцями і політиками. Тобто в Україні сформувалися впливові групи, напряму зв’язані з російськими кланами. Російські олігархи не проминули також зайти на український «ринок». Були часи, коли російські олігархи володіли окремими парламентськими фракціями в Україні, впливали на призначення міністрів в українському уряді. Згодом цей вплив ослаб, але нікуди не випарувався. Бо ми можемо ніколи й не довідатися, хто і з ким що провертав, які угоди укладав, і які зобов’язання діють донині.

За якийсь час нафтогазовий бізнес став «бізнесом президентів». З’явилися фірми-прокладки, без участі яких жоден міждержавний договір у цій сфері не був можливим. Не вщухала також міжкланова боротьба в середині країни. Боротьба цих кланів за столичний ресурс витворила і відшліфувала окремі регіональні системи. Які різнилися між собою тільки методами, що допускалися: дніпропетровські вважалися «інтелігентнішими» за донецьких, бо не так часто вдавалися до фізичного усунення своїх конкурентів. Харківські продовжували орієнтуватися на Москву, оскільки основні замовлення для них приходили звідти.

Леонід Кучма – один з найяскравіших представників дніпропетровського клану реалізував практично заповітну мрію. Він вибудував владну ієрархію в державі, опираючись на систему компроматів. В часи Кучми, якщо на когось не було достатньо компромату, то той не мав жодних шансів навіть на низову кар’єру. Фактично за часів правління Кучми сформувалися владні еліти, які попри дві революції нікуди не ділися. Це фактично одні й ті ж люди, які керують, а інші тимчасово імітують опозицію. Потім вони змушені мінятися місцями. Система уважно стежить за тим, щоб нікого не вибили з обойми, щоб не дійшло до покарання. Система не може допустити пробоїн, як і справедливого покарання за законом, бо інакше трапиться прецедент. А прецедент викличе ланцюгову реакцію. Треба пильнувати за тим, щоб на лаві кадрових запасних сиділи виключно люди системи. Байдуже, якого вони політичного окрасу або ж з якою біографією.

Для того, щоб тримати суспільство в таких рамках, клани мусять мати «своїх» людей у всіх без винятку середовищах. За короткий період державної незалежності українці переконалися в тому, що майже за всіма право- або ліворадикальними рухами стояли конкретні олігархи. Переконалися в тому, що навіть у структурованих парламентських фракціях є більші й менші групи, які «належать» окремим олігархам. Ми знаємо, що різні олігархи контролювали (фінансово підтримували) провідних діячів-революціонерів під час останніх кривавих подій на Майдані. Тому навіть люди з найближчого оточення Януковича не покарані. Практично за чотири роки ніхто не покараний. Так, відбувся перерозподіл контролю над фінансовими потоками, але їх контролюють ті ж люди з кланово-олігархічної обойми. Тобто навіть попри криваві жертви ті недавні події важко назвати революцією. Бо революція означає докорінний переворот, повну зміну еліт і прихід нових кадрів.

Який же вихід з цієї майже патової ситуації? Ні для кого не буде сенсацією, якщо сказати, що вигнати Януковича і зупинити сповзання України в Росію вдалося завдяки зусиллям українського громадянського суспільства. Фактом залишається й те, що позасистемний кадровий потенціал є дуже обмеженим. Так само важко мірятися з маніпулятивним ресурсом медіа, які не просто в приватних руках, але в основному належать олігархам та супутнім кланам. Правда й те, що кланово-олігархічна система пильно стежить за тим, щоб раптом не з’явилася альтернатива чинним державним управлінцям та політикам. І тут українцям не залишається нічого іншого, як організувати свій громадський контроль за владою.

А хто може здійснювати цей контроль? Правильно – громадські активісти та журналісти. А що ми спостерігаємо за останні кілька років? Правильно: цілу армію тролів, ботів, а також так званих (часто самопроголошених або розкручених олігархічними ЗМІ) лідерів громадської думки, котрі безперестанно працюють на те, щоб не залишити сухого місця на справжніх активістах. Ще дуже вигідними для чинної влади є політики, котрі скомпрометували себе, та маргінальні напівозброєні псевдоветеранські формації. Отут владі є де розгулятися. Мовляв, ви тільки гляньте, хто проти нас? Хто нас хоче змінити? Кого ви слухаєте? І тоді закономірно у громадян складається враження, що цій олігархічній системі влади нема альтернативи. Що критики і противники актуальної влади – це Опозиційний блок (який так запопадливо віддає свої голоси за важливі владні проекти), озвірілі маргінали, котрі тільки й мріють, щоб організувати в Україні криваву лазню, політики-невдахи, яких ця ж влада використала і викинула.

Якщо дослухатися до голосів цілої армії таких «експертів», то нема для України гіршого ворога, ніж активісти-антикорупціонери, журналісти, котрі займаються розслідуваннями корупційних схем, та ті поодинокі політики, котрі не «лягли» під систему. Відомо, що «найбільшими ворогами України» є колишній журналіст Лещенко, розслідувач схем Дмитро Гнап та антикорупціонер Шабунін. На всіх цих людей є «страшний компромат»: незаконно куплена квартира, звужена сфера розслідувань, прихований власний будинок. Так, погоджуюся, так не годиться, але не це головне. Або, наприклад, Громадське телебачення з його надважливими розслідуваннями раптом здобуло в неофіційній інформаційній сфері пейоративне прізвисько «хробацьке», а «стандарти ВВС» перетворилися на лайливий мем.

І найстрашніше, що звичайні споживачі такого «медіа-продукту» дійсно більше обурюються грішками журналістів та громадських активістів, аніж фактами корупції та політичною змовою політиків та олігархів. Як пояснити, що для суспільства на даний момент важливішим є не пошук кришталево чистих «активістів для музею», а сам факт існування громадського контролю за владою? І навіть, якщо припустити, що ті неслухняні активісти якось пов’язані з іншими олігархічними угрупуваннями, то для України менш шкідливою є внутрішньо кланова боротьба, ніж тотальна змова.

Ще одним чинником впливу на кланово-олігархічну систему в Україні є Захід. Західний світ певний час впливав на реформування та транспарентність української влади фінансовими вливаннями та підтримкою незалежних медіа в Україні. Але гляньмо, як влада опирається цим змінам і, як прикуплені нею «експерти» намагаються знівелювати в медійному просторі важливість цих змін. Фактично продавлене попри опір української влади електронне декларування системі вдалося нейтралізувати саботажем. І тут знову «лідери громадської думки» перемикають увагу на неефективність новостворених державних структур, замість того, щоб пояснити, хто є відповідальним за ситуацію, що склалася.

Замість висновку. Україні не потрібний третій Майдан, бо він дійсно може обернутися страшною руїною з численними жертвами. В українському суспільстві, на жаль, відсутній потенціал, щоб враз замінити актуальну державно-політичну еліту. А тому однією із найбільш реальних версій виходу з цієї патової ситуації є громадський контроль за владою і публічність цього процесу. І ще дуже важливо не допустити, щоб нас ставили в рамки, що, мовляв, на лаві запасних можуть бути лише перевірені системою кадри.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук