Лузери

Вони діти асфальту, чиї очі ніколи не бачили польових квітів і чистого, не затоптаного тисячами ніг снігу. Так, їхні очі бачили кам’яні шахти старих вулиць, сирі колодязі дворів, бетонні коробки новобудов, смердючі коридори відомчих гуртожитків, п'яних батьків, частіше їх відсутність...

Королі спальних районів і принцеси секонд-хенду. Учні старших класів, які давно втратили інтерес до школи, а вона махнула на них рукою. Студенти, чужаки, які «загубились» у великому Львові. Не встояли перед його спокусами. Їхню присутність, їхні сліди не можна не помічати. Вони не вміють тихо розмовляти. Особливо у вихідні, особливо під час масових заходів, чи то День міста, Новий рік чи...

Загаджені лавки і розбиті рекламні тумби в самому центрі, на алеї. Гори сміття, битого скла, порожніх пляшок з-під пива, обписані перила Високого замку. Парки, які вони своєю присутністю перетворюють на зону біди. Використані шприци і бульбулятори для нюхання клею на шкільних стадіонах. Порізані крісла тролейбусів і знищені вуличні телефони-автомати. Вони несуть загрозу його жителям, залишаючи після себе слід у вигляді побитих, покалічених, пограбованих ровесників, молодших школярів, людей напідпитку, хворих і, звичайно, бомжів.

Вони - лузери, вони не знають жалю, навіть до таких, як вони, і вже через це їх не можна жаліти. Їм навіть співчувати складно. Співчувати можна тим, кому важко знайти добре оплачувану роботу (не той вік, не та кваліфікація, нефарт, збіг обставин), тим, кого сноби Інтернету називають маргіналами, бо вони вимушені купувати дешеві товари на базарі, їсти в дешевих харчевнях й економити на всьому - тому що грошей не вистачає: на ліки, на житло, на дітей. Мільйон причин...

Лузери - молоді і сильні, їх не обділено талантами, вони могли б вчитись, працювати довго, нудно і важко, але вони добровільно опинилися поза грою. Вони агресивні, і коли їх збирається багато, вони нагадують зграю, яка шукає жертву. Їхні очі не скажуть вам нічого. Вони холодні і ворожі. Ви - чужі. Їхні жести чіпляють різкістю і скупістю. Їхній одяг вражає вульгарністю, як і їхні прикраси. На їхніх пальцях «шайби» фальшивих діамантів. Вони вірять, що гроші - це все, і одного дня їх буде так багато, що їхні кишені не зможуть їх вмістити. Вони люблять про це говорити. Про те, як легко можна зробити, не заробити, а зробити гроші. Вони не читають книжок. Ніяких, ніколи...

Вони серед нас. Ви не помічаєте їх? Даремно. Це так само, як не помічати новобудов, які обступають центр міста. Потрібно тільки «віддерти» погляд від звичних речей і ми побачимо їх. Їх багато, дуже багато.

Ніч, кафе-бар, столики на тротуарі. Ці заклади стають подібними до нудоти. Особливо на околицях. Темно. Сидять, насіння соняшника і пиво. Приблудні пси. Консервована музика. Деякі курять і п'ють горілку з пластикових стаканчиків. Яскрава реклама закликає купувати. Ті, що молодші, хочуть пиво, чіпси і жуйку. Старші - більше.

Вони люблять кіно і відеоігри, але їх важко назвати кіноманами чи фанатами комп'ютерних технологій. Не склалося. Вони надають перевагу усній «народній творчості» у вигляді міфів, легенд та історій з життя «видатних» людей.

Вони все розуміють по-своєму, вони «винайшли» власну мову, яка нагадує азбуку Морзе. Так часто там повторюються окремі слова й цілі фрази. Короткі, як обрубки, речення. Це неприємно слухати. Але це їх мова, точніше, сленг. Їхні руки не люблять тримати ручку чи олівець, їм краще пасує тримати сигарету, пляшку чи мобільний телефон. Та коли потрібно, вони триматимуть лопату, лом чи цеглу. Носитимуть ящики і підмітатимуть двори. Коли потрібно. Коли їх примусити. Вони розуміють грубу фізичну кару і больові відчуття. Вони виросли в цьому силовому полі.

Так, вони діти асфальту, чиї очі ніколи не бачили польових квітів і чистого, не затоптаного тисячами ніг снігу. Так, їхні очі бачили кам'яні шахти старих вулиць, сирі колодязі дворів, бетонні коробки новобудов, смердючі коридори відомчих гуртожитків, перероблених на «малосімейки», запльовані двері ліфтів і п'яних батьків, частіше їх відсутність. Це їх світ. Але навіть у їхньому світі люди вириваються наверх. Якщо нелегали-біженці чи емігранти тут, в Україні, можуть працювати в нічному магазинчику, студент з В'єтнаму - збирати у парках порожні пляшки, біженець з Абхазії шукати щоденну роботу, то що заважає їм, принаймні, спробувати?

Але вони - лузери. Так, їхні вуха ніколи не чули оперної музики, поезії і пристойних пісень. Це їх середовище. Так сталось. Їхні вуха чули мати, дешеву блатну попсу на мобільному телефоні і скрип гальмівних колодок з розбитих автомобілів. Там, де вони живуть, більшість не доживає до старості. Так сталося. Красива і стильна естетика любителів швидкої їзди - так, щоб вітер відривав вуха - не для них. Харлей Девідсон, «весь в шкірі», із запахом бензину, це не для них. Все набагато простіше. Їхня мріями - шестисоті «мерси», «джипи» і «бімери». Їхні машини мають гудіти, а з середини має бамкати якась проста, нехитра мелодія. Вони ліниві, їм бракує фантазії, вони не хочуть думати. Вони не здатні долати опір ні ментально, ні фізично.      

В їхніх жилах тече не кров, а рідина червоного кольору з домішками ацетону, алкоголю і азбесту. В їх середовищі панує закон джунглів - виживає сильніший.

Той, хто хоче мати своє я, «втекти», має бути сильнішим. Щоб із загального правила посередності вирватись в люди і чогось досягнути, - треба бути сильним. У кожного свої вершини. Альтернатива також буває різна: від серйозного криміналу, тюрми, смерті до втечі за кордон.

Аби розірвати з цим всім, треба мати талант, відвагу і везіння. Відділитися від зграї. Перестати курити траву і пити. Не боятись «образити» друзів. Знайти роботу. Навіть якщо це на базарі, торговцем на ятці. Це старт.

Треба тільки сильно захотіти.

Фото з сайту 8-p.ru