Львів не може бути тільки містом культурної спадщини, – Шумилович

– Дуже не хочеться, щоб люди у Львові змирилися з тим, що ми є містом культурної спадщини, продавали путівники і розказувати, що в 16 столітті тут зробили вперше те, а в 19 столітті перше – те.

Богдан Шумилович - куратор проекту «МедіаДепо» в межах Тижня актуального мистецтва «7», один із засновників Інституту актуального мистецтва. До того ж мистецтвознавець й історик мистецтва.

В інтерв'ю для ZAXID.NET він ділиться своїми враженнями від першого Тижня актуального мистецтва.

- Тиждень актуального мистецтва відбувся, наскільки був вдалим цей проект як на перший раз?

- Загалом все добре, відкрилася нова ніша, яка набула в процесі дієздатних ідеологічних та організаційних форм. Напевно, вперше в Україні «contemporary» вітчизняного  виробництва виявило себе в таких масштабних формах. На порядок виріс рівень комунікації між різними мистецькими середовищами і Львів зробив черговий крок у напрямку своєї «розгерметизації». Детально я можу говорити про «МедіаДепо», оскільки займався саме цією частиною проекту. Як на перший раз, то все пройшло добре. Але мені здається, що промоція була недостатньою. У нас також були деякі проблеми з організацією, з приміщенням, погодою, брак досвіду. А щодо самого наповнення, то мені здається, що ми зробили кілька відкриттів. Одне з них - це наш місцевий ді-джей Маркіян, який грає на імпровізованому сетапі. Він робить дуже дивну нойзову музику. Під час показу фільму «Метрополіс» грали музику троє ді-джеїв. «Метрополіс» завжди показувався під музику, і в нас виникла ідея поєднати фільм із сучасною музикою, а саме з ді-джейською. Спочатку крутили трохи дабстепу, трохи днб, але чогось бракувало. Хоча ця ді-джейська музика досить цікава, все одно не дуже пасувала до цього фільму.

 Потім ми мусили зробити перерву, бо фільм довгий, і вже в другій частині грав Маркіян. Я тоді вперше з ним зустрівся, це звичайний дядько, в светрі «бос», з кульками такими як на смітниках, з дипломатом, тобто абсолютно не вкладається в образ ді-джея. Він почав витягати своє обладнання, а це програвач, не професійна вінілова «вертушка», а програвач 50-х років на пластинки, дерев'яна штука, скотчем змотана, потім якийсь пластиковий інструмент. І Маркіян говорить, що багато його інструментів дають збої, які він до кінця не може контролювати.

У фільмі були якраз такі моменти, коли в головного героя видіння - готичний собор, скульптури оживають, і тут звучать Бахові фуги, які ставить Маркіян, він їх обробляє одразу, і в нього такий нойз виходить...

У фільмі є такий момент, де народ руйнує Метрополіс, то в цей момент Маркіян поставив якісь німецькі марші 30-х, де він їх взяв? Це було фантастично.

- В одному з найпопулярніших всеукраїнських журналів йшлося проте, що серед учасників «МедіаДепо» майже не було українських митців...

- Були ді-джеї з Києва, проект «Київ-бас», відеоарт від братів Смольських, відеоінсталяція Хорошка, Андрій Лінік не встиг зробити свій проект. А у Хорошка був дуже цікавий проект, це відеоінсталяція під звуки Ріоі Ікеди. Він брав дозвіл використання музики Ікеди. Дуже класно все вийшло, бо і приміщення було вдалим, і музика.

«МедіаДепо» було власне розраховане на спілкування і на те, щоб показати іншим багато цікавих проектів. Бо такого майже не буває, що в нас щодня протягом тижня абсолютно безкоштовно показують анімації, фільми, інші проекти. І можна було прийти в Муніципальний театр і дивитися з ранку до вечора різні проекти. Ротація йшла щоденно. В принципі, де ви ще побачите фільми цьогорічних переможців «Трансмедіале» - ніде.

- Подібний проект відбувався у Львові вперше, медіамистецтво тут не є досить популярним, можливо, саме це було причиною того, що відвідало акції дуже мало людей?

- До нас приїжджав партнер із Кракова, організатор фестивалю «Unsound», він казав, що в них було таке саме на першому фестивалі. Публіку треба виховувати, треба показати раз, другий що це таке, з чим вживається. Це, звісно, треба вправляти. Якщо думається, що в Європі всі почали відразу на таке бігати, то це не так, там таке саме було. Просто на тлі великої культурної пропозиції такої альтернативи менше, але вона завжди має свого споживача. Є багато людей, які шукають саме таке. Наприклад, у Кракові вони так само довго виховували свою публіку, попри те, що це місто досить прогресивне в електронній експериментальній музиці.

- Як щодо середовища проведення подібних проектів, адже це напевно відіграє не останню роль? Львів дозволяє робити подібні проекти?

- В клубі дуже важко робити щось експериментальне, клуб має свою ідентичність. В такі заклади люди приходять на щось інше, а тут включають якісь нойзи. Мет Шульц, наш партнер із Кракова, сказав, що в нас багато місця, йому і багатьом іншим гостям дуже сподобався Муніципальний театр. Нам із театром дуже повезло, невідомо, як буде наступного року.

 З іншого боку, театр не відремонтований, дах протікає, це як місце якогось занепаду, що теж сильно впливало на атмосферу. Нам дали ще й велику сцену. Уявити, що під подібний проект дадуть велику сцену в Києві на цілий тиждень... Тут транслювали фільми від фестивалю «Арс-електроніка», «Трансмедіале», спеціально підібрані фільми від Фюче фільмс. Я думаю, що це було едукаційно багато. Ми мали ще один проект - фільми «З табуретом через Гімалаї», але ми з ним вчинили інакше, ми домовились з Кінопалацом про показ цих фільмів. Та й частину фільмів показували безкоштовно. Це одна з кращих українських продукцій альтернативного мистецтва.

- Для Львова і для України це справді було чимось суперграндіозним, бо до того такого не було, а коли підійти з естетичної сторони, то чи всі запропоновані проекти були чимось актуальним?

- «МедіаДепо» - це специфічний проект, це і не фестиваль. Це проект співпраці. Базова ідея була - знайти зв'язки едукаційним мистецтво чи іншими видами мистецтва, сучасним мистецтвом. Тут ми самі до кінця не усвідомлюємо, що маємо робити, що може бути цим актуальним, то наше було завдання подивитись, огледіти місце.

 Ми запросили дуже актуального медійного артиста зі Швейцарії Свена Кьоніга. Це дуже цікаво, що він робить, і тут можна було все це побачити. Такі люди, як він, на проекті - характерна добра ознака потужних європейських фестивалів. Якщо взяти наше середовище, то в нас нема ще кого показувати. Ми маємо кількох людей, хто робить відео, звук, якщо говоримо про експериментальну електронну музику, то це кілька людей і кілька міст. І ти приходиш до того, що це на разі процес вирощування. Хтось має дивитись, як це робиться там, закохатися в це і починати робити сам.

 В естетичному плані мистецтво все однакове, я дивився перформанс Верпаховського і мене мало не розірвало від емоцій і напруги, яку цей старенький чоловік створює своєю акцією. Щось подібне я відчував, коли дивився «Метрополіс» під музику Маркіяна. Дуже цікаво звучав Яцашек на Першому Львівському Рейві у Лємбергу. До речі, Яцашек їхав з Гданська до нас, щоб півгодини заграти і поїхати на другий день додому. Але ми тепер думаємо, що краще було зробити виступ Яцашека в театрі. Просто ми думали, що люди, котрі слухають днб, взагалі зацікавленні електронною музикою, і ми вважали, що серед тої великої кількості людей знайдуться такі, котрим буде це цікаво.

- Як, власне, знаходили контакти з іноземними митцями?

- Ми самі шукали. Наше завдання, знайти найцікавіших артистів через інші контакти, через партнерів тут, закордоном. Нам не проблема привезти найбільшу зірку. Якщо український виконавець нам обійшовся в 1 000 євро, то світової слави японець, графік якого розписаний на рік, - 3 000.

«Київ-бас» грає, тому що це їх гріє, їм цікаво. А, наприклад, Котра і Катя ведуть себе як Софія Ротару.

- У Львові мав відбуватися фестиваль експериментальної електронної музики «Деталі звуку», але все закінчилося скандалом...

- Я читав це на їхньому сайті. Це дуже дитяча реакція, якщо вам не вдалося пропрацювати фестиваль із менеджерами, то або з вами щось не так, або з менеджерами щось не так. Але ти не можеш скинути на всіх проблеми. Те саме, якби мене обікрали у Львові і я сказав, що більше ніколи сюди не приїду.

- Чи немає у планах від року до року робити якісь менші проекти?

- Ми до того зійшлись, що не хочемо робити великі проекти. Якщо щось велике, то напевно співпраця з великим закордонним фестивалем. Якби Котра не був таким самозакоханим, то ми би робили це з «Деталями звуку». Але йому треба гігантські гонорари і на руках носити. Проте є інші європейські фестивалі, котрі хочуть це робити.

Ми хочемо робити малі проекти. Наприклад, якщо знаходимо такого Свена, то ми його привозимо, робимо майстер-класи, збираємо людей, котрим це цікаво. Якщо вдасться знайти гроші, то зробимо нормальний сайт «МедіаДепо», таку мінісоціальну мережу, де кожен зможе поставити новину про подію в Тернополі, Чернівцях, Одесі...

- У межах країни «МедіаДепо» був найбільшим проектом медійного мистецтва?

- Я думаю, що так. З подібної альтернативи в Києві робили «Деталі звуку», потім «Квітни фест», але робити щось в Києві з кожним роком стає все дорожче. Крім того, ми знаємо, хто що робить в Одесі, хлопці з Тернополя, в Харкові. Їх не так багато. Коли ми будемо знатися всі, то зможемо зробити наступного року найкрутіший фестиваль медійного мистецтва, зробити без відчуття меншовартості такі проекти, котрих ніхто ще не бачив.

- Дуже часто мистецтво люди сприймають досить стереотипно, як щось виключно красиве, і якась там електронна експериментальна музика чи інші технічні експерименти сприймаються як щось антимистецьке...

- А що таке сучасне мистецтво? Світ динамічно змінюється, ми живемо з флешками, хард-дисками, моніторами, вони вже є частиною нашого життя. Я не кажу, що цей проект має на меті тільки медійні мистецтва відслідковувати, тому що це умовне розділення. Є просто мистецтво і новіші форми, технологічні й ідейні. Той же Свен Кьоніг, він соціолог, вивчав історію музики і внаслідок цього в нього виник проект. Тобто це не просто якісь там тралі-валі, назва сама «Popmodernizm» концептуальна. Ми його чому й привезли, тому що ми хотіли побавитися в цю іронію між постмодернізмом і попмодернізмом. Постмодернізмом, який де-факто існує в Україні, і баченням іроніста звідти. Він соціаліст, живе в Швейцарії, не любить капіталістів і начхати йому на копірайти, який робить поппостмодерн там. Ми для нього своєрідний заповідник, де можна ще щось робити справжнє. Для нас його проект - можливість побачити те, що твориться в них.

 У Львові не буде ні Пінчук-арт-центру, ні Муніципального музею, цим навіть і не пахне. Але якщо не робити таких проектів як Тиждень актуального мистецтва, то взагалі нічого не буде.

І дуже не хочеться, щоб люди змирилися з тим, що ми є містом культурної спадщини, продавали путівники і розказувати, що в 16 столітті тут зробили вперше те, а в 19 столітті перше - те. Ми часто забуваємо, що зробити трамвай у Львові - це була дуже складна інновація, яка потребувала опору, зусиль, був великий фінансовий ризик, технічний. Люди не знали, що вони роблять, але вони робили високотехнологічні штуки. Тому ми собі створили Інститут актуального мистецтва, усвідомлюючи, що лекцій в Академії мистецтв не може бути, тих, які ми б хотіли читати.