Маленькі подружні злочини в театрі Леся Курбаса

Кажуть, шлюб нагадує орден єзуїтів. Той, хто в нього не вступив, нічого про нього насправді не знає, а хто вступив – мовчить. Актори львівського театру Леся Курбаса, вслід за Еріком Емануелем Шміттом, вирішили порушити цю мовчанку та розповісти мовою слів і тіла про те, про що можна мовчати 15 років чи навіть ціле життя.

Гра акторів тримає глядача в напрузі від початку аж до самого кінця, і розв'язка не є передбачуваною, скоріше, ця вистава - твір з відкритою кінцівкою. Практично тригодинний діалог, з якого боїшся втратити хоча б одне слово, змушує забути про все поза камерним простором театру.

Символічне навантаження мають мінімальні декорації. У першій дії вони чорно-білі, як і одяг акторів, що асоціюється з в'язничним. Так, герої реально опиняються в ув'язненні своїх почуттів, страхів, комплексів, нездійснених бажань. У другій дії все набуває барвистості, одяг і завіси стають картатими, однак предметів інтер'єру навіть меншає, простір змінюється й буквально, оскільки актори і глядачі міняються місцями. Адже саме в другій дії актори відкривають до решти свої таємниці, з'являється ретроспектива: глядач дізнається про те, як колись познайомилися Ліза та Жіль. Жодний епізод чи річ не є в цій виставі випадковими. Навіть валізи, які витягує Жіль (точніше, два Жіля) одну з одної, символізують розгортання сюжету з відкриванням таємниць, яких є багато на початку вистави, і все меншає до розв'язки, поки остання з валіз не виявляється скринькою Пандори.

Інтриги додає, що ту ж роль ведуть дві пари акторів. Лізу і Жіля в двох іпостасях теж можна потрактувати по-різному. Взагалі з'ява після першого виходу дуету Олега Стефана і Тетяни Каспрук молодшої пари - Наталки Пархоменко і Андрія Козака і дублювання ними першої сцени викликають розгубленість. Спочатку видається, що подібну історію розповідатимуть дві різні пари, а потім розумієш, що це та ж подружня пара, але така, якою вона була, могла би бути чи стати в різному часі. Режисер відстоює відкритість вибору: все могло би бути або так, або зовсім по-іншому (в підзаголовку вистави вказано - тренінг акторської імпровізації). Молодша пара подає події в трагічній інтонації, старша дисонує і знімає напругу, зводячи її до комічного, Ліза-старша навіть вбрана якось по-клоунськи. Старша пара - це, можливо, Жіль і Ліза такі, якими їх бачать оточуючі, молодша - такі, якими вони відчувають себе, якими бачать себе, коли дивляться на себе з любов'ю, це вони такі, якими були при знайомстві, це і вони через 15 років, коли зрозуміли, що втратили. Для Лізи, як для кожної жінки, найстрашніше втратити любов Жіля, втратити жіночу привабливість. Для Жіля, як для кожного чоловіка, - найстрашніше втратити свободу чи те, що він під цим розуміє. Піковий момент в інтерпретації Лізи і Жіля-старших - коли вона переконує його, що він хотів її вбити, штовхнувши зі сходів, і водночас запевняє, що вже пробачила йому це. Жіль (Стефан) неперевершений в цій сцені, його покаяння-втеча викликають усмішку: адже це неможливо пробачити, переконує він Лізу, йому необхідно піти.

Ліза-молодша (Пархоменко) перевтілюється дуже кардинально. Ось на початку вона  - зваблива кішечка, її чуттєвість передається Жілю (Козаку), який дуже віртуозно сумнівається, чи це його дім і чи це справді його дружина, оскільки у нього - амнезія. Тільки згодом виявляється, що амнезія - награна, а маленькі подружні злочини - не просто книга Жіля, а реальність, на яку Лізу підштовхнув відчай. «Моя амнезія - це брехня для того, щоб повернутися та віднайти тебе», - каже він. Вражає гра Наталки Пархоменко: її міміка дуже виразна, усмішка то іронічна, то зваблива, то таємнича, вона елегантна і вишукана, і непомітно виплітає химерну павутину брехні, в якій хоче втримати Жіля. Вона розповідає йому про нього, аби він все пригадав, однак виявляється, що образ, який вона створює, не відповідає реальному Жілю. ВОНА, як Пігмаліон, хоче створити собі чоловіка, який би ідеально відповідав її потребам і уявленням: практично не виходив з дому, цілоденно пишучи романи, хіба що з нею - пробігтися магазинами, був би їй абсолютно вірним. У своєму бажанні ототожнювати коханого з собою вона навіть приписує йому авторство своїх картин, просто забуваючи, що людину треба любити такою, як вона є, а не такою, яка б нам була більш «зручна». ВІН має для всього купу теорій, за бравадою приховуючи свої упередження і страхи: «АМНЕЗІЯ, тому що в глибині душі я був вірний, але скоріше порвав би собі горлянку, аніж визнав би це».

ЇЇ ревнощі і розставання з власними ілюзіями є для неї настільки болючим, що вона тихцем спивається, ховаючи пляшку за книжками чоловіка. ВІН це зауважує, але уникає відвертої розмови, аж поки не намагається з'ясувати, чому дружина захотіла його вбити. Кожен з них в цій ситуації є і жертвою, і злочинцем, кожен вільний пробачити чи піти. Але кожна втеча є насамперед втечею від себе, а повернення можливе тільки з віднайденням себе та прийняттям іншого, навіть з його маленькими злочинами...

Втім, вистава цілком відкрита до інтерпретацій, і це саме той випадок, коли краще один раз побачити, аніж кілька разів про неї прочитати. А ще краще - подивитися  декілька разів.

Е.Е.Шмітт. Амнезія, або «Маленькі подружні злочини» (тренінг акторської імпровізації).

Режисер-постановник - Володимир Кучинський, художній простір - Влодко Кауфман, художник костюмів - Наталка Шимін, пластичні етюди - Ольга Семьошкіна, художник світла - Петро Гуменюк.

Відтворюють події з пам'яті:

Тетяна Каспрук - Олег Стефан

Наталка Пархоменко - Андрій Козак