Малий прикордонний рух і «Волинська трагедія»

Події останніх тижнів, пов’язані із життям української громади в Польщі, з ускладненням перетину польського кордону для українців, із нагнітанням ситуації довкола історичної пам’яті засвідчили небувале охолодження стосунків між двома народами. Те, у що ми ніяк не могли повірити, хоча до цього давно йшло, сталося. Українців у Польщі дедалі частіше сприймають як небажаних зайд.

Не останню роль у цьому грає «рука Москви», на яку об’єктивно вказують численні громадські та політичні діячі. Проте без підготовленого ґрунту в обох суспільствах та без численних «корисних ідіотів» ця «рука» максимум на що була б здатна – помахати нам рукою на прощання.

Після саміту НАТО у Варшаві польська націоналістична влада не буде вже настільки зв’язана нормами пристойності, а після виходу на екрани фільму «Волинь» польське суспільство ще більше радикалізується. От тоді й почнеться «найвеселіше».

 Отже, чого ми досягнули, заперечуючи окремі злочини окремих людей 70-літньої давності (або, послуговуючись термінами сучасних «державників», «відстоюючи національні інтереси»)? Ми наблизили країну до ЄС, здобувши собі союзників? Чи спростили життя людей у прикордонній смузі? Легше стало жити українцям у Польщі? Чи простіше вести бізнес? Чи радісніше від того заробітчанам? Чиї, в такому випадку, інтереси ми відстояли?

Не визначивши для початку, що є злочином, ми вперто стали на позиції «наші – всі як один герої, герої не здійснюють злочинів, наші, відповідно, ніяких злочинів чинити не могли за визначенням». Наша офіційна влада віртуозно (на думку її представників і тих, хто перебуває на їх утриманні) вийшла одноосібним переможцем в історичних дискусіях. Оголосивши свою «історичну правду». Так само російські «вчені» оголосили свою «правду», на черзі – поляки. І буде три «правди». І виявиться, що лицарі без страху і докору воювали на всіх фронтах з підступними ворогами, а цивільне населення гинуло невідомо від чого, бо «так сі стало».

Ми ж з іронією сприймаємо потуги росіян карати своїх «несвідомих» громадян, які наважуються визнати напад СРСР на Польщу у 1939 році спільно з Третім Рейхом. Чому ж не бачимо недолугості своїх спроб відбілити тих, хто чинив злочини? Якщо ми заперечуємо фізичне знищення поляків, називаючи це «супутніми втратами цивільного населення», то чого дивуватися, що опонентом в цій дискусії є ксьондз Ісаковіч-Залєский з його «унікальним» визначенням геноциду? Яких диспутантів ми чекали, заперечуючи елементарну логіку? Якщо етнічні чистки здійснювали в Європі ще після розпаду Югославії, то чому вони не могли відбуватися в нашій історії? Простий перегляд кримінальної хроніки будь-якої провінційної газети покаже, що людський потенціал для вчинення найстрашніших злочинів є. І, швидше за все, був таким 70 років тому. А за екстремальних обставин (як-от зараз на Донбасі) людство традиційно демонструє себе в «усій красі».

Якщо ж ми опустимося з висоти «Лаврской колокольни» і подумаємо не про «позиції держави», «національний наратив» та інші високі матерії, а про ті сотні тисяч українців, які зараз живуть і працюють в Польщі, то зовсім по іншому побачимо наслідки «відстоювання власної історії». І ці наслідки для цих конкретних людей є таки конкретними, і «охолодженням стосунків» це не назвеш. Це по-перше.

А тепер спробуймо застосувати логіку українських переговірників у царині історії до сучасної ситуації. От блокують люди міжнародний перехід і трасу, бо влада Польщі тимчасово обмежила малий прикордонний рух. Як їх оцінювати? Вони ж свої, українці. Тобто серед них нема контрабандистів і вони перетинають кордон виключно з якоюсь благородною метою. Крім того, в нас не має бути жодних питань до того, що вони перекрили українську трасу, по якій тепер не можуть їздити інші українці, а не висловлюють свої претензії польській стороні. Вони фактично взяли у заручники інших українців, бо цього вимагали їхні інтереси (принаймні, вони вірять, що це якось допоможе). Тому нема чого нарікати, шановні співгромадяни. Ми ж усі українці і маємо триматися купи.

Якщо в нас представники ВО «Свобода» є парламентарями, а донедавна керували обласними радами, то чого обурюватися, що в Польщі керує націоналістичний уряд. Нас же не дратують українські ультраправі у ролі поборників традиційних цінностей, то ми мали б спокійніше реагувати на дії польських скінхедів під час українських маніфестацій.

Зрештою, ми довго і нудно доказували самі собі і всьому світові, що Україна – це такий великий моноліт, незважаючи на мову спілкування. У нас же нема російської меншини, це просто російськомовні українці. І тепер вони, користуючись нагодою і тікаючи від війни, масово ринули в Польщу. Тут вони не могли вивчити української, там їм важко вивчити польську. Тут їм всі «были должны», а  там тепер повинні виробляти картки постійного перебування. Поляки, які ще недавно із задоволенням працевлаштовували українців і говорили про близькість мов та культур (що було особливо актуально на тлі сирійських біженців), зараз дедалі частіше змушені розганяти «українські» гетто, з яких лунає блатний шансон, а більшість новоприбулих мають більше кримінального стажу, ніж робочого. Що робити в цій ситуації, як реагувати? Захищати пройдисвітів всіма можливими методами, бо вони наші? Не звертати уваги на те, що більшість українців у Польщі стануть жертвами репутаційних втрат, завданих кількома тисячами маргіналів?

Можна і тут усе пояснити «рукою Москви», але це буде пояснення для своїх, і то задля виправдання. Якщо існує якась «національна єдність», то, мабуть, вона мала б виглядати по-іншому. Бо жертвувати всіма заради купки маргіналів – це, може, героїчно, але недалекоглядно.