Маргіналізація Галичини
IQ

Маргіналізація Галичини

Львів'яни добровільно ґетоїзуються, вдаючи з міста й області останній український форпост

Василь Расевич, 27 червня 8518 24
фото УНІАН

Уже стало доконаним фактом, що Західна Україна, а точніше історична Галичина, відіграла надзвичайно важливу роль у становленні незалежної української держави. Перші незалежницькі імпульси, перші масові мітинги, перші демократичні депутати походять із західних областей нашої держави. Було дуже цікаво спостерігати, як національно-патріотична хвиля набирала сили на Заході і розбивалася об мури українського парламенту в Києві. Як прагнення збудувати «українську Україну» наштовхувалося на соціальний прагматизм із чималими симпатіями до радянського минулого Сходу. Не менш цікавим було те, як в підсумку сутичок, конфліктів і домовленостей представників різних історичних регіонів у Верховній Раді з’являлися «компромісні» варіанти загальноукраїнської моделі. Які, чого гріха таїти, дуже часто виглядали як радянсько-націоналістичний покруч.

З часом «західна» етнонаціональна модель знайшла своїх прихильників і в центрі і, що важливо, у столиці Києві. Невтомно формувалася й інша модель, яка найвиразніше проявилася у платформі Партії регіонів. І тоді між цими двома моделями розгорілася боротьба не на життя, а на смерть за впливи в столиці, тобто за загальнодержавний ресурс. Боротьба за те, щоб мати виняткові можливості нав’язувати свою модель розвитку всій Україні.

Поділ на «ми» і «вони» працював бездоганно, в обох випадках. Він якнайкраще надавався для виборчої мобілізації і найбільше заважав формуванню загальноукраїнської ідентичності. Почуттю єдиної спільноти. Зрозуміло, що так не могло тривати нескінченно. Що боротьба з перемінним успіхом рано чи пізно мала завершитися остаточним розколом або війною.

Умовна Галичина виступала в ролі надійної хранительки національних українських цінностей: історії з приматом національно-визвольної боротьби, мови з її домінантним, закріпленим законодавчо, статусом і культури, яка ґрунтується на етнічних народних зразках, і її ексклюзивним каноном. Щодо перспектив, то тут в планах було заледве не насильницьке поширення цього канону на увесь простір української держави. Депутати від Заходу йшли у Верховну Раду з бажанням захистити традиційні національні цінності, відстояти своїх історичних героїв, які часто були далекими від сучасного взірця для наслідування, і відвоювати щораз більший ареал для української мови. Тобто умовна Галичина, будучи досить консервативною, пропонувала свою модель України: значною мірою архаїчну, а з огляду на історичних героїв – недемократичну. Проте з виразними національними атрибутами.

Депутати від Сходу, хоча й були більш прагматичними, але для них майже ніякої цінності не становили такі поняття, як демократія, права людини, загальнолюдські цінності. Не говорячи вже про національну культуру. Крім того, на Сході через своєрідну структуру промисловості та «особливості» приватизаційних процесів сформувалася виразна кланово-олігархічна система. Утвердилися напівфеодальні відносини.

Зустріч у стінах Верховної Ради репрезентантів цих двох світів давала в підсумку неймовірну колотнечу, яка з часом призвела до вибуху двох революцій. З анексією Росією Криму та розпалюванням нею ж війни на Донбасі питома вага Сходу у внутрішньому житті України відчутно зменшилася. І тут мав настати золотий час для побудови нової, реформованої України. Причому за участі всіх без винятку сторін. Тут мало знайтися місце всім: харківським інтелектуалам, дніпровським менеджерам, львівським патріотам-управлінцям. І здавалося, що потребу у склеюванні України зрозуміли всі. Зрозуміли, що тільки в єдності сила.

Проте все покотилося старою усталеною колією. Замість уряду технократів, про який весь час говорили, сформували уряд мародерів, які свої посади зрозуміли як місця для кормління. А свою протиправну діяльність рясно камуфлювали вишиванками, боротьбою за історичних героїв та розпалюванням мовних воєн. Відверто кажучи, до влади прийшли банальні злодії, які навіть близько не валялися біля технократів. А своєю окозамилювальною національною риторикою встигли кинути тінь на пропонований українськими патріотами культурно-історичний концепт.

У підсумку вийшло так, що після загальноукраїнської Революції гідності, в якій визначальну роль відіграли такі міста, як Дніпро, які явно розраховували на спільне будівництво оновленої України, на арені знову з’явилися «галицькі» данайці зі своїми дарами: Степаном Бандерою, Романом Шухевичем та Українською повстанською армією. Думали вони досить шаблонно: особи, що воювали за незалежну Україну, – заслуговують бути її ексклюзивними героями. Байдуже, у яких мундирах і на боці яких режимів доводилося їм воювати.

Тут оливи підливала у вогонь і війна проти російського агресора. Мовляв, усі формації, що колись воювали проти Росії або СРСР, – героїчні. Робилося це не зі злими намірами, а для того, щоб підняти в українців рівень патріотизму та бойовий дух. Але піднімати бойовий дух можуть тільки ті історичні постаті, які однозначно сприймаються в суспільстві як приклади для наслідування. В загальноукраїнському масштабі реакція на подібну історичну політику була не те, що неоднозначною, вона часто викликала відторгнення. А скажіть мені, для чого баламутити людей і вчиняти дії, що роблять нас слабшими? Особливо в умовах війни? Проте на це ніхто не зважав.

Тобто знову замість реформ і консолідованих дій на зміцнення української держави підсувалася боротьба двох концепцій історичної ідентичності. А коли з наближенням президентських виборів стало зрозуміло, що Петро Порошенко змушений буде залишити свій пост, знову запрацював принцип «розділяй і володарюй». «Ми» і «вони» знову реінкарнувалися. І хоча українців більше штучно не ділили на три сорти, нагнітання ненависті до тих, хто не «за», досягло небаченого рівня. Як тільки не обзивали і не принижували тих, хто не купився на пафосні патріотичні промови Порошенка. Як тільки не вивищували себе його прихильники.

Вони дійсно повірили в те, що є неперевершеними патріотами, ексклюзивно наділеними критичним мисленням. Вони проголосили себе елітою від еліти. Вони утворили щось на зразок лицарського ордена хранителів і оборонців справжньої України. Не розуміючи, що часто боронять архаїчну, кланово-олігархічну, корумповану країну. Столицею цього «ордена» став Львів, а Львівщина – головною його опорою. Львів’ян можна зрозуміти. Вони завжди знали, що є зразковими українцями: розмовляють чудовою українською мовою, на свята вдягаються у вишиванки, ходять до церкви, не люблять північних сусідів і шанують своїх героїв. Цей канон вони певною мірою встигли експортувати до Києва. Але спроби нав’язати його всій Україні виявилися марними.

З’ясувалося, що українці здатні без кривавих революцій і війни, без безкінечних баталій на історичному полі здійснити електоральну революцію. Шляхом консолідованого голосування відтиснути стару корумповану еліту, розпочати реформи і наблизитися до формування технократичного уряду. Над Україною галичан нависла «загроза» припинення гладіаторських боїв навколо культурно-історичних питань.

Виявилося, що львів’янами останнім часом керував страх втратити «українську Україну». І цей страх настільки сильний, що змусив їх добровільно ґетоїзуватися, вдаючи з міста й області останній український форпост. Фактично це означає остаточну втрату позицій умовною Галичиною у всеукраїнському масштабі. Чинник обложеної фортеці не передбачає рекрутування від неї кадрів для управління державою. А свідоме протиставлення волі більшості громадян держави загрожує перетворенням регіону на цікавий з погляду дослідників анклав. Свого роду скансен, куди приїжджають відпочити, помилуватися архітектурою, насолодитися цікавою атмосферою, поспілкуватися з екзотичними мешканцями і поїхати далі виконувати свої буденні обов’язки будувати Україну.

Розмовляючи вчора з кількома молодими львів’янами, почув запитання: «А чому Зеленський нічого не пропонує Галичині? Невже йому важко сказати, що в мовному питанні змін не буде, що не буде наступу на нашу історію? Чому він нас не заспокоює?». На що я відповів: «Складні питання. Напевно, не хоче. Думає, що цього разу громадяни України впораються без данайців. Або, можливо, цього разу без їхньої виразної участі».

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук