Майдан і міф про «держпереворот»

Минулої п'ятниці американський суд частково призупинив реалізацію плану президента Дональда Трампа з ліквідації Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), дозволивши його співробітникам повернутися на роботу. Однак негативна хвиля від цього кроку Білого дому вже почала поширюватися світом. Для України це призвело не тільки до припинення фінансування проєктів неурядових організацій, а й до більш неприємних втрат.

Це рішення Трампа, зокрема, породило версії, які ставлять під сумнів загальноприйняте в Україні та країнах Заходу трактування подій Євромайдану 2013-2014 років. Серед цього хору «викривачів» виокремлюється інтерв'ю американського політика, висуванця Трампа на посаду глави МОЗ Роберта Кеннеді-молодшого, у якому той стверджує, що в зазначений період США виділили щонайменше 5 мільярдів доларів на фінансування протестів в Україні.

Кеннеді-молодший заявив, що таке фінансування зіграло ключову роль у поваленні уряду Януковича. При цьому соратник Трампа звинуватив ексдержсекретарку США Вікторію Нуланд у тому, що вона брала участь в організації зміни влади в Україні, підштовхуючи до цього політиків, які не підтримували прозахідний курс. Ця заява абсолютно точно лягає в русло одного з основних кремлівських наративів, де Євромайдан розглядається як «держпереворот», організований ззовні, за безпосередньої участі західних країн. Але чи так це насправді?

Питання не таке невинне, як може здатися. Як відомо, російський диктатор Путін і його прихильники не раз наголошували на тому, що Майдан і повалення Януковича змусили Росію анексувати Крим і почати військові дії на сході України. Звісно ж, фашистський господар Кремля елементарно пересмикує, намагаючись надати своїм порушенням міжнародного права бодай якоїсь легітимності.

Тим часом Євромайдан став результатом далеко не одноденного масового руху, що розпочався як мирні мітинги й демонстрації, приводом для яких ставали факти безсоромної корупції з боку Януковича, його сина і їхніх спільників з переділу власності, а також випадки дикого свавілля з боку тодішньої міліції, інші факти беззаконня. Пам'ятаю, групове зґвалтування і побиття «правоохоронцями» молодої жінки в одному з невеликих українських міст викликало небувалу хвилю обурення в Україні. У нормальній країні населення не повинно терпіти подібні факти.

Янукович і Ко все це відверто ігнорували, увірувавши у свою безкарність. І в якийсь момент глава режиму вирішив, що може одноосібно вирішувати долю народу. Це сталося в листопаді 2013 року, коли Янукович абсолютно несподівано, зрадницьки відмовився від підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Людей до цієї події довго готували, майже вся країна на це дуже сподівалася. А потім... раз, і зневажений більшістю громадян президент одноосібно вирішив, що Україні не треба йти до Євросоюзу. Це викликало шок. Це не могло не викликати шок. Студенти вийшли з протестом, мирним і нечисленним. А їх за наказом «згори» взяли і жорстоко побили, причому побили так, що не обуритися могли тільки зовсім уже байдужі люди. Так громадяни вийшли на Майдан.

З найпершого дня, коли десятки тисяч українців оголосили безстрокову акцію протесту на головній площі столиці, стало зрозуміло: це був не просто протест проти одного конкретного рішення одіозного президента, а запит більшості населення країни на зміни, на краще життя, на позбавлення від беззаконня з боку суддівсько-прокурорсько-міліцейської «мафії» і злодійкуватих олігархів. Люди не тільки в Києві, а й в інших містах виходили на площі з вимогами змін. Як свідок тих подій підтверджую: нічого зайвого громадяни не просили, вони лише закликали до реформ, чесних виборів і боротьби з руйнівною корупцією. І що примітно, за ці ідеали боролися не тільки громадські організації й активісти, а й сотні тисяч громадян, які не були пов'язані з будь-якою політичною партією.

Важливо й те, що спочатку протести були ненасильницькими. Ситуація стала змінюватися лише тоді, коли силові структури почали жорстко придушувати акції протесту в Києві, особливо після розстрілу мітингувальників 18-20 лютого. Абсолютно невиправдане застосування сили проти мирних мітингувальників спровокувало радикалізацію протестів. На результат подій сильно вплинуло й те, що Янукович виявився недалекоглядним і боягузливим політиком, він відмовився від перемовин з опозицією й намагався сховатися за силовиків. Як наслідок, його влада почала руйнуватися. Результат протистояння був вирішений.

Розглядаючи ті події, ніколи не потрібно забувати: відсторонення Януковича від влади було оформлено, по-перше, після його втечі, по-друге, через офіційну постанову Верховної Ради. Це було абсолютно законне рішення законно обраного парламенту, який, посилаючись на нездатність президента виконувати свої службові обов'язки, ухвалив закон про його відставку. Цей процес був повністю легітимним у юридичному плані, хоч і відбувся в умовах політичної нестабільності. Загалом, слово «держпереворот» у цьому випадку абсолютно недоречне.

Деякі критики Євромайдану називають ті події держпереворотом, бо нібито було фінансове підживлення акцій протесту ззовні, а доведені до відчаю протестувальники не завжди діяли мирно. Однак якщо проаналізувати детальніше, стає зрозуміло, що всі майданні видатки фінансувалися з пожертв українських громадян. Та й жодні гроші не вплинули на суть того, що сталося, а лише допомогли уникнути надмірно великих «побутових» проблем на Майдані та ще більшої кількості жертв.

Спеціально Майдан у таких масштабах неможливо було організувати ззовні. Він став символом стихійного народного повстання проти авторитарного режиму. Це було не просто усунення від влади правителя, який діяв усупереч інтересам народу, а реальний запит суспільства на демократію, на зміну системи, на звільнення від режиму, який обмежував основні свободи. Люди на Майдані вимагали не лише зміни влади, а й змін у самій політичній системі, переходу до більш відкритого і прозорого державного устрою. Їхні дії були спрямовані на відновлення своїх прав, а не на насильницьке руйнування державної влади.

Крім того, варто нагадати, протести на Майдані не супроводжувалися насильницьким захопленням державних об'єктів, як це зазвичай буває під час держпереворотів. Так, протестувальники тимчасово використовували деякі адміністративні будівлі (Будинок профспілок, Київрада), але лише для того, щоб запобігти переохолодженню людей у зимовий час і для організації медичної допомоги.

На відміну від класичного перевороту, протестувальники не намагалися встановити свою владу через силові методи, а діяли спершу лише в рамках політичної боротьби, а згодом – з метою самозахисту від збройного насильства з боку силовиків.

Важливо й те, що після втечі Януковича влада в країні фактично перейшла до законно обраної Верховної Ради. Сьогодні можна багато сперечатися, наскільки добре чи погано народні депутати тих років використовували вікно можливостей, що відкрилося, для назрілих перетворень. Але факт залишається фактом: український народ зумів дати відсіч авторитарному режиму, який зарвався. Навіть незважаючи на те, що в наступні роки ідеали Майдану були дещо забруднені владою Петра Порошенка, події на Майдані 2013-2014 років стали яскравим підтвердженням того, що українці готові боротися за свої права, за демократію і свободу. У цьому, до речі, вони помітно відрізняються від росіян.

Одного разу, у перші роки після Євромайдану, мені довелося назвати ті події «щепленням від авторитаризму». Пам'ятається, деякі читачі не погодилися: мовляв, ніякого щеплення не було – тільки подивіться, що творять Порошенко і Ко. Але життя підтвердило мою правоту. Непереобрання Порошенка 2019 року, незважаючи на всі вади тих виборів, стало доказом того, що українці не втратили віри в демократичні процеси.

Так, це погано, що на виборах 2019 року багато українських громадян фактично голосували не за Зеленського, а проти Порошенка. Так, це погано, що Володимир Олександрович, прикриваючись воєнним станом, теж проявляв себе як автократ навіть тоді, коли це не було прямо пов'язано з відбиттям зовнішньої агресії. Але, хай як розцінювати те, що сталося, з висоти сьогодення, тоді, під час голосування 2019 року, відбулося те, що сміливо можна назвати волевиявленням народу. Так, не дуже свідомим, але все-таки повністю вільним. Мати свободу вибору – дорого коштує, з часом із цього виросте щось прогресивне і творче. Це стало можливим, зокрема, і завдяки Євромайдану.

Сьогодні, незважаючи на важкі випробування, з якими стикається Україна через наявність такої злісної сусідки, як путінська Росія, український народ все одно і далі прагне до демократичних змін. Я чітко бачу це як журналіст, який пропрацював у ЗМІ не один десяток років. Українська журналістика жива! Її не зміг знищити провладний телемарафон «Єдині новини», на який бездарно витратили мільярди. Вона не змирилася під тиском можновладців і грошових мішків – до речі, багато в чому завдяки допомозі USAID. Можна очікувати, що після завершення війни, коли Україна знову здобуде безпеку і стабільність, люди не миритимуться з авторитаризмом, від кого б він не виходив. Щеплення, отримане суворою зимою 2013-2014 років, не дасть змоги українцям стати безсловесною отарою і водночас допоможе розв'язувати подібні проблеми без антиконституційних держпереворотів.