«Мені гидко, але це справа студентів»

Після публікації нашої статті про викладачку Львівського університету Ольгу Загульську, яка публічно підтримує дії учасників терористичних організацій на Донбасі, у соцмережах виникла широка дискусія про межі свободи слова і про те, чи місце у вищому навчальному закладі педагогу з такими політичними вподобаннями.

Працівники Служби безпеки України перевірили блог Ольги Загульської, дали юридичну оцінку, однак складу злочину у її дописах не виявили – закликів до повалення конституційного ладу та захоплення влади там нема, а право на власну думку й погляди гарантоване кожному громадянину держави Конституцією України.

ZAXID.NET вирішив розпитати відомих львів’ян, які теж брали активну участь у дискусіях у соцмережах з цього приводу, про те чи існує межа свободи слова у воюючій країні і де саме пролягає ця межа…

***

Дисидент та правозахисник Мирослав Маринович, який і сам свого часу зазнав утисків через політичні переконання вважає, що переслідування людей з поглядами як у Загульської було б «полюванням на відьом».

Мирослав Маринович

«Я дуже багато відстраждав, коли дисидентів і їхні родини звільняли з викладацької, шкільної роботи через те, що вони дотримувалися інших переконань. Я вважаю цей принцип поганим, шкідливим і не хотів би зараз підтримувати його, бо йдеться про моїх опонентів, а не про моїх друзів», – пояснив Маринович свою позицію у розмові із  ZAXID.NET.

Щодо того, чи може така людина бути викладачем в університеті, правозахисник вважає, що якщо у її діях немає складу злочину, якщо вона професійна, добра викладачка, а застережень до її праці немає, то це мали б вирішувати студенти.

«Якби я був студентом, то я б запротестував, не хотів би ходити до неї на пари. Мені було б неприємно слухати її. І це б вирішував не деканат, а студенти, якби вони заявили громадянську позицію, сказали чи їм це подобається чи ні», – підкреслив Мирослав Маринович.

Схожу позицію має також викладач Українського католицького університету, письменник та журналіст Отар Довженко. Він вважає, що відсутність реакції від студентів – це «малодушно, не по-майданівськи».

«Можливо, для звільнення цієї пані через публічне виправдання тероризму немає підстав за кодексом законів про працю. Але студенти мають цілковите право відмовитись працювати з цією викладачкою через аморальність її переконань», – вважає Довженко.

Один з найпопулярніших львівських письменників Юрій Винничук теж дивується відсутності реакції серед студентів, вважаючи, що приводом для звільнення Загульської мав б стати бойкот студентів.

Юрій Винничук

«Не треба шукати правових підстав. Для цього досить бойкоту студентів. Не розумію, чому вони дрімають?», – наголосив Винничук.

До слова, Ольга Загульська уже не вперше демонструє свої непопулярні у Львові погляди – наприклад, у 2004 році вона відкрито агітувала студентів під час своїх пар за тодішнього провладного кандидата у президенти Віктора Януковича. Тоді реакція студентів була більш радикальною – вони відкрито протестували проти такої агітації.

Десять років потому Ольга Загульська, схоже, не змінила свого позитивного ставлення до Януковича, однак тепер свої погляди студентам безпосередньо у стінах університету не нав’язує – вона їх публікує на власних сторінках у різних соцмережах.

Після публікації статті «Жертва пропаганди» Ольга Загульська через Facebook подякувала своїм колегам, «котрі в цій нелюдяній ситуації зберегли людяність та студентам, які не жбурнули в мене каміння». Викладачі та студенти кафедри фізичної географії, а також декан факультету не бачать підстав для того, щоб відсторонити доцента Загульську від освітнього процесу.

Свою позицію вони пояснюють тим, що на парах і в колективі викладачів вона не вступає в дискусії на політичні теми, а також не говорить про це зі студентами і не нав’язує свої думки під час пар. Її думка, вважають в університеті – це її приватна справа.

Однак Отар Довженко вважає, що виклад таких думок у соцмережах – це вже публічна позиція, а не приватна справа.

Отар Довженко

«Нема різниці, висловлює вона їх на парах чи ні – вони є загальновідомі, ці висловлювання можна прочитати в інтернеті. Опубліковане в інтернеті у відкритому доступі є не приватним, а публічним», – наголосив Довженко, наголошуючи, що переконання не можуть бути злочином, але публічна підтримка тероризму – безперечний злочин.

Думку про те, що потрібно розділяти особисту громадянську позицію людини та пряму підривну роботу на користь країни-агресора підтримує і Мирослав Маринович, наводячи приклад скандального журналіста Руслана Коцаби, який прямо закликав до бойкоту мобілізації.

«Якщо вона буде закликати у своїх матеріалах до антиукраїнської діяльності, тоді нехай СБУ займається нею. Тут потрібно відстежувати пряму провокативну роботу. Наприклад, затримання івано-франківського журналіста [Руслана Коцаби], який закликав до неучасті в мобілізації, я схвалюю. Це пряма дія, яка підпадає під законодавчий механізм, тим більше в час війни. Якщо ж вона [Ольга Загульська] просто висловлює у Facebook свої симпатії, то мені гидко, але я не бачу підстав для її затримання, інакше я уподібнюся росіянам – тим з ким я воюю», – вважає Маринович. 

Він також риторично запитує, а якщо Ольга Загульська буде звільнена, то чи перестане вона писати у Facebook? А що робити з переселенцями з Донбасу, які в нас живуть і говорять про те, що «Путин придет, и вам всем покажет»? В тюрми саджати?

Однак Юрій Винничук має більш радикальну позицію. Він вважає, що не потрібно соромитися політичних переслідувань в умовах війни.

«Хтось може собі уявити, щоб американський професор у 1940-х роках підтримував Гітлера? Американці під час війни вивезли усіх японців у спеціальні табори. Усіх без огляду. І нічого. А зараз знімають про це сльозливі мелодрами», – каже Винничук.

Наголошує на тому, що публічна підтримка злочинів та злочинних організацій карається законом і Отар Довженко. Як приклад, він наводить низку європейських країн, у яких публічне заперечення Голокосту або схвалення нацизму карається законом. На його думку, називати публічні висловлювання на підтримку донбаських терористів та російських окупантів у час війни «висловленням власної думки» – не можна, бо це підміна понять.

«Те, що ми взагалі дискутуємо на цю тему, є для мене печальним знаком: багато років ми всі були впевнені – а дехто й залишається – що Україна не всерйоз, «понарошку». Відповідно, виступати за її розвал та знищення, підтримувати її руйнівників і ворогів – не може бути злочином, бо що ж тут такого? Це самоприниження та відсутність твердого ґрунту цінностей та переконань під ногами вже коштує нашій країні», – каже Довженко.

Тож із моральної точки зору та з позиції здорового глузду більшість львів’ян засуджують позицію Ольги Загульської. Про це свідчать, зокрема, численні коментарі на її сторінці у Facebook. Це розуміє і сама викладачка, зізнаючись, що для неї «ступінь агресивності львівського середовища – відкриття».

Утім, Мирослав Маринович справедливо зазначає, що обурення сторонніх людей, як і його особисте несприйняття поглядів Загульської, не повинне впливати на подальшу долю цієї жінки.

«Мені глибоко осоружна позиція цієї жінки. Я засуджую її як громадянку України, але думаю, що її працевлаштування в університеті має вирішуватися відповідно з законними підставами з огляду на те, чи вона професійна добра викладачка і чи її готові слухати студенти. Бо вони теж мають право голосу в університеті», – підкреслив він.

***

Варто зауважити, що у схожій ситуації доцента Київського університету ім. Т. Г. Шевченка Олександра Ярового, який минулої зими у соцмережах публічно підтримував дії «Беркуту» на Майдані і закликав до відділення Галичини від України, таки звільнили з роботи, після чого він переїхав до Москви і тепер працює у тамтешньому університеті

Студенти оголосили бойкот парам Ярового й писали заяви з проханням змінити викладача після гучних заяв Ярового із закликами до насильства і сепаратизму: «Беркут! Стреляй фашистских сук! Бей на поражение! Не жалей их!» та «Три бандерівські області – нафіг з України! До Польщі, як до 1939 називатися хлопами і бидлом». В результатів доцента філологічного факультету звільнили з роботи у квітні 2014 року.