«Ми не можемо всім допомогти, але ми можемо допомогти одній дитині»

Всиновлення звикли вважати виходом для бездітних. Якщо ж пара вже має малюків, то їх обов’язково спитають, навіщо ж їм брати на себе тягар і виховувати ще й чужу дитину. Так було з Оксаною та Петром. Але бажання допомогти дитині затьмарило усі сумніви.

«Ми думали на початку, що може ми станемо для нього благословенням»

«Я хочу мати декілька всиновлених дітей, – розповідає Максим. – Загалом щоб було шість хлопчиків і шість дівчаток, бо в мене має бути команда з волейболу, команда з баскетболу. І музиканти мають бути. Хочу щоб всі вони, як і я, любили музику і спорт. Хочеться передати в своїх дітях те, що я дуже ціную».

Зараз Максиму Савці двадцять. Хлопець зі щирою усмішкою, як в кінозірки дуже уважний і приємний. Він працює, в неділю грає на барабанах в церковному гурті, а у вільний час допомагає батькам із господаркою. Савки тримають бджіл, курей та вирощують лаванду.

Петро Савка розповідає, що із сином разом будували будинок у Зашкові. «Він тут знає кожен цвях», – гордо каже батько.

«Взагалі, я завжди всім говорю, що Максим – це ще одні мої руки. Це найбільший мій помічник. Він дуже мене любить і тому дуже шанує. Щоб я зайве щось не підняла, зайве щось не зробила - завжди все допомагає», – розповідає мама Оксана. – Цікаво, що ми думали на початку, що може ми станемо для нього благословенням. Фактично Бог так зробив, що він став благословенням для нас».

Жити у Савок Максим почав у 2004 році. На той час у Петра та Оксани вже була донька Софія. А всиновити дитину молоде подружжя вирішило спонтанно. Все, як часто буває, вирішив випадок.

В дитячий будинок Оксана прийшла працювати. Вона була перекладачкою у групи американців, які вирішити відвідати заклад на Таджицькій. Жінка дуже перейнялася побаченим. Десятки маленьких дітей в кожному шукали маму і тата.

«Я почала порівнювати, що би моя донька робила, будучи на місці цих діток. Я зрозуміла, що вона напевно і дня не прожила б сама. Я звичайно там перекладати вже не змогла, плакала без упину, просто вийшла. Прийшла додому і розповідаю чоловікові, що я бачила. Кажу, що якось би тим нашим діткам було би добре допомогти. А він каже, що ми не можемо всім допомогти, але ми можемо допомогти одній дитині. І каже: «Давай всиновимо!» Так?», – закінчує свою розповідь Оксана і запитально дивиться на чоловіка.

«Це було таке, я сказав, не подумавши. На емоціях», – сміється Петро.

Все ж рішення вони таки прийняли. Подумали, що візьмуть хлопчика, адже дівчинка у них уже була. І поїхали до сиротинця знайомитися із дітьми.

«Коли ми приїхали, відкрили двері і біжить… Натовп! Натовп дітей. Тато прийшов, – згадує Петро. – Мене це просто вразило і я зрозумів одну річ, що діти тим живуть, що вони тут тимчасово, що мають відкритися двері, прийдуть тато і мама і їх заберуть звідти».

Втім все виявилося не так легко. Попри серйозні наміри, пара не одразу змогла обрати дитину.

«Пам’ятаю, нам спершу запропонували двомісячного хлопчика. І я відчуваю, що от щось не те. І їду додому і кажу до чоловіка: ну я напевно якась погана людина…ну як? Ну я ніби і бажання маю і все, але не відчуваю я, що то наш син», – ділиться тодішніми переживаннями Оксана.

Втім все змінилось, коли жінка познайомилася із Максимом. Для Оксани він дуже вирізнявся з-поміж інших дітей: «Вийшов Максим і подивився на мене. Я кажу: Петро, це наш. А вихователі: "Та що ви?! Та то найгірша дитина, найбільш нечемна зі всіх, хто є в групі"».

Максим і його сестра Софія

Таку поведінку Максим легко пояснює тим, що в дитячому будинку потрібно було дотримуватися чіткого графіка, аби не додавати клопотів вихователькам. Все ж хлопець був із характером. Вже під час наступних відвідин, Максим чітко давав зрозуміти всім дітям, що Петро і Оксана – його гості. Однак життя в державному закладі далося взнаки. Хлопчик був мовчазний, замкнутий і багато звичних речей були для нього новими.

«Ми залишаєм там ворота, виїжджаєм машиною, – розповідає Оксана про день, коли вони змогли забрати його. – "Максим, ми вже їдемо додому. Ми вже сюди не повернемся". І тут ми зрозуміли, що в нас дуже шустрий хлопчик. Почав задавати мільйон запитань. О-о-о, та він навіть розмовляє, виявляється. Але дитина нічого не знала. Ми приїхали, відкриває тумбочку, витягує каструлю. Що це? Про себе він весь час говорив в жіночому роді: Я ходила, я їла, я співала. А потім ми зрозуміли, що він чув лише розмови двох виховательок і ніколи не чув як чоловік має розмовляти. І найгірше, що його ніхто не виправляв».

Приїзд Максима згадує і його сестра Софія: «Мама наготувала стіл, а він сидить і нічого не їсть. І я не можу зрозуміти, чому так. І прийшла ніч і чути якийсь шурхіт в хаті. Ми встаємо і розуміємо, що він краде чорний хліб».

Хліб Максим ховав про запас, аби потім не залишитися голодним, а от більшість домашніх страв йому здалися підозрілими і незнайомими.

Тоді адаптуватися до нових умов йому допомогла Софія, яка була старшою всього на рік.

«Для мене це принципово: він має прізвище Савка, він мій син і він спадкоємець»

«Коли з чоловіком вирішили, що будем всиновлювати, першою ми запитали доньку, - пояснює Оксана. – Вона себе одразу сприйняла так, ніби вона ще одна його мама. Оберігала, все вчила, більше пояснювала, ніж ми».

Софія каже, що дуже зраділа, коли батьки їй розповіли, що всиновлюють Максима. До дитячого будинку вона завжди їздила із ними і дуже співчувала малюкам, які не мають мами і тата.

А от інші родичі до ідеї Петра і Оксани ставилися двояко. Мовляв, вони молоді і можуть ще народити своїх дітей. Чужі люди також постійно втручались із порадами. Навіть суддя, який слухав справу про всиновлення Максима, до останнього відмовляв пару «не робити поганого вчинку».

Часто малознайомі люди намагались розповісти Максиму, що Савки йому не рідні, от тільки хлопець і сам багато-чого пам’ятає та й батьки правди від нього не приховують. Навіть спробували розшукати його родичів. З’ясувалося, що двох сестер і брата Максима забрала родина з Волині. Тепер сім’ї спілкуються.

«Я був щасливий тим, що в мене є мама, тато. І що б мені люди не говорили, я не звертав уваги. Один раз жіночка підійшла і хотіла мені розповісти те, що мене всиновили. Але я не розумів, чому вона мені це говорить. Я це все знав і до того», – розповідає Максим.

Але Петро Савка наголошує: це його дитина.

«Для мене це принципово: він має прізвище Савка, він Максим і він Петрович. Він мій син і він спадкоємець», – каже батько.

«Якби не батьки, я би ріс бандитом»

Максим розповідає, що дуже поважає своїх батьків, адже що стосується виховання, то вони завжди були одностайними, завжди дотримувались єдиного курсу і якщо вже щось пообіцяли, то завжди виконували.

«Досить навіть часто були моменти, коли я задумувався: а що би було? І зараз я просто дякую Богові за те, що він послав мені цих батьків. Я швидко відкриваюся людям і тим же проявляю свою слабкість. І якби не батьки, якби вони мене не виховували, я міг би вже давно і курити, і випивати. Я не знаю, я би ріс бандитом», – роздумує вголос Максим.

Тепер Максим ділиться своїми досвідом з такими ж сиротами та залишеними дітьми, як він.

«Влітку він їздить в табори, куди приїжджають діти з інтернатів і працює з ними. Також ми організовуємо табори для прийомних сімей. Дуже цікаво, що часто батьки його просять, щоб він поспілкувався з їхніми дітьми і розказав, що таке життя в сім’ї», – розповідає Оксана.

Виявляється, діти настільки звикають до сиротинців та інтернатів, що часто бояться переїжджати в родину. Завдання Максима переконати їх в тому, що сім’я – це не страшно.

Оксана з Петром, в свою чергу, консультують потенційних батьків. Перше, що радять вони таким людям – поспілкуватись з родиною, які вже мають досвід всиновлення.

«Ми щасливі, що зробили цей крок. Так, спочатку було дуже важко. Це не просто. Це не собачку люди собі беруть. Це має бути жертвенна любов. Це має бути посвята».

***

«Рідні» – це спільний проект «24 каналу» та благодійного фонду «Рідні». Це десять історій людей, які наважились змінити своє життя і подарувати родину чужій дитині. Програму дивіться щопонеділка о 19:30 на «24 каналі».

Щоб дізнатися більше про усиновлення, опіку чи створення ДБСТ телефонуйте за номером телефону гарячої лінії 0 800 300 484 або завітайте на сайт благодійного фонду «Рідні» ridni.org.ua. Номер телефону Служби у справах дітей Львівської ОДА 032 235 44 56.

Благодійний фонд «Рідні» надає інформаційну та психологічну підтримку щодо процесу усиновлення, при потребі юридичні партнери Фонду надають правову допомогу у процесі усиновлення. Фонд в жодному разі не займається посередницькою діяльністю та не заміняє функцій держави у процесі усиновлення (удочеріння).

Усі фото з сімейного архіву родини Савок