Ми постійно намагаємось себе звузити

Нещодавно наш світ полишив на 85-му році життя театральний режисер Роман Віктюк. Уродженець Львова, він пропрацював більшу частину життя в Росії. Людина, яка здійснила революцію в пострадянському театрі, порушивши ті теми і почавши використовувати ті методи, що їх знав світ мистецтва капіталістичних країн десь уже з повоєнних часів. Попри зневагу критиків, попри ігнорування з боку театрального офіціозу, всі спектаклі Віктюка проходили з величезним успіхом і напхом напханими залами по всій території колишнього СРСР. У Віктюка грали найкращі акторки та актори, його обожнювали, вважали генієм.

Віктюк невтомно, з інтерв’ю в інтерв’ю, протягом усієї кар’єри називав себе українцем. З українськими акторами в Москві режисер мав звичку спілкуватися українською, і байдуже, чи розуміли її присутні. Віктюк підтримав Помаранчеву революцію, а під час агресії Кремля хитро, але доволі прозоро висловив свою незгоду з імперською політикою Москви. Заповів себе поховати великий метр у Львові, на своїй батьківщині. Здавалося б, за такого реноме українці мали б носити його на руках, вважаючи геніальним сином свого народу. Але, виявляється, ні. Принаймні далеко не всі. Знайшлися земляки, які звинуватили Віктюка в «малоросійстві», у продажності, в тому, що він несправжній українець, бо жив і працював цей обдарований львів’янин у Москві.

Вкотре частина українців виявила свій праведний патріотизм не там, де треба, і радше на шкоду Україні, ніж на її користь. Замість прийняти до своєї історії і своєї культури талановиту людину, хтось обрав за краще викреслити її з пантеону видатних українців, натякнувши в такий спосіб своєю позицією, що хай до своїх лап Віктюка прибере Москва. Така недалекоглядність земляків дає про себе знати не просто вперше, а вже майже на постійній основі. І якщо невизнання Віктюка було не мейнстримом громадської думки після звістки про його смерть, то багатьом іншим талановитим українцям пощастило набагато менше.

Це, авжеж, чудово – виказувати себе найбільшим патріотом на селі, але є одне «але». Ті самі ультрапатріоти потім дивуються, як так складається, що в непрості для України часи західні політики, західні інтелектуали та західні суспільства не дуже воліють допомагати нам, банально не знаючи, де ця нещасна Україна розташована на мапі. Відкидаючи видатних українців як частину своєї історії, ми збіднюємо себе і стаємо на заваді відкриттю світом нашої нації, багатої на таланти й унікальні постаті. До того ж у цьому питанні українці демонструють подвійні стандарти. Мазох або Шульц, приміром, наші, бо вони «правильні», «європейські», а ось Бабель, Махно чи – скажу страшну річ – Булгаков – ні. І байдуже, що Махно та Булгаков – це світові бренди. Це прізвища, які треба рекламувати в кожному європейському провулку як прізвища української історії та культури. Ну з якої причини ірландці так підносять свого англомовного Джеймса Джойса, коли він Ірландію називав «свинею, що пожирає власних дітей»? Відповідь очевидна. Бо Ірландію тоді матимуть за країну з великою культурою, на яку треба зважати і поважати. Бо ірландці в такий спосіб демонструють світу, що вони – європейська нація, яка поважає цінність культури.

Ця провінційна недалекоглядність та дикунська зневага до всього, що не містить в собі гіперпатріотичності, стала нав’язливою мелодією пісні сучасних українців. Цією недалекоглядністю пронизані сьогодні майже всі процеси в гуманітарному просторі. Стосується це не тільки культури, а й науки. Незаперечною істиною для українських істориків стала ідея, що українці – постколоніальна нація. І байдуже, що таку думку мало хто поділяє з істориків поза межами України. Байдуже, що класична постколоніальна думка стосується неєвропейських народів, яких поневолювали європейські імперії. Байдуже, що в класичній постколоніальній думці вважається, що європейські імперії робили це в ім’я і з позицій Розуму, цього ідола Просвітництва. І це при тому, що просвітницькі ідеї, ідеї прогресу приходили в Росію часто-густо саме з України. Байдуже, що стосунки Російської імперії з українцями більше вписуються в концепцію Ентоні Сміта про націю-ядро та націю-периферію, ніж у рамки постколоніальної теорії. Байдуже, що найпопулярніша постколоніальна праця на Заході, де згадуються українці, це «Винайдення Східної Європи» Ларрі Вульфа. Дослідження, в якому автор намагається описати колоніальне ставлення «прогресивних» країн Західної Європи до країн Східної Європи (і це ставлення, за Вульфом, стосувалося і українців, і росіян з поляками). Байдуже, що істориків і дослідників поза межами України, здається, більше цікавлять праці В’ячеслава Морозова, в яких стверджується про колоніальне становище всіх народів колишньої Російської імперії (разом з росіянами!), бо правителі змушували ці народи ставати «цивілізованими» в насильницький спосіб, що дуже відрізнялося від досвіду «цивілізованості» західних країн. І, як мені здається, працями Морозова цікавляться більше, ніж працями, приміром, нашого декомунізатора В’ятровича.

Ми постійно намагаємось себе звузити, аби вкотре довести (не іншим, а собі), які ми упосліджені, зневажені і як нас усі не любили, колонізували й ображали. Ми не хочемо рухатись зі світом, вписуючись в його контекст і пропонуючи себе. А потім ображаємось, що світу до нас байдуже. Ми хочемо мати свою історію без Махна, але з Бандерою, до якого в західній історичній науці, м’яко кажучи, неоднозначне ставлення. Ми хочемо мати свою культуру з Шевченком, але без Булгакова та Віктюка, якими у світі цікавляться значно охочіше, ніж нашим національним генієм.

Однією, до речі, з новин, обговорюваною патріотичними колами активніше за смерть Віктюка, була новина про спорудження монументу Шевченка в Сербії. За кількістю монументів діячам культури Шевченко б’є всі світові рекорди. Шевченком за кордоном захоплюються хіба поодинокі славісти. А ось Гоголем – значно ширші прошарки. Якщо ми такі колонізовані і побиті життям, то, може, час самим щось «колонізувати»? Приміром, Гоголя. Чому ми не ставимо Гоголю пам’ятники в інших країнах поруч зі Шевченком, презентуючи Гоголя як українського письменника? Росія була б украй незадоволена. А ми б тільки виграли від цього.

Поведінка українців зазвичай нагадує поведінку недолюблених егоцентричних дітей. Вередливих, ірраціональних, неспроможних до дорослого життя, але з купою претензій до світу. Роман Віктюк обожнював дорослих дітей, вважав, що в акторі та митцеві найважливіше – наявність нездоросленої дитини. Думаю, якщо він тепер бачить з того світу, як одноплемінники нехтують ним, то не злиться і не лютує. Натхненно здіймає руку у всепробачальному жесті, ніжно усміхається, здвигує мудро бровами та патетично, але любляче промовляє: «Кохаю вас, діти мої, кохаю». Сподіваюся, і я за ним промовляю те саме. А що мені залишається?