«Ми провели люстрацію журналістів»
Суспільство

«Ми провели люстрацію журналістів»

Степан Курпіль про 25-річчя «Високого замку»

Ярослав Іваночко, 7 вересня 2016 1213 0

7 вересня 1991 року вийшов друком перший номер газети «Високий замок», яка стала наступницею одного із найпотужніших рупорів комуністичної партії – «Львівської правди». Після того, як обласна рада призначила головним редактором видання Степана Курпіля, газета стала однією з найпопулярніших в області, створивши прецедент у сфері ЗМІ, який і досі важко повторити. Газета, яка належала обласній раді пройшла процедуру роздержавлення за вісім років до появи відповідного закону і у вільному плаванні зуміла довести власну успішність і конкурентність на ринку, ставши одним із символів Львова.

З нагоди 25-річного ювілею «Високого замку» ZAXID.NET спілкувався із Степаном Курпілем, колишнім головним редактором газети, який займав цю посаду 15 років, а сьогодні є головою правління Видавничого дому «Високого замку».

***

Як ви потрапили у «Високий замок» або тоді ще «Львівську правду»?

Це були буремні події на світанку незалежності, після ГКЧП. Була заборонена компартія і разом із нею вся комуністична преса. У Львові тоді було дві газети обкому партії – «Вільна Україна» і «Львовская правда». Ще одна газета у якій я тоді працював заступником редактора – «Молода Галичина», належала обкому комсомолу і на той час вже була незалежною газетою. Ми зуміли вийти з підпорядкування обкому комсомолу. А газету «Вільна Україна» закрили. «Львовскую правду» вирішили зробити газетою Львівської облради з певною просвітницькою метою.

Хто це ініціював і якою мала бути мета газети?

Ідеологом був тодішній голова облради В’ячеслав Чорновіл, який вважав, що ми повинні дати російськомовним мешканцям Львова і Західної України розуміння того, що таке Україна, українська культура, історія, бо вони цього всього не знали. Вони хоч і жили в Україні, але жили у своєму світі, який був тотально радянським, зросійщеним і все українське для них було чужим. Чорновіл казав, якщо ми не зможемо відкрити очі цим людям на нашу історію і культуру, то ми не будемо мати повноцінного суспільства. Він говорив про масштаби Західної України, але очевидно було, що у перспективі він мав на увазі всю державу.

На роботу у «Високий замок» Степан Курпіль перейшов зі значно авторитетнішого видання - «Молодої Галичини»

Я став редактором випадково. У той час я працював заступником редактора у «Молодій Галичині». Тодішній головний редактор Михайло Батіг був народним депутатом і у мене була перспектива стати головним редактором «Молодої Галичини». Це була дуже популярна газета у ті часи, чого не можна було сказати про компартійні газети. Якось мені зателефонував Михайло Присяжний, викладач факультету журналістики і депутат облради (сьогодні декан факультету журналістики ЛНУ ім. І.Франка – ред.). Чорновіл з ним вів розмову, щоб він став редактором реформованої «Львівської правди». Я чув, що його «сватають» на редактора «Львівської правди» і сказав йому про це. Він відповів, що відмовляється від цієї роботи, бо планує робити кар’єру науковця.

Михайло Присяжний (біля мікрофону) під час урочистостей в університеті

Михайло Присяжний запропонував мені бути редактором. Для мене це було несподіванкою. Я не думав про роботу в іншому виданні, бо працював на хорошій роботі. А він дуже швидко переговорив з Чорноволом, а той так само швидко, у властивій йому манері приймати рішення, покликав мене на співбесіду. Я переговорив із заступниками Чорновола – Миколою Горинем і Михайлом Косівим і висловив низку застережень про те, який мені сенс іти в цю газету з таким іміджем і компартійним шлейфом в історії, якщо я працюю в газеті, яка має славну історію, яка була нібито офіційною газетою комсомолу, а насправді із 1989 року була дисидентською. Та й зарплата в «Молодій Галичині» у мене була удвічі вищою від тієї, яку пропонували у «Львівській правді». Окрім того, вагався чи сприйме мене новий колектив. Тоді мені сказали: «Маєш два місяці – спробуй. Якщо не вдасться, залишишся у «Молодій Галичині». А через два місяці буде сесія, де тебе й затвердять головним редактором «Львівської правди».

Перший номер «Високого замку» вийшов у суботу, 7 вересня 1991 року

Після цього я пішов на зустріч із Чорноволом, де він відразу ж почав розповідати мені про своє бачення розвитку газети, її завдання і роль в розвитку України . Микола Горинь його перебив і каже: «В’ячеславе Максимовичу, та Степан ще не погодився». На що Чорновіл відповів: «Як не погоджується? То чого він сюди прийшов?». І я так подивився на нього – худого, замученого концтаборами і подумав: «Ця людина стільки зробила для України, а я буду йому про зарплату розповідати або інші речі, які мене не влаштовують?». І погодився. Єдине, що ми тоді обговорили, то це те, щоб газета виходила також українською мовою. Через півроку газета виходила українською мовою. І з того часу український тираж стабільно зростав, а російський – падав. Відповідно до того, як розвивалась мовна ситуація в країні.

Назва газети виникла теж тоді? Кому належить ідея назвати газету «Високий замок»?

«Високий замок» появився на початку вересня 1991 року. Є багато версій щодо того, хто був автором назви. Я схиляюсь до того, що ідея належить Михайлові Косіву, який на той час був заступником Чорновола. Це була дуже нетипова назва для газети у той час. Тоді газети називали «Час», «Погляд» тощо. А «Високий замок» - уособлював символ Львова. Після нас подібним чином багато хто почав так називати видання.

Як вас сприйняли у редакції, яка ще вчора була рупором компартії, а сьогодні позицію треба кардинально поміняти?

Це був цікавий процес. Коли я прийшов у перший день на роботу, до мене ніхто не заходив. Я бігав на два поверхи вище у «Молоду Галичину» на каву, до мене звідти теж бігали на каву. Але з працівників «Високого замку» до мене ніхто так і не зайшов. Наступного дня приходить відповідальний секретар Володимир Кузьма, щоб показати макети газети номера, який був спланований раніше. Я його спитав, чому до мене ніхто не заходить? А він відповів: «Бояться».

Чому?

На той час колектив пройшов переатестацію, яка була своєрідною люстрацією для журналістів. До речі, ми свою історію відлічуємо від 7 вересня 1991 року, а не з часів «Львівської правди», бо це зовсім інша газета. Так, краща частина колективу залишилась після переатестації, але це була зовсім інша газета, на зовсім інших засадах і з іншими принципами.

Як відбувалась переатестація?

Була створена комісія до якої увійшли редактори, політики. Ця комісія не атестувала найбільш одіозних журналістів, які були віддані комуністичній ідеї. Таким чином відсіяли десь третину колективу, що не так мало. Колектив, який працював у «Львівській правді» був дуже професійним. Якщо забрати ідеологічну складову, то люди знали, як треба робити газети. Від самого початку я налаштував усіх на те, що незалежно від того, що облрада є нашим засновником і дає нам фінансування, ми повинні робити якісний інформаційний продукт, який би хотіли передплатити, купити і прочитати. Це не повинен бути бойовий листок облради.

Але це дещо суперечило ідеям Чорновола, який бачив газету більше як пропагандистський орган?

Якраз це не суперечило тому, що ми маємо видавати якісний продукт. Це був один з аспектів, який складав цілісне обличчя газети і саме життя підказувало, що треба давати читачеві контент іншого змісту. Ми, наприклад, почали публікувати «Історію України» Ореста Субтельного, започаткували цілу сторінку «Дискусійний клуб «Клумба», оскільки у той час всі дискусії відбувались біля клумби, де сьогодні стоїть пам’ятник Тарасові Шевченку. Там можна було висловлювати різні погляди за винятком антидержавних. Колектив зрозумів це. А через два місяці, напередодні сесії облради, де мене мали затвердити на посаді редактора, працівники «Високого замку» прийшли до мене в кабінет і попросили мене залишитись. У той час я вже й сам хотів залишитись. Я втягнувся у щось нове і повернення назад сприймалось, як поразка. Ми швидко притерлись один до одного і я вирішив залишитись.

Тоді ж ми вирішили, що газета повинна мати ще декілька точок опори, а не надіятись лише на фінансування облради, яке колись закінчиться. Тому створили власну систему розповсюдження газети. Це, можливо, була перша в Україні альтернативна до «Союздруку» система розповсюдження преси. У спадок від «Львівської правди» нам дістався у спадок парк автомобілів серед яких три «Волги», одну з яких ми поміняли на декілька газетних кіосків і так почали будувати свою мережу розповсюдження. Після нас це почали робити інші. Ми також перші створили газетну друкарню в Україні. Після нас це зробили «Київські відомості», «Експрес» та інші. Одними з перших ми також почали робити додатки до газети. Деякі з цих додатків, як наприклад «Добрий господар», згодом стали окремими виданнями. Ми робили це, щоб газета мала надійну економічну базу.

Як відбувався процес приватизації газети? Чому не приватизували приміщення?

Найвагомішою віхою видавничого дому «Високий замок» був вихід з-під опіки облради. На той час не існувало закону про роздержавлення. Такий закон з’явився лише рік тому, з колосальним запізненням. Хоча я ще під час своєї каденції в ВРУ підготував кілька законопроектів про роздержавлення ЗМІ, де йшлося про те, щоб редакція за символічну ціну в одну гривню передали також і приміщення, де вони працюють. Але проти цього різко виступив Фонд держмайна і місцеві князі, які не хотіли давати бонус для комунальних видань. Але, на жаль, ці законопроекти тоді не пройшли. Але тоді ми вийшли з-під підпорядкування без закону, тільки завдяки добрій волі тодішнього керівництва облради під керівництвом Миколи Гориня і депутатського корпусу. Від лютого 1998 року ми перестали бути виданням обласної ради. Це було геніальне рішення, яке складалось із трьох пунктів: «1. Львівська обласна рада виходить з числа співзасновників газети «Високий замок». 2. Львівська обласна рада передає свої повноваження співзасновника первинній журналістській організації. 3. Львівська обласна рада не має ніяких майнових претензій до редакції газети «Високий замок». Я потім говорив про цей досвід у Спілці журналістів і попри те, що багато редакцій мали непогані стосунки із своїми засновниками, але вони не змогли вийти з-під їх опіки.

Микола Горинь (у центрі), Степан Курпіль (ліворуч) і Степан Кубів (праворуч)

Чому ж тоді у «Високого замку» вийшло?

Можливо тому, що вже був перший прецедент – на початку 90-х так відпустили у вільне плавання газету «За вільну Україну», яка на той час була дуже популярною. Однак їхній приклад не був успішним.

Приміщення у якому ми працювали на вул.Стрийській належало Держкомвидаву – київській структурі, яка підпорядковувалась міністерству інформації. Облрада не мала повноважень передавати це приміщення. Ми працювали на Стрийській до 2010 року аж доки не придбали нове на вулиці Героїв УПА, 65. Я давно про нього мріяв і ми усі хотіли мати належні умови праці. Оскільки я людина зі села, то я люблю мати все своє, окреме.

Облрада вийшла зі засновників і закінчились дотації. Як газета вживала в таких умовах?

Гроші облради закінчились раніше. Нас фінансували перші два-три роки, потім фінансування практично не було. На той час ми вже були самоокупними. Я спілкувався із багатьма редакторами газет у Польщі і бачив, що там немає видань влади, що роздержавлення дає їм можливість для розвитку. Тому я вирішив використати цей досвід. Тому, коли ми виходили з-під крила облради, у мене були домовленості із норвезьким інвестором медіа групою «Оркла», яка мала у співвласності в Польщі близько 20 газет. Їхні інвестиції допомогли нам розвинути друкарню. У них були великі плани на український ринок, але реалії виявились дещо іншими.

Що їх налякало?

Атмосфера у державі і те, що свобода преси завжди під загрозою. Спершу був режим Кучми, потім була надія на Ющенка, але вона не виправдалась, далі був режим Януковича. Відтак вони вирішили, що перспектив немає і пішли з України. Тепер ми самостійні.

Можете згадати, коли «Високий замок» мав найбільші тиражі?

Це було у 90-х роках. На це вплинула новизна газети. Люди, які читали радянську пресу отримали свіже повітря у вигляді газети, де можна було про все писати, де не було ніяких табу. Окрім того, люди були дуже політизовані, вони отримали можливість брати участь у формуванні громадської думки, були дуже політично активними. Вартість газет була порівняно невисокою і це теж наклало свій відбиток на тиражі. Але згодом  на тиражах позначились кризові моменти в економіці – у 1999 році гривня удвічі знецінилась, криза у 2008, і 2014 рік, коли після Революції Гідності гривня знецінилась утричі. Люди збідніли і це відображається на їхній можливості купувати пресу. Соціологія показує, що приблизно 30% читачів, які завжди читали газети і журнали, у зв’язку із погіршенням фінансової ситуації, не можуть собі зараз цього дозволити. А ми не можемо знизити ціну на газету і повинні її підвищувати. Бо все, що потрібне для випуску газети ми купуємо закордоном за валюту. Затрати на виробництво зросли утричі. Тиражі з року в рік падають у всьому світі – це світова тенденція, спричинена розвитком інтернету. Хоча є країни, де друковані ЗМІ почувають себе добре – це країни Скандинавії або Німеччина.

У 90-х тижневик у нас випускався тиражем 280 тис., а сьогодні – близько 100 тис., що теж непогано. Натоміть нішеві видання мають кращі тиражі – «Добрий господар» близько 200 тис., «Добра кухня» - 140 тис., «Життя і жінка» - 50 тис., «Неймовірні історії життя» - 35 тис., «Добре здоров’я» - 50 тис. Ми навіть наважились на новий проект – «Маловідома історія: Далеке і близьке». Ми шукаємо, пробуємо різні ніші, які можуть дати додатковий поштовх для розвитку видавничого дому.

Порівняно із 90-ми роками працівників «Високого замку» стало більше чи менше?

На початку у «Високому замку» працювало близько 30 людей. Зараз у видавничому домі працює понад 200 людей. Але був час, коли нас було майже 300.

«Високий замок» відмовився від російської версії, незважаючи на те, що вона була економічно вигідною

Ми не можемо конкурувати з інтернетом в оперативності, але ми конкуруємо з ним аналітичності, в подачі матеріалів, у їх якості. До речі, у 2003 році «Високий замок» став лауреатом міжнародної премії фонду Буцеріуса за якісну журналістику у Східній Європі. Премія тоді становила 50 тис. євро і вона дуже допомогла розвитку газети.

А коли і чому ви відмовились від російськомовної версії?

До останнього часу свого існування російська версія була економічно вигідною. Вона була привабливою для рекламодавців, багато бізнесменів є російськомовними. Ми відмовились від російської версії після Революції Гідності і початку агресії Росії в Україні. Ми вирішили, що у такий спосіб ми повинні зробити свій внесок у боротьбу з агресором – не могли ми в такий час підтримувати російську мову, видаючи «Високий замок» російським дубляжем. Думки зупинити випуск російської версії газети виникали й раніше, але багато хто нас зупиняв. Тоді говорили, що ми маємо добрий аргумент проти тих, хто робить закиди у переслідуванні російської мови в Україні. Це справді був аргумент, який використовували під час різних дискусій. Але після початку агресії Росії ми вирішили це припинити остаточно.

Коли ви почали політичну кар’єру і доручили свій дружині управляти газетою, у вас не було побоювань, що вона не справиться? І чому ви не перейняли редакторство після завершення каденції у Раді?

Коли я повернувся з Ради, то місце головного редактора було зайняте. Тут треба було вибивати собі кабінет… Після повернення з політики мені довелось боротись за площу. Мій кабінет втричі менший за кабінет головного редактора, але він мене влаштовує. Я не став виганяти дружину з кабінету. Кабінет – це як другий дім. Ми потім підемо і я вам покажу її кабінет.

У кабінеті головного редактора «Високого замку». Наталія Балюк і Степан Курпіль

Чого я пішов у політику? У кожної людини є якісь амбіції. Мені здавалось, що я зможу щось змінити в країні. У 2002 році я стартував як незалежний кандидат у Франківському окрузі, де було 24 кандидати. Отримав дуже пристойний результат. Але конкурувати із Тарасом Стецьківим, якого висунула «Наша Україна» не зміг. Але мій результат помітила Юлія Тимошенко і після відставки у 2005 році зателефонувала мені і сказала, що хоче бачити мене у своїй команді. Після того, Турчинов запропонував мені очолити виборчий штаб БЮТу у Львівській області. Тоді виборча кампанії тривала півроку не два місяці як сьогодні, а півроку і я думав, що збожеволію за той час. Так я потрапив у політику.

З боку Юлії Тимошенко або інших партійців були спроби вплинути на видання?

У мене була розмова з Юлією Володимирівною на тему газети. Я чекав, що вона думає про це. Вона сказала, що не буде мені розказувати, як робити газету. Вона не ставила жодних завдань. Хоча, можливо, сподівалась на інформаційну підтримку БЮТу. Але її оточення очевидно уявляло собі цю ситуацію інакше. І нашіптувачі постійно ходили до Тимошенко і «присідали на вуха», що «Високий замок» має незалежну позицію, не дуже підтримує БЮТ і з Курпілем треба розібратись.

Треба віддати належне Юлії Тимошенко – вона жодного разу зі мною не влаштовувала розбірок. А от її підлеглі намагались мені дорікати. Був один анекдотичний випадок, коли Арсеній Яценюк пішов у відставку з посади спікера і його представник у Львові приніс у «Високий замок» привітання від Яценюка з Великоднем. Він оплатив розміщення через рекламний відділ – все, як і належить. Я телефоную у прес-центр ВО «Батьківщина» і кажу, що Яценюк вітає з Великоднем, пасувало б опублікувати також привітання Юлії Тимошенко. Сказав навіть, що ми готові опублікувати його безкоштовно, бо знав, що буде скандал, якщо ми дамо привітання від Яценюка, а від Юлі не дали.

У результаті ми самі це привітання написали, поставили його на сторінці зверху, а під ним привітання Яценюка. Здавалось би все зробили добре. Але ні – мені потім розповіли, що Олександр Абдуллін (нардеп від БЮТу) прийшов до Юлі з газетою і каже: «Юліє Володимирівно, подивіться, фото Яценюка більше від вашого фото». І таких випадків вистачало.

Позитивом для БЮТу було те, що коли я перебував у цій політичній силі, то критики з боку газети практично не було. За невеликими винятками. Одним з них було створення коаліції БЮТ із Партією регіонів – так званий ПРиБЮТ. Моя позиція була категорично проти такого утворення. Редакцію також не треба було переконувати – у них була така ж позиція. Ми досить різко у «Високому замку» виступили проти цієї неприродної коаліції. Я пригадую, коли Юлія Володимирівна поставила на остаточне голосування питання про входження до такої коаліції, то попросила підняти руки тих, хто категорично за жодних обставин не вступить до коаліції із Партією регіонів і не проголосує за новий проект Конституції. Із понад 150 депутатів фракції знайшлось 9 осіб, які підняли руки. Після цього я потрапив до внутрішньої опозиції. Хоча я й до того не був серед придворних.

Був короткий період – десь півроку, коли я щось радив лідеру, але мої поради завжди розходились із лінією партії і лідера, тому лідер вирішила, що їй таких порад не потрібно. Хоча я з повагою ставлюся до неї. Коли я був у певній політичній силі, то були певні етичні обмеження для «Високого замку», які стосувались обмеження критики. Але не у принципових моментах.

Сьогодні ще раз пішли б до Верховної Ради?

Я взагалі не знаю політичної сили з якою я б хотів повернутись в політику. Це недоцільно і бажання у мене такого немає. Коли я туди йшов, я вірив, що зможу реально щось змінити в країні. Але практика нагадувала биття головою об стінку. Критичної маси людей, які хочуть змін у ВРУ тоді не було. Після Революції Гідності така критична маса у парламенті начебто зібралась, але я все одно не бачу реформ і радикальних дій.

За 25 років читач «Високого замку» якось змінився?

Важко сьогодні чимось здивувати читача. Читач став вимогливішим, більш елітним. У читача є значно більше інформації – джерел інформації стало більше, розвиток інтернету створює колосальні можливості. Ми свого часу робили багато конкурсів для залучення читача. Це, наприклад, конкурс «Покажи фігуру», де жінки від 30 і до 70 років показували свою фігуру і це мало величезний успіх. Були й інші конкурси: «Ой, не ріж косу, бо хорошая», був конкурс серед сіл, де найбільше Іванів, були конкурс, де можна було виграти призи. Можливо цього року теж зробимо такий конкурс до ювілею. Але маю від цього двояке враження. Є люди, які радіють футболці, горнятку і ручці із логотипом «Високого замку».

А був один випадок, коли сім’я із Дублян виграла Део Ланос. Завод дуже довго передавав нам документи на авто. Ми сказали людям, що машина стоїть у нас на подвір’ї і ми можемо виписати доручення, щоб вони могли їздити поки документи прийдуть із заводу. Які ми почули звинувачення… «Ви не хочете нам віддати нашу машину! Куди ви поділи наші документи?». Потім нам довелось заплатити податок з цієї машини – це був подарунок. Знову почули звинувачення на свою адресу. Але найбільша несподіванка нас чекала через рік. Ми повертаємось до героїв наших конкурсів і вирішили написати про людей, які виграли машину. Послали журналіста, щоб він про них написав, а вони його на поріг не пустили. Оце ілюструє людську вдячність. Люди є різні – одні радіють від ручки або горнятка, а інші отримали машину і вороже налаштовані, бо їм довелось податок з подарунка заплатити.

Чи є якісь історії за 25 років, які пов’язані із «Високим замком»?

Історія, яка запам’яталась найбільше пов’язана із будівництвом нашої друкарні. Ми встановили друкарську машину і у ній поламався якийсь один вал і його терміново треба було замінити. Часу на митницю, доставку і все решта не було. Я просто сів на літак і полетів у Стокгольм, оскільки друкарська машина була шведська і вирішив самостійно притарабанити цей вал в Україну. Важив він 36 кілограмів. Оформили його як ручний технічний вантаж. А прямого рейсу зі Львова до Стокгольма не було, то я зупинявся на пересадку у Варшаві. Шведи замовили фешенебельний готель «Маріот» у Варшаві. У мене був номер на 36 поверсі. Я сів у ліфт з цим валом і не побачивши кнопки «36» натиснув на «37». Подумав, що спущусь один поверх по сходах. Але коли я приїхав на останній, 37 поверх, то зрозумів, що двері зі сходової клітки на 36-ий поверх замкнені. На 35-му поверсі ситуація така ж сама. І я з 36-кілограмовим валом мусів спускатись 36 поверхів униз, щоб потрапити у свій номер. Зате, коли я знову увійшов до ліфту, то відразу розгледів кнопку «36».  Це найбільш анекдотичний випадок, який я пам’ятатиму все життя.

Фото Мирослава Пархомика / ZAXID.NET та з архіву «Високого замку»

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук