Місія без Месії

На революційних майданах в одному антивладному пориві переплелись три України: постмодерна, модерна та архаїчна.

Символом постмодерної став розігнаний «Беркутом» Євромайдан, який недружня преса охрестила «революцією креаклів і хіпстерів». Креативний клас, який задавав там тему, висунув типово постмодерне гасло: «Без політиків!». Після 30 листопада політики відтіснили «креаклів» на другий план, означивши їх як жертв режиму – «побитих дітей». Все ж таки факт залишається фактом: постмодерна Україна не має широкої ресурсної бази. Найпотужнішим її ресурсом виявилось студентство.

Модерна Україна представлена звичним набором політичних брендів і постатей – від Яценюка і Тягнибока до Луценка і Порошенка. Вона прагне єдиного харизматичного вождя. Якщо такий не означиться (не відкалібрується) на Майдані, то в резерві перебуває старий «джокер» – Тимошенко. Основними внутрішніми ресурсами модерної революції є партійні структури опозиції та дружній опозиційним політикам бізнес.

На модерну Україну зорієнтований практично весь політичний Захід. Зорієнтований радше вимушено, аніж за доброю згодою. Євробюрократи з Брюсселю та Держдеп, як виглядає, із більшим задоволенням підтримали би «постмодерністів», а не «збитих льотчиків» епохи Ющенка. Але в українського креативного класу немає розвинутих до національного представницького рівня громадських структур. Чекати, поки вони розвинуться, немає часу. Час в Україні став дуже щільним – конкретно-історичним.

Архаїчна Україна на майданах не така яскрава, проте численна. З неї поки що формується масовка. Архаїчна Україна, як і 1991 року, бореться з символами (стягує з постаменту Ілліча) та очікує на Месію. Без Месії архаїчна Україна не може. Як тільки Він нарече себе (або його наречуть), весь «низовий» масив піде за ним. Зносячи на своєму шляху і модерну, і постмодерну складові революції. Найближчим кандидатом у Месії є Тимошенко. Вона спроможна (до певного часу) поєднати під своєю харизмою частину архаїчної України з Україною модерною. Але не назавжди.

Архаїчна Україна прагне не просто змінити правлячу групу олігархів. Вона прагне знести всю владну надбудову – від президента до районного відділку міліції. Вона прагне «повернення» (насправді – перерозподілу) вкраденого та приватизованого за роки незалежності. Гасло люстрації – лише вершина айсбергу її прагнень та мрій. Якщо політичний інстинкт Тимошенко розверне її в бік цих прагнень, то рано чи пізно вивільнені сили «соціального реваншу» вдарять і по опозиційній частині олігархату.

Запобігти цьому могло б оперативне та відчутне поліпшення соціально-економічної ситуації. Але такого не передбачається. Країна наближається до банкрутства, а значить – до чергового зубожіння мас. Навіть велике, в кілька десятків мільярдів доларів, кредитування вже не спроможне зупинити деструктивних процесів у народному господарстві, що йшли роками і прискорились революційними подіями.

Судячи з того, що вже відбулось, революція пройде низку етапів. Перший з них – від 22 до 29 листопада – політики вже називають «революцією дітей». На зразок «дитячого хрестового походу». Його базовим гаслом та стрижневою ідеєю була євроінтеграція. Другий етап почався після побиття «дітей». Він спрямований на взяття влади опозиційними силами. Євроінтеграційні меседжі відступили на другий-третій план. Цей етап наразі проходить без відкритої боротьби за місце Месії. Коли опозиція прийде до влади (час і обставини не грають ролі), ця боротьба стане лейтмотивом наступного етапу революції.

Адже вирішальне слово на третьому (четвертому, п’ятому) етапах може бути саме за архаїчною Україною. Й тут, як виглядає, революційній місії ніяк не обійтися без Месії. Такою вже є логіка революції в багатоукладному середовищі. Як співали за радянських часів: «Есть у революции начало, нет у революции конца».

Володимир Єшкілєв