Мова як відволікаючий подразник

Було б безглуздям сподіватися, що напередодні парламентських виборів представники донбаського політичного табору не витягнуть з рукава свій традиційний козир – другу державну мову. Проте несподіваним цього разу стало те, що Віктор Янукович особисто «замельдував» цей козир. Адже досі він завжди доручав це робити своїм ординарцям.

Зрозуміло, що заява українського президента про те, що «Україна найближчим часом ухвалить закон про дві державні мови – українську та російську» спровокувала відповідне обурення у патріотичних колах. Знову забуяли вербальні пристрасті. Західноукраїнські радикали знову беруть на озброєння гасло про «перехід Дніпра» і знищення «синьожопої банди».

Та чи варто аж так перейматися, чи варто серйозно сприймати наміри Януковича запровадити російську мову як другу державну? Переконаний, що не варто. І вважаю я так зовсім не тому, що мене заспокоїли слова спікера Литвина, мовляв обіцянки Януковича «неможливо реалізувати на практиці». Зовсім ні. Просто переконаний, що самому президентові і його оточенню найбільше невигідно, аби ці обіцянки стали реальністю.  

Чому? Адже недарма про владу Януковича говорять як про найбільш прагматичну. Тож саме  прагматичними мотивами й керуватиметься президент і його оточення, коли питання про другу державну стане руба. Я вже неодноразово наводив ці аргументи, але оскільки ситуація щодо них ніскілечки не змінилася, то наведу їх ще раз.

Виходити слід з того, що президентові та його оточенню менше за все було б потрібне зростання впливів сусідньої, значно сильнішої держави на їхні економічні інтереси. А економічний вплив міцно переплітається з політичним. Тезу, що політика – це сконцентрована економіка, досі ніхто не спростував.

А мова – невід’ємний атрибут політики. Адже вона – не лише засіб спілкування, а й інструмент пропагандистського впливу, елемент політики, врешті-решт, товар.

У сучасному світі війни четвертого покоління з їхніми масштабними морськими баталіями, танковими побоїщами та протистояннями пілотів-асів вже відійшли в небуття разом з капітуляцією імперської Японії. Відживають останні дні залпово-вогняні війни п’ятого покоління. На порядок денний виходять війни шостого покоління – війни інформації та високих технологій. І одним з ключових їх елементів є  психологічний вплив на населення держави-суперника за посередництва мови. Такі війни не вимагають оголошення, що більше, вони можуть і поготів вестися навіть удавано дружньою державою.

Якщо перейти до нашої ситуації, то можна стверджувати: що сильніші будуть в Україні позиції російської мови, то вразливішою буде держава до інформаційних впливів з Росії. Невже хтось наївний міг собі подумати, що з приходом до влади в Україні Януковича й Партії регіонів кремлівські пропагандисти нарешті вгамуються й закриють свій український підрозділ як непотрібний?

Це (навіть за удаваної простакуватості) не може не розуміти й Віктор Федорович. Як раніше розумів Леонід Данилович. Тому не варто занадто бурхливо реагувати на чергову мовну «червону шмату», відволікаючись від інших, значно серйозніших проблем.