Моя «Лялька»

Чутки про те, що «Лялька» закриється, лякали «лялькових» прихильників, але таке вже було… І не раз. Та «Ляльку» щоразу «відвойовували». Але не тепер. За неї ніхто й не боровся. Її просто продали. Залишився міф, спогади. Адже саме там починали «Океан Ельзи», «Мертвий півень», Чубай…

Саме там були кольорові парасольки, намальовані ляльки, трамвайні колії, каналізаційні люки, львівська бруківка...

Моє знайомство з цим клубом розпочалося зі слів: «Як? Ти ще не була у «Ляльці»? Тобі обов'язково треба її відвідати» (ніби мова йшла про якусь людину). Навіть точно не пам'ятаю, на що тоді потрапила... І якщо спершу почувалася не у «своїй тарілці», оскільки, окрім колеги, з яким, власне, і прийшла, нікого не знала, то у наступні хвилини зрозуміла, що насправді тут багато знайомих мені облич. А ті, кого не знала, - були такі ж, як і я: з тими ж поглядами, любов'ю до певної музики, стилю в одязі, лояльного ставлення до багатьох речей.

Парасолькова

Уперше потрапила в «Ляльку», коли там ще була парасолькова стеля, а стіни - обклеєні різними фото (кажучи щиро, я так і не встигла переглянути їх на стінах у тій «Ляльці». Де вони тепер?) з концертів у клубі: причому як артистів (їх тут так не називали), так і відвідувачів (особливо танцювальників). Тут виступали чимало рок-гуртів з Тернополя, Франківська... Тут були розмови ведучого із запальними танцювальниками.

А ще моя «Лялька» завжди відрізнялася заангажованістю до тих проблем і питань, які цікавили особисто мене (тоді студентку) і моїх друзів. Маю на увазі антикучмівський період, а в клубі - політ-рок. Ще акція «Слухай українське!»: коли всі небайдужі до української музики були біля клубу - слухали українське, танцювали під українське, всотували українське через слова музикантів, через згуртованість, через розмови, міркування... Суперовою була ідея поставити проектор і «крутити» «внутрішньолялькові» концерти назовні.

І «відвойовування» самої «Ляльки», коли потрібно було принести хоч якусь ляльку під клуб, таким чином проголосувавши за те, щоб вона залишилася в цьому світі, а не стала міфом.

«Лялька» - це багато пива, «двіжу» і погана вентиляція. І якщо перше та друге багатьом до смаку, то повітря, де можна вішати сокиру, не подобалося навіть затятим курцям. Але до цих речей ставилися частково байдуже, тому що клуб-кафе мало багато «плюсів».

«Лялька» - це міф... Тут і народжувалися міфи, зокрема львівського року.

Заводська

У цей період я засмакувала «лялькову» кухню, включно з медовухою, морав'янкою, особливим борщиком, флячками, ансамблем вареників (цибулька, сальце, сметана, глиняний полумисок). Відтоді і чимало моїх друзів брали до рук меню, намагалися зрозуміти із назв, що є у страві, але завжди залишалися задоволеними.

Справжні поціновувачі святкували дні народження різних закордонних «звьозд»: Кобейна, Мадонни, кожного з бітлів, Боба Марлі, Стінга, Меркюрі. Це була спроба прищепити добрий смак тим, хто ще «не в курсі».

Тут відбувалися відбори молодих груп до рок-фестивалю «Тарас Бульба». «Лялька» знову давала поштовх для нових гуртів. Ці «проби» струн і голосу можна було бачити «в реалі», спостерігати, росте група чи ні. Ми відчували свою дотичність до розвитку нового етапу львівського року (можливо, і заголосно сказано, але це ж лише відчуття).

У цей же період почула, що «Лялька» спопсилася. Але «Лялька» не може спопситись - «Лялька» змінюється.

Драм'н'бейсова «Лялька» або етно-джазова

Тільки цього разу чомусь від «Ляльки» віяло холодом. Перші відчуття - ностальгія за попередніми втіленнями клубу. Як і більшість моїх колег, друзів, взяла у штики вхід до клубу за ціною 80 грн, а з флаєром - 40. Ми міркували, що ті, хто найбільше воював, найдужче підтримував «Ляльку» - студенти і школярі старших класів - залишилися не в човні. Але пізніше ці «пристрасті» вляглися: виявилося, що є платні дні, а є - «вільний вхід».

І хоча звук у «Ляльці» ніби став кращим, а низенькі столики створювали враження, що місця багато, все одно складалося враження, що то не моя «Лялька». Стало менше світла, кращою стала вентиляція, «Лялька» почала дарувати відвідувачам етніку, фольк, джаз, блюз та нові віяння - драм'н'бейс.

Але у «Ляльці» просто стало мало року. «Гуцул Каліпсо» та «Крихітка Цахес» не могли заповнити цю пустку.

Кінець

5 травня «Ляльки» не стало. У це зараз якось не віриться. Просто останнім часом менше ходили до «Ляльки», не відчували, мабуть, потреби, а, може, бажання не було. Але пройде трохи часу і захочеться кудись піти, послухати доброго року, або просто хорошої якісної (як зараз говорять) музики - а нІде буде.

Для мене «Лялька» залишиться легендою, міфом, місцем, де свого часу чудесно «двіжували», тусувалися з друзями, спілкувалися та знайомилися з музикантами, місцем, яке стало історією. Можливо, так краще...

Про «Ляльку» доброго зараз більше згадується, аніж поганого. Нехай так і залишиться.