Мої лагідні і байдужі звірі
Львівські будні такі містерійні. Вісті з Горішнього Личакова Ось ви і знову тут. Після стількирічної перерви. З поверненням вас. Де ви були весь цей час? Де ви були так довго, що вже змусили повірити у ваш відхід. Що змусили повірити у зміну часів. Що мало не спокусили забути, що є місцевості, де часи насправді не міняються.
І що наша місцевість власне з таких. Де міняється що завгодно, але тільки не часи. Що міняються речі, люди, звичаї, навіть лиця, які, здавалося, мали би повторюватися у відтворенні, але не часи. Де за всіх змін, переважно паскудних, все одно всередині живе міцне відчуття: вони, ці зміни не зможуть мене обдурити, своїм галасливим вертепом їм не вдасться мене переконати, що самі часи, їх якість ніяк і ніяк не міняються. Чим бурхливіші зміни, тим більша невіра в можливість зміни часів. Це саме та кількість часу, що анітрохи не впливає на якість. І місцевість, де часи ніколи не зміняться - наша. В цих місцевостях чомусь все відбувається так: що ліпше, то відходить, а на зміну йому не приходить нічого доброго, не кажучи вже про краще. Найкраще відходить у кілька різних способів, але це стається обов'язково. Одна з можливостей: воно довго-довго псується, сходить нанівець, на пси, опускається, занепадає, або, як кажуть юристи і нотарі, погіршує свою якість. До цього ми давно звикли. Або раптом стрімко пришвидшує рух, і тоді раптом міняється все, але тільки не враження, що часи змінилися. Так діється тепер.
Днями сталося щось таке, що завжди ошелешує, коли стається. Далася взнаки пам'ять тіла. Коли прокидається пам'ять тіла, це завжди так зворушливо і повчально. І завжди знову будить вдячність і довіру до тіла, яке все так добре пам'ятає, що є справжнім - не гаданим архівом життя. Доки це тіло, це життя, ясна річ, триває. Цього разу справа була в пальцях. Нізвідки в пальцях, з пальців раптом ожив один жест, який здавався безповоротно втраченим. Колись мої пальці повторювали його велику - більшу - частину життя, тому опанували досконало. Потім в ньому відпала потреба, бо відпала реальність, що цьому жесту відповідала, його вимагала. І от три дні тому мої пальці, на превеликий подив для мене самого, який просто стояв і отетеріло дивився, як хвацько вони виконують ці рухи, цим жестом раптом знову розцвіли. Досконало, спритно, бездоганно. Як можна тільки після багаторічних вправлянь. Як належить після більшої частини дотеперішнього життя.
Одразу кілька людей в трамваї передали мені квиточки: закомпостувати. Ви розумієте, що я сказав? Закомпостувати квиточки. Це означає, що мали бути компостери. І вони дійсно були. І я стояв коло одного з них, тому мене відразу кілька людей попросили закомпостувати їм квитки. І я просто взяв і взяв ці квитки, і тоді-то власне воно і сталося: геть поза моєю свідомістю (бо я ще розмірковував, що це дивне прохання взагалі може означати) пальці спритно, завчено і вправно уклали всі ці кілька різноспрямованих аркушиків в акуратний, з рівненькими краями стосик, ніби заліплюючи краєчок різдвяного пирога з картоплею перед тим як вкинути його в окріп.
Взяти то я ті квиточкі взяв, бо доти в цьому не було нічого незвичного, за винятком того, що це були квитки і призначалися вони для компостера. А не гроші в маршрутці, призначені водієві. Бо рух передавання водієві маршрутки чиїхось грошей - це дитина, нащадок першого коліна по прямій лінії давнього жесту передавання квитків на компостер. Тому ця логіка так швидко прижилася, не викликаючи жодного здивування чи спротиву. А тепер-от зненацька взяв і воскрес оригінал. Прабатько, так би мовити. Так само несподівано і моторошно, як пам'ять тіла.
І ось ви знову тут, - ні не колихкі постаті, - а старі зубаті звірі, невинні тварюки, масивні, як з одного металевого кому вилиті залізні щелепи, незворушні важкі кусачки, вищерені сумні пащі, безокі свідки стількох трамвайних пригод і їх відсутностей: крижані, як трупи, взимі і розпечені вліті. Вітаю вас, компостери, вітаю з поверненням у наше життя. Де ви поневірялися стільки років? В яких депо стояли понурими рядками, на яких полицях? Чи вас хоч змащували колись? Чи загортали в прооливлений папір? Чому в убогі і безжальні дев'яності вас не здали на кольорові (або й не дуже) метали, як запросто здали більшу частину з того, що здавалося непроминальним? Яке провидіння знало, що вам суджено повернутися, навіть після того, як про вас так надійно забули, як мало не зникло з потічної мови саме слово, як виросло покоління, яке вас ніколи не бачило, і тому їм годі було пояснити, що ви таке. Чому про вас згадали саме тепер? Чиєю волею повернули? А втім, це зайві питання. Не треба мучити питаннями воскреслих. Ласкаво просимо назад до нас, поміж нас, компостери.
Бо своїми печальними мордами ви більше даєте зрозуміти, що тут з нами діється, ніж години етерних експертних коментарів і фіри результатів соціологічних досліджень. Бо ви прямо, відверто і безоко дивлячись на нас, показуєте, як воно є з нами тут насправді. На які зміни ми можемо сподіватися, який поступ нам доступний, і про яку модернізацію може йтися. Бо ви більше, ніж ви. Бо ви символи. Ви знову такі самі повсюдні, як і символи, яких більше ніхто не зауважує. Ваша реальність так само абсурдна, як і невідворотна.