Нарис історії України. Формування модерної нації ХІХ-ХХ ст.

Спільно із видавництвом Yakaboo Publishing ZAXID.NET публікує уривок з книги відомого історика Ярослава Грицака «Нарис історї України. Формування модерної нації ХІХ-ХХ ст.».

Цю книгу можна назвати першою популярною історією України, яку, за словами автора, можна «читати без брому» і яка стверджує принципову нормальність української історії. У новому виданні виправлено деякі неточності та похибки попередніх видань, а також додано нові розділи, зокрема розділ, присвячений двом останнім десятиліттям незалежної України, аж до часів революції 2013-2014 років, війні з Росією та передвиборних тижнів 2019 року.

Книга нещодавно надійшла у продаж. А ми з нагоди Дня Незалежності публікуємо уривок про те, з чим Україна опинилась у момент проголошення незалежності та як жила країни наступні роки.

Ярослав Грицак

***

Перші роки самостійності

Збігнєв Бжезинський назвав проголошення Україною своєї незалежності у 1991 році однією із трьох (поряд із розпадом Австро-Угорської імперії у 1918‐му та поділом Європи на два блоки у 1945‐му) найважливіших геополітичних подій XX століття.

Після стількох політичних невдач і людських жертв українці могли відчувати себе улюбленцями фортуни. Їм не лише випала честь бути руйнівниками останньої імперії, але саме це руйнування відбулося без крові й без особливих зусиль з їхнього боку.

До того ж зразу після проголошення самостійності ситуація в Україні виглядала набагато кращою, аніж в інших колишніх союзних республіках, включно з Росією. За оцінкою Німецького банку, напередодні розпаду Союзу, Україна завдяки своєму великому економічному і людському потенціалу мала найкращі шанси для швидкого і порівняно легкого переходу до демократичного суспільства і ринку. Спопуляризований пресою під час підготовки референдуму цей прогноз відіграв важливу роль у переконанні багатьох українських жителів голосувати за державну самостійність.

Почуття власного успіху укріплювалося міжнародним визнанням новопосталої Української держави. 2 грудня 1991 року її визнали Польща і Канада, 4 грудня— Литва і Латвія, 5 грудня— Росія і Болгарія, 19 грудня— Швеція, 24 грудня— Норвегія, 25 грудня— США. Протягом першого року самостійності Україну визнали 140 держав.

Загальний оптимізм додавав рішучості у проведенні державного будівництва. 24 серпня 1991 року парламент прийняв постанову «Про військові формування в Україні», згідно з якою всі війська, дислоковані на українській території, підпорядковувалися Верховній Раді. Міністром оборони України призначено Костянтина Морозова. 20 вересня того ж року ліквідовано КДБ і на його базі утворено Службу національної безпеки України

(з 13 березня 1992‐го— СБУ). Її головою став Євген Марчук. 8 жовтня 1991 року Верховна Рада прийняла Закон «Про громадянство», який базувався на так званому нульовому варіанті — право стати громадянином України мав кожен, хто проживав на її території на час проголошення Закону. 15 січня, 28 січня і 19 лютого 1992 року офіційно затверджено відповідно гімн, прапор і малий герб України.

Водночас із референдумом 1 грудня 1991‐го відбулися вибори першого президента України. Із шести кандидатів переконливу перемогу (61,6% голосів) здобув Леонід Кравчук. За його пропозицією Головою Верховної Ради України було обрано Івана Плюща. Президент взявся зміцнювати виконавчу вертикаль, запровадивши 5 березня 1992 року інститут представників президента— голів державних адміністрацій на місцях. Але вже навесні— влітку 1992 року почуття первісного оптимізму почало випаровуватися.

Політичне й економічне становище України виявилося легко діткливим. Унезалежнившись політично, Україна опинилася з обмеженими енергетичними ресурсами. Функціонування її господарства залежало від поставок російських нафти і газу. Державі довелося платити за ці поставки згідно з новими цінами. Залежність української економіки від російської виявилася майже абсолютною. У січні 1992‐го Росія підвищила ціни на товари масового вжитку, змусивши Україну до такого ж кроку.

Розрив всесоюзних економічних зв’язків поглибив кризу у промисловому виробництві. Але ситуація погіршувалася не стільки через зруйнування старих структур, скільки через те, що вони не були замінені новими. На відміну від російських лідерів, керівники Української держави не виявляли бажання провадити радикальну економічну реформу. У промисловості та сільському господарстві продовжував домінувати державний сектор. У результаті восени 1992‐го, під кінець перебування Вітольда Фокіна на посаді прем’єр-міністра, місячна інфляція перейшла рубіж 50%, тобто стала гіперінфляцією.

13 жовтня 1992 року Верховна Рада України затвердила нового прем’єр-міністра — Леоніда Кучму, колишнього директора найбільшого воєнного заводу «Південмаш». Однак у своїй політиці він наголошував не на впровадженні елементів вільного ринку, а на відновленні порядку й адміністративної системи управління економікою. На початку 1993‐го Кучма одержав від Верховної Ради надзвичайні повноваження на найближчі шість місяців для здійснення свого плану економічних реформ. Але під кінець цього періоду Кучма визнав, що його первісна оцінка стану справбула надто оптимістичною і для наведення порядку в українській економіці йому потрібно щонайменше два роки.

Парламент не пішов на продовження терміну надзвичайних повноважень Уряду ще на рік, але не підтримав і Кравчука у його бажанні перебрати на себе всю повноту влади.

Суперечності між різними гілками влади переросли в особистий конфлікт між Президентом і прем’єр-міністром, і навесні-влітку 1993‐го Кучма кілька разів заявляв про готовність піти у відставку. Внутрішньополітичну кризу посилив страйк донбаських шахтарів. Страйкарі висунули вимогу про проведення загальнонаціонального референдуму про довіру Президентові й Верховній Раді. Спочатку парламент згодився провести такий референдум, але 24 вересня 1993 року переглянув своє рішення і висловився за проведення навесні-влітку дострокових виборів Верховної Ради й президента.

Кількома днями раніше, 21 вересня 1993‐го, Верховна Рада вдовольнила прохання Кучми і звільнила його від обов’язків прем’єр-міністра. Уряд очолив сам Президент, а обов’язки прем’єр-міністра виконував Юхим Звягільський. Тактика нового Кабінету Міністрів полягала у посиленні регуляцій і податків. Вона зробила майже неможливою нормальну економічну активність— українські громадяни, які, скажімо, заробляли місячно еквівалент до 100 американських доларів, повинні були віддавати державі у вигляді податку 90% цієї суми. Сконцентрувавши у своїх руках велику владу, Кравчук виявив мало політичної волі для реформування країни. Його нерішучість у впровадженні змін пояснювалася небажанням зачіпати інтереси старої еліти, яка, зберігаючи за собою керівні пости, могла казково наживатися за умов гіперінфляції за рахунок дешевих державних кредитів. Прикметно, що Кравчук поховав рішення Кучми про створення при Кабінеті Міністрів окремої комісії для розслідування корупції у вищих ешелонах влади. Самого виконувача обов’язків прем’єр-міністра Юхима Звягільського звинувачують у присвоєнні 25 млн доларів, виручених за продаж державної нафти й переведення одержаної суми на власний банківський рахунок. Звягільський втік до Ізраїлю, так і не давши змоги перевірити справедливість висунутих проти нього звинувачень.

Поведінка української влади у 1992–1993 роках увійде у підручники з економіки як класичний приклад того, як не треба провадити господарські реформи. У 1993‐му. рівень інфляції в Україні сягав 10 200% і, за оцінкою Світового банку, був найвищим у світі. Навіть після деякої стабілізації у 1994‐му середня зарплата в Україні дорівнювала (в еквівалентному підрахунку) 25 американським доларам, тимчасом як у Росії цей самий показник сягав 100 американських доларів. Саме тоді і виявилася слабкість підпертя справи політичної самостійності економічними аргументами. У грудні 1991 року багато хто з українських громадян голосував за самостійність, виходячи з того, що Україна має кращі шанси вижити як самостійна держава, а не як республіка у складі СРСР.

На довшу мету і при умові проведення економічних реформ це відповідало істині. Але коли замість обіцяного добробуту жителі України одержали погіршення свого матеріального становища, 52% з них, за даними соціологічного опитування, після першого року самостійності уже шкодували за СРСР.

Як і слід було сподіватися, ставлення до нової Української держави і її політики сильно різнилося від регіону до регіону. Найбільш національно свідомий «галицький П’ємонт» надавав повну і безумовну підтримку українській незалежності. Велика кількість місцевих діячів перебралася до Києва, щоб особисто брати участь у державному будівництві. Біда полягала в тому, що, як традиційно селянський регіон із дуже сильними консервативними настроями серед населення, тодішня Галичина не могла представити всій Україні зразка економічного процвітання. Зовсім інакшим було ставлення зрусифікованого населення Сходу і Півдня.

Жителі регіону з високим рівнем індустріалізації, вони найбільше відчули на собі вплив економічної кризи, що, очевидно, найдошкульніше зачепила великі підприємства. Навіть обмежені й досить обережні спроби київського уряду у 1992–1993 роках увести у дію закон 1989 року про державний статус української мови, викликали серед них хвилю обурення й страху перед наступом «українського націоналізму». У південноукраїнських областях (Одеській, Миколаївській і Херсонській) антиукраїнські тенденції виявилися, зокрема, в діяльності так званого новоросійського руху, який вважав місцеве населення окремим етносом («новоросами») і вимагав статусу автономії «Новоросії» в Українській державі. У східних областях найбільш радикальні елементи обговорювали ідею відновлення встановленої більшовиками у 1918 році Донецько-Криворізької республіки. Поміркованіша більшість невдоволених, однак, вирішила обмежитися ідеєю автономізації й економічного усамостійнення Донбасу. Зокрема, вона прозвучала як одна з головних вимог під час масового страйку донецьких шахтарів влітку 1993‐го.

Між вимогами вільної господарської зони й поверненням Закарпаття до складу Чехії вагалися представники руху закарпатських русинів. Найбільшою ж проблемою для збереження цілісності Української держави на той час стало кримське питання. Крим був єдиною областю України, де росіяни становили більшість (67,0% згідно з переписом 1989‐го) населення. З місцевих українців мало не половина вважали своєю рідною мовою російську. Не дивно, що частка тих, хто під час грудневого референдуму 1991‐го проголосував за українську незалежність (54,2%), була найнижчою. Ще до розвалу СРСР у Криму розвинувся рух за надання півострову окремого статусу. Під час референдуму 20 січня 1990 року у Криму 93% учасників висловилися за підтримку цієї ідеї, і вже 12 лютого того ж року Верховна Рада УРСР прийняла закон про відновлення автономії півострова.

Проголошення самостійності України лише активізувало проросійський рух у Криму. Вже 4 вересня 1991‐го місцева Верховна Рада проголосила суверенітет Криму у складі України. Але це не могло вдовольнити найрадикальнішої частини місцевого російського руху, що виступала взагалі за скасування рішення 1954 року і за приєднання Криму до Росії. Перед вів утворений у серпні 1991‐го Республіканський Рух Криму на чолі з Юрієм Мєшковим, якого за його національний екстремізм називали «кримським Гамсахурдіа». 5 травня 1992 року Верховна Рада Криму прийняла акт про незалежність Республіки Крим, однак це рішення Верховна Рада України скасувала як незаконне.

Позицію місцевих росіян підважувала та обставина, що вони були не єдиними, хто прагнув до самовизначення на території півострова. Історичні права були на боці корінного населення, кримських татар, які з кінця 1980‐х почали масово повертатися на свою батьківщину. З 1989 по 1993 рік їхня чисельність на півострові збільшилася з 47 до 230 тисяч. Наприкінці червня 1991‐го у Сімферополі було скликано другий (після 1917‐го) курултай, який обрав уряд (меджліс) на чолі з Мустафою Джемілєвим і проголосив Декларацію національного суверенітету кримсько-татарського народу. Рух кримських татар категорично виступав проти приєднання Криму до Росії або його поділу між Україною і Росією. Курултай і Верховна Рада Криму діяли як два альтернативні законодавчі органи.

У жовтні 1992 року на поселення кримських татар в Алушті були вчинені збройні напади, які призвели до нової ескалації напруги у міжнаціональних відносинах. Новий етап у загостренні кримського питання розпочався у січні 1994‐го, коли Юрій Мєшков став президентом Республіки Криму. 20 травня 1994 року Верховна Рада Криму прийняла закон про відновлення державності Республіки Крим. Регіоналістські і сепаратистські тенденції російськомовного населення Сходу, Півдня і Криму підігрівалися позицією Росії. Вже через два дні після проголошення української незалежності російський президент Борис Єльцин заявив, що Росія залишає за собою право переглянути кордони тих республік, які виходять зі складу СРСР. Йому йшлося головно про Донбас, Крим і Північний Кавказ. Позицію Єльцина підтримали інші відомі російські демократи, мери Москви та Петербурга Гавриїл Попов і Анатолій Собчак. Росія була серед перших держав, які визнали самостійність України після першогрудневого референдуму. Але вже у січні 1992‐го Верховна Рада Росії взялася переглядати конституційність актів передачі Криму Україні.

Питання Криму російська сторона тісно пов’язувала з поділом Чорноморського флоту. У січні того ж року в одному із виступів Єльцин заявив, що Чорноморський флот був, є і буде російським. Пізніші його заяви вже не були такими категоричними— він визнав, що Україна також має право на частку флоту. 26 червня 1992‐го у Дагомисі і 3 серпня того ж року в Ялті російський і український президенти досягли компромісу і вирішили поділити флот порівно. 9 липня 1993 року Верховна Рада Російської Федерації прийняла постанову, в якій оголосила Севастополь російським містом і головною базою єдиного (російського) Чорноморського флоту. Таке рішення було грубим порушенням міжнародного права й відвертим втручанням у внутрішні українські справи. Питання про українсько-російські відносини стали предметом розгляду Радою Безпеки ООН, яка однозначно висловилася за підтримку України. 3 вересня 1993 року на новій російсько-українській зустрічі на найвищому рівні у Масандрі Кравчук згодився віддати весь Чорноморський флот з його інфраструктурою за відповідні російські компенсації для України. Вибух хвилі невдоволення в Україні змусив Кравчука відмовитися від цих зобов’язань. На новій зустрічі в Москві 15 квітня 1994‐го домовлено, що Україна залишить за собою 15–20% Чорноморського флоту, а решту своєї половини продасть Росії. Незважаючи на те, що Україні і Росії вдавалося вряди-годи знаходити компромісні рішення, відносини між цими двома сусідніми державами рішуче не лагодилися. У двосторонніх відносинах Росія завжди виступала як сильніша сторона. І річ не лише в її геополітичній перевазі. Головним засобом тиску слугувала та обставина, що Україна повністю залежна від поставок російських газу і нафти.

До розвалу Радянського Союзу внутрішня ціна на нафту становила 1% від світової. Після усамостійнення України Росія погрожувала продавати свої енергоносії за цінами, близькими до світових. У результаті, як ствердив Леонід Кучма під час перебування на посаді прем’єр-міністра, «Росія цінами на енергоносії нас роздягає й роззуває». До того ж у період найвищого напруження дискусій навколо Чорноморського флоту Єльцин обіцяв «перекрити кран» нафтопроводу. Аналітики нараховували щонайменше десять перешкод на шляху врегулювання українсько-російських відносин: питання участі України у структурах СНД; територіальні претензії Росії; проблеми громадянства росіян в Україні; скорочення ядерної зброї; Чорноморський флот і Севастополь; поділ іноземних боргів, закордонних активів та майна СРСР; допомога Заходу; «холодна війна» між держбанками Росії та України; проблеми комунікацій, ціни на нафту й газ.

Та головна причина такого негативного ставлення Росії до України є радше психологічного (кортить сказати: психічного) характеру. Воно визначається не стільки прагматичними розрахунками, скільки історичною свідомістю росіян. Від’єднання України вони відчувають як втрату ключового аспекту їхньої національної ідентичності. Україна («Малоросія»), згідно з їхніми уявленнями, становила первісне ядро російської держави, а Київ був «матір’ю руських міст». Без України (як і без Білорусі) позбавлена сенсу головна визначальна риса російської нації — її «общерусскость». Без них Росія втрачала свою національно-історичну легітимність і виглядає штучним зліпком різних племен і народів, зменшеною копією СРСР.

Окрім того, Україна і Білорусь, як західні території Російської і Радянської імперій, надавали російській ідентичності «європейського» характеру. Навіть Єльцин і його демократичне оточення, які будували свою тактику приходу до влади на ідеї побудови необтяженої імперіалістичним тягарем Росії, не можуть примиритися з втратою України. Абсолютній більшості російських політиків, інтелектуалів і громадських діячів (винятки можна порахувати на пальцях обидвох рук) властива думка, що Україна повинна повернутися у праматірне лоно.

Їхні заяви стосовно України різняться за тоном, але не за загальною тональністю: що в устах російських демократів звучить як усовістнення «впертих українців», у заявах російських націоналістів й комуністів набирає характеру прямих погроз. Постійні заяви про стратегічні інтереси Росії у «найближчому зарубіжжі», про необхідність захисту російського населення поза межами Росії, про природний «євразійський» характер того географічного простору, який становив Радянський Союз, і тому неминучість його «добровільної» реставрації— всі ці заклики покликані мобілізувати російськомовну меншину у самій Україні для тиску на непіддатливий київський уряд.

Попри й так прикрі відносини з Росією ситуація України ускладнювалася її сильною міжнародною ізоляцією. Головною причиною стала непослідовність Києва у здійсненні своїх обіцянок щодо ядерного роззброєння. Україна успадкувала 15% радянського ядерного потенціалу, розміщеного на її території. Це давало їй статус третьої найбільшої у світі ядерної держави після Росії та США. Однак на хвилі загального оптимізму 11 жовтня 1991 року Верховна Рада схвалила концепцію оборони та будівництва Збройних сил, визначивши статус України як без’ядерної держави, що не бере участі у воєнних блоках. Але цей крок виявився погано прорахованим і надто поспішним. Загострення стосунків із Росією показало, що у найближчі роки Україна не може розраховувати на цілком дружнє зовнішнє середовище. Після заяви Верховної Ради Росії про російський статус Севастополя Рада Безпеки ООН оцінила українсько-російські відносини як одну з головних вибухонебезпечних ситуацій у світі.

Зрозуміло, що факт володіння атомною зброєю міг послужити стримуючим фактором і укріпити зовнішню безпеку України. Щоправда, не було ясно, яким чином Україна технічно могла б здійснювати контроль над цією зброєю і фінансово покривати кошти на її утримання. Але у будь-якому випадку роззброєння також вимагало коштів, а дороговартісне атомне пальне безкоштовно повинно було потрапити в Росію. 30 вересня 1992 року міністр закордонних справ України Анатолій Зленко заявив в ООН, що Україна готова знищити свою зброю лише за умови надання їй іншими державами гарантій безпеки і фінансової допомоги. 18 листопада 1992‐го після довгих зволікань Верховна Рада України ратифікувала договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1), зробивши аж 13 застережень.

Така позиція України викликала недовіру і боязнь з боку Заходу і вміло використовувалася Росією для створення вкрай негативного образу її південно-західного сусіда. Після довгих торгів, переговорів і тиску 14 січня 1994 року у Москві президенти США, Росії й України підписали тристоронню заяву про виплату компенсації Україні за вартість урану в ядерних боєзарядах, розміщених на її території.

Відповідальною за внутрішні і зовнішні невдачі молодої Української держави була партія влади, що складалася головним чином із представників старої номенклатури. Вони ототожнили свої інтереси з українською самостійністю не стільки з високопатріотичних, скільки з прагматичних міркувань. Після краху марксистсько-ленінської ідеології національна ідея забезпечила нову легітимацію їхньої влади. Вони стали господарями ситуації, не маючи більше потреби озиратися на вказівки й команди з Москви. Загальна економічна криза відкрила для багатьох із них можливості для казкового збагачення. Це поставило їхніх старих опонентів — демократичну опозицію— перед складною дилемою: чи повинні вони боротися проти цієї влади, ризикуючи послабити Українську державу, а чи, навпаки, йти на безпринципний союз із колишніми комуністами ради зміцнення укра‐ їнської незалежності?

Першим шляхом еволюціонував Рух, наймасовіша демократична організація. Провідником цієї лінії став В’ячеслав Чорновіл, який заявив про свою опозицію до Кравчука. На III з’їзді Руху (лютий — березень 1992‐го) справа замалим не дійшла до розколу навколо питання, чи Рух має залишатися в опозиції до держави. Вихід із кризи знайшли шляхом утворення тріумвірату у складі Михайла Гориня, Івана Драча та В’ячеслава Чорновола.

Однак уже на наступному, IV з’їзді Чорновіл став одноосібним лідером і заявив про перетворення Руху в партію. Група, що не згодилася з позицією Чорновола, утворила альтернативний Всенародний Рух України (ВНРУ) на чолі з Ларисою Скорик. Подібну трансформацію, але у зворотному напрямі, пережила Українська радикальна партія. Коли на III з’їзді УРП (травень 1992‐го) керівництво заявило про підтримку президента, радикальне крило на чолі зі Степаном Хмарою вийшло з партії й утворило Українську консервативну республіканську партію. У серпні 1992‐го УРП, ДемПУ, УСДП та інші утворили Конгрес національно-демократичних сил, що ставив собі за мету підтримку Кравчука у його державотворчій діяльності. Але всі ці партії, як і поодинокі демократи, що опинилися в українському уряді на високих постах (Іван Дзюба як міністр культури, Олександр Ємець як радник президента, Михайло Жулинський і Ігор Юхновський як віце-прем’єри, Левко Лук’яненко як посол у Канаді), відігравали більш декоративне, аніж реальне значення в українській політиці.

У часи великих політичних перемін злиття старої і нової еліти є гарантом мирного і стабільного розвитку. Особливість української ситуації полягала в тому, що це не було злиття двох більш-менш рівносильних частин, а радше поглинення чисельною партією влади тонкого прошарку колишніх опозиціонерів. Сил українських демократів й опозиціонерів виявилося надто мало, щоб створити певну рівновагу між вчорашніми політичними функціонерами і сьогоднішніми реформаторами в українській політиці і спрямовувати її в русло демократичних і ринкових перетворень.

Кількість українських партій постійно зростала: на початку 1993 року зареєстровано 18 партій, у 1994‐му— 30. Але насправді масовими були тільки ті, які утворилися на залишках старої КПУ. Вже у жовтні 1991‐го частина забороненої компартії утворила Соціалістичну партію України (голова — Олександр Мороз). У квітні 1992‐го Селянська партія України (СПУ) та кілька інших прокомуністичних об’єднань утворили коаліцію «Трудова Україна». 19 червня 1993 року самовільно відновилася КПУ на чолі з колишнім секретарем ЦК ЛКСМУ Петром Симоненком. 5 жовтня 1993‐го вона була офіційно зареєстрована і в короткому часі стала наймасовішою парnією. Ліві радикальні партії, зрозуміло, перейшли в опозицію до уряду. Головним пунктом їхніх політичних програм, окрім традиційних і туманних обіцянок захистити інтереси трудящих, є відновлення «перерваних» зв’язків із Росією, тісніша інтеграція України до складу СНД, а в перспективі— відновлення СРСР.

Украй правою опозицією стали партії націоналістичного спрямування, що звинувачували київський уряд у надмірній поступливості Росії і оголосили боротьбу «промосковським» силам. У березні 1992 року відновили в Україні свою діяльність бандерівці— ОУН(б). Вона охопила частину місцевого українського політичного істеблішменту і перейменувалася в Конгрес українських націоналістів (голова — вдова Ярослава Стецька Слава Стецько).

Також відновилася мельниківська організація— ОУН(м) — очолена колишнім президентом УНР в екзилі Миколою Плав’юком. Але довге перебування лідерів двох фракцій ОУН на ліберальному Заході ви‐ кликало еволюцію у їхньому світогляді. Ідеологічна спрямованість їхніх курсів була ближчою до центристських, націонал-демократичних партій, з тією, однак, відмінністю, що вони різкіше підкреслювали національні пріоритети; виступали за ринкову економіку, проведення демократичних перетворень та збереження ядерного статусу України аж до повного світового роззброєння.

«Ліберальна» позиція нового бандерівського і мельниківського керівництва виявилася неприйнятною для частини старих членів ОУН, які ніколи не були на Заході і особиста доля яких складалася з воєнного і повоєнного підпілля, сталінських таборів та постійних переслідувань після повернення в Україну. Вони проголосили про створення власної партії — ОУН в Україні. Іншою радикальною націоналістичною партією була Українська Міжпартійна Асамблея, яка в 1991 році реорганізувалася в Українську національну асамблею (УНА). Восени 1991‐го вона утворила воєнізовані загони Української національної самооборони (УНСО). Бойовики УНСО брали участь у воєнних конфліктах із Молдовою на боці Придністровської рес‐ публіки, в Абхазії— на боці Грузії та в Чечні— на боці чеченських повстанців. Але УНА-УНСО також пережила конфлікт, пов’язаний зі зміною поколінь: старий її лідер, багатолітній політичний в’язень і син легендарного головнокомандувача УПА Романа Шухевича Юрій був усунутий від керівництва молодими Олегом Вітовичем і Дмитром Корчинським. Окрім того, у Львові виникла Українська націонал-соціалістична партія, що складалася винятково з молоді і поєднувала радикально-націоналістичні і відверто профашистські гасла із заявами про потребу приходу до влади молодого покоління.

Крайні націоналістичні партії переживали ту ж саму проблему, що й націонал-демократичні: їхня територіальна база обмежувалася Галичиною і Києвом Тому головними противниками у боротьбі за політичні впливи були переважно не комуністи і «промосковські» сили, а партії, що виводять свій родовід з українського дисидентського руху та опозиційної активності за горбачовських часів. В інших регіонах України їхня діяльність майже не відчувалася.

Через загальну розстановку політичних сил, зволікання (а нерідко — через свідоме бойкотування) реформ,— ситуацію у новопосталій державі найкраще було б описати, вживаючи назву відомої книжки Шелеста «Україна наша радянська». Росія користувалася цією обставиною для того, щоб створити негативний образ України як «заповідника комунізму». При цьому замовчувалася, однак, та обставина, що найвищий рівень «комунізованості» виявляло російськомовне населення Сходу, Півдня і Криму. Тобто ті росіяни з «близького зарубіжжя», інтереси яких збиралася захищати офіційна Москва. Це підтвердили результати виборів до Верховної Ради навесні 1994 року, коли на Сході переконливу перемогу здобули кандидати від комуністів. Парламентські вибори засвідчили інший тривожний факт: поділ між політичними орієнтаціями, національно-самостійницькою і комуністичною, в Україні набув чітко регіонального і національного виміру.

Якщо зрусифікований Схід охоче віддавав свої голоси лівим, то Захід голосував за правих. У кількох випадках у Галичині крайнім націоналістам вдалося здобути перемогу над кандидатами поміркованої, національно-демократичної орієнтації. Складна виборча процедура привела до того, що з 450 місць у парламенті четверта частина (112) залишилася пустою, і навіть після до виборів їх не вдалося повністю заповнити. Комуністи і соціалісти здобули трохи більше третини місць, а їхні суперники, національні демократи і реформатори, становили іншу третину.

Остання третина належала аморфному центру. Користаючи зі своєї невеликої чисельної переваги та роз’єднаності у стані суперників, соціалісти і комуністи перебрали керівництво у найважливіших парламентських комісіях і провели на посаду голови Верховної Ради Олександра Мороза, керівника соціалістичної партії і лідера «групи 239» у попередньому парламенті. Вибори до Верховної Ради показали, що Схід і Захід України за перші три роки самостійності не тільки не наблизилися один до одного, а навпаки, все більше дрейфували у різні сторони. Лавиноподібний характер економічної кризи породив прогноз про неминучість в Україні громадянської війни між українцями і росіянами, комуністами і націоналістами, Сходом і Заходом. Із такою оцінкою виступило на початку 1994 року ЦРУ123. На щастя, цей прогноз не справдився. Україна виявилася напрочуд міцною за своєю соціальною і національною структурою. Регіоналістичні настрої у східних, південних областях і на Закарпатті не переросли у відвертий сепаратизм, і навіть ідея перетворення України на федеративну державу не знаходила і не знаходить відчутної підтримки.

Соціальне невдоволення не призвело до масових й зорганізованих протестів, окрім шахтарських. Однак шахтарські виступи не мали сталого характеру. Поставивши економічні вимоги, шахтарі порівняно легко вдовольнялися подачками з державного бюджету.

Парадоксально, але левова частка конфліктів у молодій Українській державі породжена не соціальною напругою чи міжнаціональними суперечками, а релігійною ситуацією. У березні 1992‐го архієрейський собор РПЦ у Москві змусив Філарета покинути Київську кафедру, яку він тримав з 1966 року. У червні 1992‐го його прихильники об’єдналися з УАПЦ, утворивши Українську православну церкву Київського Патріархату. Мстислава обрано патріархом, а Філарета— його заступником. Але прихильники Мстислава створили нову УАПЦ.

Після смерті Мстислава влітку 1993‐го патріархом УАПЦ став Володимир Ярема, а патріархом УПЦ-КП — митрополит Володимир (Василь Романюк). Філарет залишився заступником. У результаті головний конфлікт проліг між трьома православними церквами — Українською православною церквою Московського патріархату (колишньою РПЦ), УПЦ-КП та УАПЦ. Як і в Галичині наприкінці 1989–1991 років, головна суперечка відбувалася не навколо питань віросповідання, а навколо розділу церковного майна, основними ж суперниками стали дві церкви, які виникли на уламках «офіційної» РПЦ. На початку 1995‐го УПЦ-МП нараховувала 6132, УПЦ-КП— 1753, УАПЦ — 616 громад. Пікантності ситуації додавав факт, що на боці УПЦ-КП виступили радикальні націоналісти з УНА-УНСО. Під час похорону патріарха Володимира 18 липня 1995 року в Києві дійшло до кривавих сутичок, а тіло померлого було поховано просто на вулиці, перед входом до Софійського собору.

Після смерті Володимира Філарет очолив УПЦ-КП. Але успіх цього незворушного церковного уряду, який, як і більшість православних ієрархів, запопадливо співпрацював із радянською владою, мав присмак скандалу. Тому чотири західноукраїнські єпископи відійшли від Філарета і приєдналися до УАПЦ. Іншим джерелом неспокою стали численні неортодоксальні секти, які після краху комунізму множаться як гриби після дощу. 10 листопада 1993 року секта «Білого братства», більшість членів якої прибули з Росії, спробувала захопити Софійський собор. Але немає лиха без добра. Якою б драматичною не була українська ситуація, вона мала окремі позитивні аспекти. Якщо населення Польщі, Росії та інших сусідів України, що вступили на шлях радикальних економічних перетворень, пережило «шокову терапію» і було змучене реформами, то українські громадяни потерпали власне від браку реформ і тому щиро вітали б проголошення Києвом реформаторського курсу.

З другого боку, мовно-культурна роз’єднаність та відмінність політичних орієнтацій Сходу і Заходу робила неможливою появу в Україні єдиної «червоно-коричневої опозиції» на зразок антиреформаторського блоку комуністів і націоналістів у Росії. Ці дві обставини створювали сприятливий психологічний клімат для приходу до влади реформаторів. Фактичні ж зміни економічного курсу стали можливими після перемоги на президентських виборах влітку 1994 року Леоніда Кучми. Після своєї відставки восени 1993‐го він зміг елегантно повернутися до влади, спираючись на підтримку центристського політичного об’єднання— Міжрегіонального блоку реформ. У суперечці між комуністичним Сходом і націоналістичним Заходом цей блок представляв «третю силу», союз ліберальної і соціальної демократії. Його родовід виводиться від утвореного у січні 1992‐го за ініціативою ПДВУ об’єднання «Нова Україна».

На першому з’їзді (червень 1992‐го) головою об’єднання обрано Володимира Філенка, а на початку 1993 року його замінив заступник Голови Верховної Ради Володимир Гриньов. Йому не вдалося перетворити об’єднання на партію, але він досяг успіху у створенні широкого політичного блоку, об’єднаного навколо фігури Кучми. Передвиборна програма Леоніда Кучми містила постулати, що забезпечили йому підтримку населення південних і східних областей — співробітництво та економічний союз із Росією, надання російській мові статусу офіційної. Москва ясно давала зрозуміти, що її вдовольняв би прихід Кучми до влади. З іншого боку, Кравчук через контрольовані ним засоби масової інформації також створював образ свого головного суперника як «руки Москви».

Їхня боротьба на виборах розколола Україну на два практично рівновеликі табори. Застрашене передвиборними заявами Кучми, практично все україномовне населення України голосувало за Кравчука, хто— зі щирих переконань, хто— як за «менше зло». Російськомовні південні і східні області підтримували Кучму. Боротьба проходила з поперемінним успіхом: якщо 26 червня 1994‐го у першому турі Кравчук переганяв Кучму (37,68% голосів проти 31,25%), то у другому турі 10 липня 1994 року, коли кандидатів залишилося двоє, Кучма одержав 52%, а Кравчук— 45%.

Однак із самим Кучмою після перемоги сталася дивовижна метаморфоза. Теза про офіційний статус російської мови поступово зникла з його заяв. Свою інавгураційну промову він виголосив українською мовою, з якою перед тим мав явні труднощі. Одним із головних пунктів цієї промови стало наголошування на потребі перебороти старий розкол між Східною і Західною Україною. Попри його щире бажання поліпшити стосунки з Росією та заяви Єльцина, що йому легше буде знайти спільну мову з Кучмою, аніж із Кравчуком, ситуація в українсько-російських відносинах ненабагато змінилася. Суперечності між обома державами виявилися сильнішими, аніж суб’єктивні бажання їхніх лідерів. Українсько-російський міждержавний договір досі залишається непідписаним, а Єльцин кілька разів відкладав свій давно обіцяний візит до Києва.

Але найбільшим сюрпризом була програма економічної і соціальної політики, яку Кучма виголосив 11 жовтня 1994 року у Верховній Раді Україні. У своєму розумінні економічних реформ він пішов значно далі обіцянок навести порядок адміністративними методами й запропонував стандартну програму радикальних змін: звільнення цін, обмеження дефіциту державного бюджету, впровадження вільної внутрішньої і зовнішньої торгівлі, введення суворої монетарної політики, масову приватизацію великих підприємств і проведення земельної реформи. Пакет запропонованих економічних заходів за своєю радикальністю не поступався ані програмі польського міністра фінансів Лєшека Бальцеровича 1989‐го, ані програмі російського прем’єр-міністра Гайдара 1992 року.

Важливим пунктом передвиборної програми Кучми була обіцянка вести рішучу боротьбу з корупцією у державному апараті. Тому одним із його найперших кроків стало призначення на посаду віце-прем’єра голови СБУ Євгена Марчука. Буквально за кілька днів до того, як Кучма став президентом, Верховна Рада утвердила прем’єр-міністром Віталія Масола. Масол перебував у тіні з жовтня 1990 року, після того як під тиском хвилі студентського голодування змушений був піти у відставку. Кравчук запропонував вкрай непопулярну серед реформаторів та націонал-демократів кандидатуру Масола з надією, що завдяки цьому призначенню він дістане на виборах частину голосів російськомовного і прокомуністично налаштованого населення. Надії Кравчука не справдилися, а Кучма залишився з консервативним прем’єром і нездатним провадити реформи урядом. 1 березня 1995 року йому вдалося «переконати» Масола залишити цю посаду, але лише через місяць комуністична частина Верховної Ради згодилася пожертвувати старим прем’єр-міністром при умові, що у відставку піде цілий уряд.

Насправді, у відставку пішов лише один Масол, а уряд залишився без змін. Новим прем’єр-міністром став Євген Марчук. Кучмі вдалося зібрати навколо себе команду молодих (в середньому віком до 40 років) реформаторів у складі міністра економіки Романа Шпека, віце-прем’єра з економічних реформ Віктора Пинзеника, директора Національного банку Віктора Ющенка, віце-прем’єра із зовнішньої фінансової політики Ігора Мітюкова та міністра приватизації Юрія Єханурова.

Владне оточення Кравчука здало свої посади порівняно легко. Під впливом негативного російського досвіду стосунків між президентом і парламентом, що довели до збройної сутички на московських вулицях у жовтні 1993‐го, та натхнений польським прикладом введення «малої конституції», Кучма та його найближче оточення запропонували Верховній Раді України проект конституційної угоди — закону про владу. Закон розмежовував компетенції виконавчої і законодавчої влади до часу, поки не буде утверджено українську конституцію. Після довгих дебатів і погроз Кучми поставити це питання на всенаціональний плебісцит Верховній Раді у травні 1995 року довелося поступитися.

Росія поза своєю волею зробила київській владі ще одну велику послугу. Безоглядність, з якою Єльцин відправив воювати російські війська проти чеченців у грудні 1994‐го, та пов’язана з цим і російською політикою в Югославії зростаюча міжнародна ізоляція Москви розв’язали руки Києву у вирішенні кримського питання. Користуючись з гострого конфлікту, що розгорівся між Мєшковим і кримським парламентом, 17 березня 1995 року Верховна Рада України анулювала чинність конституції кримської автономії і ліквідувала інститут президентства у Криму. Місцева громадськість байдуже відреагувала на заклики Мєшкова і російських сепаратистів до масової непокори, а Росія, що глибоко загрузла у чеченських справах, змушена була прийняти таке вирішення кримського питання. Полагодження внутрішніх політичних конфліктів посприяло Кучмі і його уряду зосередитися на економічних реформах. Українські реформатори досягли помітних успіхів на цьому полі.

Сувора монетарна політика привела до різкого падіння темпів інфляції: з 72% у листопаді 1994‐го до 4,6% у травні 1995‐го (порівняно з 7,9% у Росії). Сильно зменшився розрив у рівні середньої заробітної плати між Україною і Росією. Зміни, проведені на макроекономічному рівні, відкрили дорогу для перетворень у промисловості і сільському господарстві. Президент Кучма видав декрет, за яким до кінця 1995 року мали бути приватизовані 90% дрібних підприємств. Розпочалася приватизація великих підприємств та сільськогосподарських угідь. Проведення курсу реформ та відмова від статусу ядерної держави вивели Україну зі стану міжнародної ізоляції. Восени 1994‐го — навесні 1995 року Міжнародний валютний фонд і Світовий банк підписали ряд умов з українським урядом про фінансову допомогу українським реформам. Сильно змінилася і політика США стосовно України. Зразу після перемоги Кучми на виборах Україну відвідав віце-президент США Ел Ґор, а у травні 1995‐го до Києва приїжджав американський президент Білл Клінтон. Під час свого візиту Ел Ґор зробив заяву, що майже один до одного повторювала слова міжвоєнних українських націоналістів: стабільність у Центральній і Східній Європі можлива лише за умови існування самостійної Української держави. Ці заяви підтверджувалися фінансовою і технічною допомогою.

Політика США щодо України контрастувала і до певної міри пояснювалася охолодженням стосунків між Вашингтоном і Москвою. Але, якими б не були мотиви американського уряду, прорив міжнародної ізоляції був важливою козирною картою у руках Києва. Визнанням успіху України у проведенні політичних й економічних змін стало її прийняття до Ради Європи восени 1995 року, майже після трирічного очікування (заяву про своє бажання вступити до Ради Європи Україна зробила ще у липні 1992‐го).

Те, що самостійна Україна упустила протягом першого періоду свого існування, вона має шанс наздогнати протягом другого. Звичайно, її ситуацію не можна оцінювати надто оптимістично. Економічні реформи пробуксовують і зависають у повітрі. Загроза для них виходить не лише від комуністів, соціалістів та аграрників— велике питання, наскільки їх зможе підтримати «посполите» українське суспільство і як довго воно зноситиме їх тягар. Незважаючи на прискорення темпів приватизації у 1995 р. у порівнянні з 1994 р., завдання дев’яти місяців 1995 р. виконано лише на 25%. За 1991–1995 рр. ціни в Україні зросли у 31 тисячу разів, а зарплата — «лише» у шість тисяч разів. Успіхи монетарної політики здобуті ціною тимчасового зупинення великих підприємств і, відповідно, прихованого масового безробіття. Загальна пауперизація населення відбувається на тлі казкового збагачення небагатьох. Загострення соціальної ситуації є родючим ґрунтом для зростання впливу лівих. На довиборах до Верховної Ради 10 грудня 1995 р. вони виставили найбільше число кандидатів і провели найбільше депутатів.

Але попри всі ці загрози політична ситуація в Україні характеризується дивовижною стабільністю. В одному відношенні вона нагадує ту, що склеїлася літом-восени 1917 р. Як і тоді, всупереч існуванню гострих конфліктів, всі учасники політичного життя виявляли схильність до компромісів. Головна загроза політичної стабільності виходила ззовні, а не зсередини. Що, однак, разюче відрізняло ситуацію 1991–1996 рр. від невдалого досвіду української державності 1917–1920 рр.— це наявність у сучасному українському суспільстві тих елементів, про які лідери Центральної Ради, Гетьманату чи Директорії могли хіба що мріяти. Тоді жменька інтелектуалівпатріотів хотіла взяти контроль над державним апаратом, спираючись на мінливих у своїх політичних уподобаннях селян і солдатів. Вони не мали ніякого досвіду державної роботи, і цей брак намагалися покрити соціальними утопіями.

Проти них стояло вороже старе чиновництво, офіцери і російськомовне населення міст. І, що головне — усі їхні спроби робилися в умовах, коли кінчалася одна, світова війна, і розпочиналася друга, громадянська. В лідерів української революції було зразу декілька ворогів і жодного надійного союзника, а вся українська справа перебувала у повній міжнародній ізоляції. Сучасну ж Україну очолюють політики з адміністративним досвідом, які ототожнили свої інтереси з українською самостійністю, виходячи з прагматичних міркувань.

Вони спираються на численні освічені і змодернізовані прошарки українського суспільства. Українська держава визнана світовим товариством, і якщо вона має проблеми у стосунках з найбільшим сусідом, то, як показує досвід, навіть при найгіршому сценарії розвитку цих стосунків не опиниться у цілковитій ізоляції. І, нарешті, українське державне будівництво розпочалося за умов мирного розвалу останньої світової імперії, а існування самостійної України вже само по собі є фактором загальноєвропейської стабільності.

Як і у випадку з кожним періодом української новітньої історії, розповідь про перші роки української самостійності варто закінчувати не крапкою, а великим знаком питання. Тільки на цей раз знак питання не стоїть над життєздатністю Української держави. Немає сумнівів, що самостійна Україна буде існувати. Питання полягає лише в тому, якою вона буде. Чи зможе вона перебороти свою провінційність, стару тоталітарну й імперіалістичну спадщину, консервативність однієї частини свого населення й соціальну інертність іншої й явити світові ще одне велике змодернізоване, політично стабільне демократичне суспільство? А чи Україна приречена на довге хитання між реформами і контрреформами, демократією й автократією, на сповзання до рангу ще однієї держави третього світу?

Тільки майбутні десятиліття зможуть дати на це відповідь. Але одне є цілковито ясним: у питанні про українську самостійність ставка є більша за саму Україну. Історики західної цивілізації звертають увагу на факт, що доля всієї європейської культури залежала від результату грецько-перської війни V ст. до н. е. Якщо б у цій війні виграли перси, невідомо, що сталося б з колискою Європи. Цей приклад переконує— те, що з точки зору сучасників може здатися локальними справами, на дальшу мету може мати епохальні наслідки. Не буде перебільшенням сказати, що доля Європи залежатиме від того, що зараз відбувається у її центральній і східній частині.

Геополітичне становище України робить її однією з головних фігур на цій шахівниці. Вона пройшла шлях від пішака до останньої клітинки, і зараз вирішується, якою буде її номінальна сила. Вільна і сильна Україна зможе стати Гарантом існування демократичної Росії. Тоді політичні і культурні кордони Європи посунуться далеко на схід. Якщо Україна програє цю гру, світ може повернутися до старих часів конфронтації між Сходом і Заходом. Важливо, щоб українці усвідомили свою місію. Бо ніщо не додає так сил, як усвідомлення власного призначення.