Національна пам'ять між минулим і майбутнім
IQ

Національна пам'ять між минулим і майбутнім

Про різницю між західною і пострадянською моделями політики пам'яті

Павло Зубʼюк, 26 липня 2016 2435 6
фото Євгена Нікіфорова

Іноді важко висловити словами все те, що думаєш про історію, а тим більш про політику національної пам’яті. Але що поробиш – доводиться.

Для початку треба зрозуміти що воно таке – українська національна пам’ять, як вона працює, для чого потрібна. Почну, напевне, з себе самого.

Якось так склалося, що я народився у родині, в якій мені з самого народження не казали, що я – українець. Я народився у Києві наприкінці епохи «застою». Ми всі розмовляли російською, я знав, що ця  мова – російська, але росіянином себе не вважав. Тобто було таке слово «русскіє», як-от в пісні «хатят лі русскіє вайни», але я не задумувався, що я от – це русскій. Та і країна моя називалася не Росія, а Радянський Союз, я не знав, що значить «Союз» – ну от є «Буркіна-Фасо», а є «Радянський Союз». Що «фасо», що «союз» – однаково незрозумілі слова.

Вже потім я дізнався, що є така зелененька територія на мапі СРСР, посеред якої знаходиться мій рідний Київ, чи тоді ще «Кієв». Ця територія – це «Українська РСР». Потім я дізнався, що, коли деякі люди вимовляють слова не так, як я звик, – це не обов’язково через проблеми з мовленням, це просто інакша мова, і от вона, ця мова, – моя рідна. Ще пізніше я дізнався, що наш прапор не червоно-блакитний, а блакитно-жовтий. Я точно пам’ятаю, де це сталося: День Києва, бульвар Шевченка біля пам’ятника Леніну. Прапор був прикручений до бокового дзеркала вантажівки «ЗіЛ», яка тягнула святкову платформу. Ще потім я дізнався, що ми маємо відокремитися від Росії, бо Росія у нас все забирає. В Росії мешкали всі родичі по бабусиній лінії, я часто бував у Москві, але якось ідея відокремитися від Москви мені сподобалася. Мабуть, дітям в принципі подобається все нове і незвичайне.

Уже потім я дізнався про все інше: про Голодомор, про війну, про діда і прадіда. Прадід був комунаром-ентузіастом: добровільно віддав своє чимале майно в комуну й інших закликав. Не знаю, про що він думав у час Голодомору, коли люди в селі мерли як мухи. Дід – його син – пройшов війну у Червоній Армії і тому до комунізму ставився скептично. Він бачив, як сотні червоноармійців кидали у безглузді атаки на двох німців з кулеметом. Ще дід мріяв, що, коли я виросту, ми підемо до Канева на могилу Шевченка і ночуватимемо по хатах у простих людей, щоб я зрозумів і полюбив свій народ.

Інший дід мріяв вирватися з колгоспу, в якому розтануло майно його діда-куркуля (сам дід-куркуль, себто мій прапрадід, розтанув десь на Крайній Півночі). Найнадійніший спосіб вирватися – це була армія. Отже, він ночами зубрив при каганці російську, таки опанував її, провів півжиття в армії, одружився з москвичкою. А потім все одно повернувся в Україну, щоб мати змогу обробляти рідний город. Земля – це було святе для нього. А от до рідної мови чомусь не повернувся. Так і працював цілими днями на городі, але з друзями дитинства і родичами розмовляв виключно російською.

Якщо заглиблюватися у калейдоскоп історій моїх родичів – то і книжки бракуватиме. Всі вони, окрім однієї бабусиної лінії, були українцями. Всі вони у щось вірили і чогось прагнули. Всі вони у чомусь помилялися. Не виключаю навіть, що робили злочини – не можу ж я знати, що робив мій дід у Східній Прусії, коли його армія чинила там жахливий терор проти місцевого німецького населення.

Нещодавно я мав нагоду поїхати в освітню подорож, яку організував Дортмундський міжнародний освітній центр. Присвячена ця подорож була культурі пам’яті в Європі та зокрема можливості плекання спільної культури пам’яті для всіх європейських народів. Мене завжди цікавило, як у західнонімецькому суспільстві відбулося примирення зі своїм страшним минулим. У Дрезденському військовому (більше він схожий на антивоєнний) музеї є окрема експозиція, присвячена саме цьому питанню. В Україні панує версія, що американські, французькі та британські окупанти швиденько змусили німців проклясти нацизм, суспільство все зрозуміло і покаялося.

Насправді ж процес очищення від тоталітаризму відбувався інакше: в 1950-ті роки німці переважно мислили за формулою «наші хоробрі солдати іноді чинили певні злочини, на які їх провокував злочинець Гітлер, але тим не менш вони героїчно протистояли комуністичній навалі, якій ми маємо протистояти і зараз». Таке формулювання провини цілком влаштовувало західних союзників в умовах Холодної війни. Усвідомлення провини приходило поступово, зі зміною поколінь. Остаточно і в усьому суспільстві воно не минуло й досі. Але факт промовистий: якщо 1954 року у Баварії спокійно собі відбувався з’їзд ветеранів СС, то вже 1984-го тисячі місцевих мешканців не дозволили провести такий захід. Не тому, що їх спонукало бажання примирюватися з французами чи євреями – просто самим цим людям уже було соромно, що у їхній місцевості відбувається щось подібне.

Тепер поміркуймо, що ми маємо в Україні. От я розповів приблизну історію своїх дідів, які, як відомо, воювали. Я не бачу підстав для особливої гордості в тому, що мій прадід вірив у комунізм і боровся за нього – бо мріяв про щастя трудового народу. Він помилявся. Його помилка коштувала нашому (і не лише) народу численних страждань. Мій дід, який воював у РККА, фактично був ґвинтиком страшної тоталітарної машини, яка воювала з іншою тоталітарною машиною. Мій другий дід воював хіба що на фронтах Холодної війни і трохи – в конфлікті з Китаєм на Амурі. Як бачимо, нічого видатного – хоча, безперечно, ці люди прожили складне, сповнене пригод, випробовувань і трагедій життя.

Коли майбутні нащадки моєї родини спитають, чи були серед наших предків герої – я певно відповім, що не було. Чи стануть вони від цього менш українцями? Чи шведи менш люблять свою країну, ніж французи або поляки?

І ось тут поговорімо на тему героїзації певних структур у контексті національної пам’яті. Пам’ятаєте німецький музей? Під час освітньої подорожі ми побували у ще одному музеї – білоруському, у Мінську. От там – герої. Героїчні червоноармійці, героїчні партизани, героїчні підпільники, друг-провідник, ой, тобто товариш вождь трудящих на сувенірних футболках. Чи білоруська модель національної пам’яті краща?

Насправді за цією моделлю – порожнеча. Наприклад, монументальний комплекс на місці трудового табору у Тростянці з вагоном «нах Аушвіц», хоча звідси нікого не вивозили в Аушвіц, тут працювали. А зовсім поряд, по інший бік траси – місце, де вбивали євреїв з Європи. Там нема монументів. Там приклеєні до дерев листочки у файликах – це листи німецькою мовою. Листи до тих, хто тут був убитий. Їх пишуть школярі з тих місцевостей, звідки сюди вивозили євреїв.

І от я колись згадав, як спитав у старшокласниці з одного волинського села, відомого трагічними подіями 1943 року: що тут у вас було з поляками? «Тут у нас були поляки?» – здивувалася вона. «Тут у нас були євреї?» – аналогічне здивування вже з Києва. А, так, щось чули. Хтось таке казав. Ніби ось там їх убили, давно колись. Чому вбили, хто вбив, як до такого дійшло – у школах таке не вивчають. Треба зубрити дати, прізвища героїв та антигероїв. Переказати все вчителю й одержати хорошу оцінку. Забути.

Я не скажу, що Україні ідеально підходить німецька модель національної пам’яті. Але що не підходить білоруська – це точно. Проспекти імені Вождя, пам’ятники Вождю, урочисті паради на честь Вождя… Чи Провідника, яка різниця.

Якось мені хочеться говорити про нашу історичну пам’ять без пафосу і пошуку чергового героїчного міфу. Я розумію тих галичан, яким хочеться пишатися предками-націоналістами, я розумію тих запорожців, порошан чи слобожан, яким хочеться пишатися предками-комуністами. Але я б не хотів «пишання предками» на рівні державної політики пам’яті.

Наше покоління – найщасливіше з усіх попередніх, зокрема за покоління «дідів, що воювали». Принаймні тому, що в нас є змога будувати свою вільну державу,  захищати її, робити кращою. «Свою» – це не державу етнічних українців на етнічно-українській території, а державу Україна в міжнародно визнаних межах. Тут є місце етнічним українцям, росіянам, євреям, вірменам, полякам, кримським татарам – словом, усім громадянам України, які справді зичать їй добра і незалежності.

І в її історії має бути передусім місце для критичного аналізу помилок попередніх поколінь. На всіх рівнях: від історичних дискусій в наукових колах – до шкільних уроків історії. І головний момент – не намагатися виправдати злочини проти людяності, такі як масові убивства. Взагалі. Жодними аргументами. Нема нічого поганого в тому, щоб сказати: мій дід чи прадід хотів добра своєму народу, він брав участь у чомусь, що призвело до страшної трагедії. Ми повинні будувати Україну, в якій таке ніколи не зможе повторитися. Ми повинні відмовитися від «героїчних» штампів. Ми повинні навчитися мислити і чути думки одне одного.

Основна мета національної пам’яті – не виправдати жахливе минуле, а зробити майбутнє кращим. Чи ж не так?

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук