«Нацпром» як дзеркало української революції
Культура

«Нацпром» як дзеркало української революції

Виставка Олега Тістола та Миколи Маценка у галереї «Дзиґа»

Катерина Сліпченко, 30 січня 254 0

У галереї «Дзиґа» триває виставка Олега Тістола та Миколи Маценка «Нацпром», яка презентує маловідомі роботи дуже відомих митців. «Нацпром» – створене на початку 90-х угруповання, а точніше дует двох відомих українських художників. Виставка пропонує цілу ретроспекцію існування угруповання.

«Виставка називається “Нацпром”. Це не наше об’єднання, а наша культурна програма: національна промоція, національні промисли тощо», – розповів ZAXID.NET Микола Маценко. – «Нацпром – певна мистецька гра. Спочатку назва викликає певні асоціації, а потім, при розшифровці, набуває зовсім іншого сенсу».

Об'єднані спільною ідеологічно-художньою програмою художники представили у Львові як спільні, так і сольні проекти. Художники у своїх проектах намагаються дослідити історію, проаналізувати різноманітні культурні шари та накопичені стереотипи. Витягуючи свої «знахідки» на поверхню, а точніше на полотно, вони інтерпретують їх мовою сучасного мистецтва, дозволяючи певним образам жити власним життям та дають числені можливості для інтерпретацій.

«Нас цікавить історія нашого народу, нашої країни, зокрема культурний аспект історії. Наскільки глибоко в цьому нашому українському городі можна копати культурні шари. Також останніми роками змушені займатись усією цією фауною, яка живе за північно-східним кордоном. Вона ж до нас лізе, нас жалить, то ми мусимо і їх вивчати. Може, часом хотілося б як інші художники говорити про мазки та фактури, але для нас це лише засоби, як для письменника букви», – розповідає Микола Маценко.

Художники вважають мистецтво дієвим засобом не лише для рефлексій та аналізу й історії, і теперішньої дійсності, а й засобом для творення нового.

«Історія – один з інструментів для досягнення справедливості. Художник – борець за справедливість. Це вічний процес і кайф полягає саме в процесі. Історія – це таке наше хобі з Маценком, яке проявляється в нашому основному хобі, в мистецтві. Я вважаю, що ми можемо давати доволі об’єктивні картинки, бо ми беремо участь у творенні цієї історії. Останні чотири роки я знаходжуся в щасливому стані, бо бачу як відновлюється справедливість», – вважає Олег Тістол.

«Нацпром» за тривалий час свого існування реалізував чисельні малярські, фото-, інсталяційні та скульптурні проекти («Музей Ататюрка», «17 вересня», «Музей архітектури, «Музей України», «Мать городов», «Made in Ukr» тощо), де іронія та містифікація є таким самим інструментом, як фарба, колорит чи фактура.

«Є художники, які цікавлять які в них кольори, яка фактура. Мені це не цікаво. Це все одно, що письменники сперечалися б яка в кого каліграфія. Головне, що значить слово, а не як воно написане», – вважає Микола Маценко.

До Львова, де обидва художники навчалися в Львівській національній академії мистецтв (тоді – Львівський інститут декоративно-ужиткового мистецтва), «Нацпром» привіз роботи різного часу.

«Ми маємо до Львова певний сентимент, ми тут вчилися, тож нам хотілося зробити таку звітну виставку, показати зріз, певний пунктир зі своєї творчості. Ми вирішили витягнути речі, які ми ніде не виставляли й показати Львову, нашим друзям, чим ми займались всі ці роки», – розповідає Микола Маценко.

Для Олега Тістола виставка стала нагородою відвідати Львів після тривалої перерви. «Я довго не був у Львові, бо з цим містом в мене було багато пов’язане. Я боявся, мабуть, порушити свої не те, що б спогади, а свою реальність. Я приїхав, щоб звірити її з тим, що є. І мені сподобалось. Це живе місто, повноцінне живе європейське місто», – вважає він.

Зібрані у «Дзизі» роботи, хоч і нечисленні, дають змогу уявити й те, чим цікавиться «Нацпром», і те, чим він є цікавим. Поєднання гри, величезного культурного бекґраунду, іронії та серйозного художнього осмислення минулого, теперішнього та майбутнього, робить виставку непересічною подією для Львова.

А те, що серед тем та рефлексій чимало таких, які сьогодні знаходяться в епіцентрі дискусій та найчастіше стають інструментами маніпуляцій, ZAXID.NET запитав художників про їх ставлення до зносу радянських пам’ятників та про те, що може постати на їх місці.

Микола Маценко: «Я вважаю, що коли у 1945 році нацистський режим було повалений, правильно, що були знищені усі свастики, пам’ятники тощо. Щодо нашої декомунізації, то були зроблені певні кроки, але недостатні. Наприклад, на майдані Незалежності стояв гігантський Ленін. Його знесли, а той, що на Бесарабці залишили. Тобто бур’яни викосили, але залишили насіння. Тому коли говорять, що пам’ятник Щорсу - це мистецтво, мені це нагадує: от той снайпер, він дуже добре стріляє. Але не можна ж говорити про абстрактного стрільця. Важливо, чи він стріляє в мішень, чи в дитину. Багато навколо культурних людей говорить: це наша історія, це мистецтво. Проте, по-перше це не наша історія, а по-друге, то ідеологія, закамуфльована у мистецтво. І чим більше вона нагадує мистецтво, тим небезпечнішою вона є. Але є важливим інше. Ми надто хазяйновиті, тож якщо від повалених пам’ятників залишаються постаменти, треба їх якось використовувати. Але бур’яни треба викорінювати й випалювати місце, де розсипалось насіння. І не треба поспішати ставити пам’ятники. Ми нарешті стартували як держава, у нас попереду ще багато часу, ми ще встигнемо поставити пам’ятники нашим героям».

Олег Тістол: «На місце декомунізованих культурних об’єктів нічого не прийде. Бо в нас зовсім інше мислення і зовсім інший культурний шлях. Я не говорю, що в нас є якийсь спільний спланований шлях. Кайф як раз в тому, що в нас відбувається автентичний природній процес. Декомунізація потрібна, бо то все дістало. От про Леніна на Бесарабці говорили, що ніби-то видатний скульптор його зробив. Але ж у комуняк було 25 років, щоб з тим щось зробити, кудись його прибрати. Не зробили, ну то не зробили. Це вже з галузі культури перейшло в щось інше. Мені як дуже подобається пам’ятник Щорсу. Як скульптура. Я його навіть малював колись. Але якщо його скинуть, я плакати не буду. Тож міг Мінкульт взяти пару тисяч гривень та його кудись відвезти. Ну як ні, то ні. Мені подобається, що в нас декомунізація відбувається заднім числом, так, як пишуться закони в США, коли узаконюють те, що вже є. Декомунізація по суті вже відбулась. Діти вже не знають, хто такий той Щорс. Важливо просто до полірувати, щоб ніяка комуняка не мала куди прийти з букетом квітів. А до культури то вже не має прямого відношення».

Фото Павла Паламарчука, ZAXID.NET

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук