Українці понад рік живуть в умовах повномасштабної війни і стикаються з різними труднощами, страхами та втратами. Однією з найвразливіших категорій є діти, які дуже тонко відчувають усе, що відбувається довкола, але залежно від віку та обставин можуть не знати, як впоратись з своїми тривогами.
«Голоси дітей» – це одна з організацій, яка надає безоплатну психологічну допомогу дітям та їхнім батькам, які постраждали унаслідок війни. Осередки організації є у кількох великих містах України, зокрема у Києві, Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Кривому Розі та Харкові.
ZAXID.NET поспілкувався з психологинею благодійного фонду «Голоси дітей» Поліною Старцевою про те, з якими труднощами найчастіше стикаються діти, як батьки можуть їх підтримати та у яких випадках варто звертатись до спеціаліста.
***
Ваш фонд працює з дітьми та батьками, які постраждали від війни. Розкажіть, будь ласка, з якими ситуаціями найчастіше стикаються діти?
Найпоширеніші запити щодо дітей зазвичай стосуються збільшеної збудливості, рівня тривожності та агресії. Дуже багато питань стосовно того, що діти почали або більше битись між собою, або конфліктувати з батьками. Це стосується і молодших діток, і старших. Щодо підлітків, то у них частіше бувають апатичні стани, вони замикають всередині те, що з ними відбувається, і дуже добре, коли їм є з ким цим ділитись, коли вони знаходять свою групу однодумців.
Дітей турбують страхи, нав’язливі думки та спогади щодо війни. Це є й у дітей, і у дорослих, але діти більш схильні фантазувати та прикрашати. Деякі речі не настільки страшні в реальності, як тоді, коли вони їх прикрашають в уяві. Діти дуже активні, їм потрібно багато рухатись. І на групових заняттях, і в індивідуальному форматі часто спостерігаються тілесні прояви напруги, яка накопичується у них всередині.
У підлітків з’являється самозвинувачення. Вони відчувають уже більшу відповідальність за своє життя і фантазують, що вони відповідають і за чиєсь інше життя також. У них підвищений рівень відповідальності і вони можуть себе в чомусь звинувачувати.
З якого віку варто починати говорити з дітьми про війну, та як правильно це робити?
Варто говорити прямо і чесно, але залежить від віку дитини, якими саме словами. Якщо дитина дошкільного віку, то це мають бути якісь прості речення. Можна пояснювати, що таке війна, на прикладі якоїсь казки, історії, мультику. Потрібно пояснити на простому прикладі, щоб дитина розуміла, що відбувається, щоб вона знала, що це небезпечно, і розуміла, як про себе у цій небезпеці подбати.
Старшій дитині можна розповідати уже більше. У багатьох дітей батьки воюють, тому вони розуміють, що таке війна.
Яким чином можна підтримувати дитину, якщо хтось з рідних служить? Як бути в ситуації, коли людина певний час не виходить на зв'язок?
Не обіцяти дитині того, чого ми не знаємо напевне. Якщо з людиною пропав зв'язок, важливо бути чесним і розповідати, що наразі ми не можемо зв’язатись з татом, але далі підтримувати дитячу надію. Казати, що тато захищає країну, наголошувати про підготовку, безпеку, що служити беруть людей, які вміють себе захищати, що у нього поруч є люди, які його підтримують і роблять все можливе, щоб вийти на зв'язок, повернутись додому… Ділимо відповідальність, бо дитина не може вплинути на те, що там відбувається.
Інколи є помилкою, коли рідні кажуть: «Тато пішов захищати тебе». У такому разі діти можуть відчувати багато відповідальності, а потім і провини, якщо з татом щось стається. Дитина думає, що тато поїхав захищати саме її.
Ми говоримо про те, що це вибір тата, що він захотів піти і захищати країну, що він вважає це своїм обов’язком, що він вміє воювати, він знає, що він робить, і поруч з ним люди, які можуть його підтримати і захистити.
Як навчити дітей розуміти та контролювати свої емоції?
Поступово. Якщо діти маленькі, то можна пояснювати на якихось конкретних прикладах. Щодо власного емоційного стану дітей, то вчити розрізняти його. Називати разом з дитиною страх, якщо це страх, сум – якщо це сум. Батьки мають бути готові включатись та не ігнорувати стан дитини. «Я бачу з тобою щось відбувається, давай ми про це поговоримо».
Ще одна помилка, яку інколи роблять батьки: вони думають, що, якщо не помітити стан дитини або якщо не акцентувати увагу на тому, що дитина сумує чи боїться чогось, то воно само пройде. Якщо ж вони зроблять на цьому акцент, то цей стан підсилиться. Це помилка, бо дитині важливо допомогти, назвати це якимось словом. Тоді у дитини розсіюється зайва тривога.
Для дітей ігри, малювання, спілкування з однолітками – це гарні ліки, спосіб відволіктись, переключити увагу на щось, змогти через гру чи малюнок виразити почуття. Якщо ми не вміємо з дітьми говорити про емоції, то ми можемо про них ліпити з пластиліну, малювати, грати.
Як батькам зрозуміти, що дитині потрібна допомога психолога? На що варто звернути увагу?
Для мене це будь-які зміни, які стались в поведінці дитини і які не обґрунтовані будь-якими іншими логічними чинниками. Це може бути не лише через війну. Якщо після стресової події у дитини виникає інший стиль поведінки або з’являють певні симптоми. Зараз багато маленьких дітей починають затинатись, мають компульсивні дії, або батьки помітили, що дитина почала чогось боятись, про щось питати більше. Це вже певні маркери, на які можна звертати увагу і запитати про це у психолога.
Робота з дитиною – це завжди робота з батьками. Єдине, що підлітки не завжди потребують залучення батьків напряму. Вони самі часто доволі добре справляються, тоді від батьків потрібна лише згода на роботу з дитиною.
У наш час не всі дорослі розуміють, що звернутись до психолога – це нормально. Як пояснити дитині, куди вона йде, щоб не було спротиву?
По-перше, не вести дитину до психолога з тією мотивацією, що з нею щось не так і ви йдете це виправити. Тут скоріше має бути такий командний підхід. Батьки можуть сказати, що їх хвилює, що у дитини виникли певні страхи, і вони знають, що з ними можна впоратись. У мене в терапії є маленькі діти, яким батьки пояснюють це по-іншому. Наприклад, що у дитини зараз буде заняття з говоріння і вона може говорити все, що її турбує.
Я вже дитині наодинці більше пояснюю чим я займаюсь, що у це місце приходять люди, які мають певні складнощі або у стосунках з батьками, однолітками, або їх турбують якісь страхи і хвилювання. Ми разом вирішуємо, як з цим бути, щоб наше життя було кращим. Пояснювати треба простими словами, не казати дитині, що це проблема. Треба тримати позитивний фокус.
Під час повномасштабного вторгнення ми бачимо безліч прикладів, коли діти долучаються до волонтерства, продають лимонад, збирають кошти на ЗСУ, але є й діти, які замикаються в собі, або проявляють агресію. Що робити в таких випадках?
Пробувати більше говорити з тими дітьми, які закриваються, більше цікавитись, питати, залучати до ігор з іншими дітьми, водити на якісь секції. Можна говорити не тільки на тему війни, а й на інші теми і таким чином вибудовувати довіру між дорослим та дитиною. Зазвичай, коли діти замикаються, вони просто не знають, кому вони можуть це розповісти, хто для них буде захисником чи помічником.
З дітьми треба говорити щиро і не знецінювати їх. Якщо дитина говорить, що їй страшно, то не треба казати, що це дурниці, не звертай уваги. Батьки можуть це казати з позиції підтримки, але в дитини ці слова не забирають тривоги. Треба більше приєднуватись до дитини у тому, що вона говорить, цікавитись її страхом.
Щодо дітей, які агресують, то ми не можемо зупинити це збудження, але його можна скерувати в більш конструктивне русло, вчити разом з дітьми способи, як ми можемо злитись, щоб не тільки когось бити чи завдавати шкоди собі. У цьому плані теж різні спортивні секції допомагають, також заняття з психологом, бо діти вчаться говорити про злість та проявляти її.
Психологи часто говорять, що для людей, які постраждали від війни, зокрема переселенців, важливо створити безпечне середовище. Яким саме чином батьки можуть дати дітям це відчуття безпеки?
Безпека часто створюється відчуттям стабільності, а це збереження певного ритму життя дитини. Якщо до повномасштабного вторгнення дитина лягала спати у певний час, то треба спробувати дотриматись цього режиму. Якщо дитина відвідувала якісь секції, то пробувати їх знайти на новому місці, чи замінити іншими варіантами. Залучати її до спілкування з іншими дітьми, де вони відчуватимуть себе залученими до соціуму.
Також для дітей важливе якесь бодай мінімальне планування, наприклад, на місяць. Для дітей, які вчаться у школі, батьки часто планують, що буде, наприклад, на канікулах. Не треба обіцяти чогось фантастичного, але варто ділитись певними планами і цікавитись побажаннями дитини.
Як поводитись з дитиною, яка стала свідком бойових дій?
Батьки мають приглядати і за собою, і за дітьми, чи відбуваються якісь зміни. Це можуть бути і кардинально позитивні зміни. Наприклад, до повномасштабного вторгнення дитина не хотіла вчитись в школі, а сталась стресова подія і вона почала гарно вчитись, стала вмотивованою, відповідальною. Хоча найчастіше зміни турбують батьків у негативному плані, діти стають агресивніші чи порушується комунікація з оточуючими. Варто приглядатись до змін і при потребі ставити питання: психологу, експерту, людині, яка може щось порадити.
Також важливо говорити з дитиною, разом шукати способи налагодження побуту, разом складати план дій. Тримати дитину в курсі, не ізолювати її від того, що робить хтось з батьків. Дитина має бути частиною плану, який будує сім’я, і, можливо, навіть щось привносити в цей план своє.
Якщо хтось з батьків чи рідних помер внаслідок бойових дій, як розповісти про це та підтримати дитину?
Якщо хтось з членів сім’ї помер, то повідомляти точно треба. Питання, якими словами. Маленькій дитині це буде легше робити на прикладі казок чи якихось історій, бо маленькі діти мають трішки міфічне мислення і їм міфічні пояснення часом допомагають. Наприклад, про те, що на нас хтось дивиться з неба. Дітям старшого віку треба пояснювати більш реалістично, без опису того, як це відбулось, якщо дитина не ставить такі запитання.
Обов’язково треба долучити дитину до ритуалу прощання. Це не завжди можливо, на жаль, бо не усі тіла повертають, або їх не можливо знайти. Але все одно має бути якийсь ритуал прощання. Можна сходити в церкву поставити разом свічку, помолитись, написати разом прощального листа. Не треба соромитись проявляти свої емоції поруч з дитиною. Не всі діти тільки плачуть, коли дізнаються якусь погану новину, є діти, які починають себе агресивно поводити – і це теж нормальна реакція, заперечення того, що відбулось. Реакції можуть бути різні, але батькам важливо це прийняти, і слова навіть можуть бути зайві, але важлива присутність, обійми.
Якщо померли батьки і дитина залишається з родичем чи опікуном, який не є для неї близьким. Як у майбутньому вибудовувати довіру між дорослим та дитиною?
Часто через психолога. Це момент проживання дитиною горя, і цей процес може бути довготривалим, дитина може відчувати і супротив, і спорідненість. Щоб цей процес пройшов якомога бережніше для дитини, бо і родичі переживають горе, краще звернутись до спеціаліста.
Для дитини треба створювати безпечне середовище та бути терплячими. Діти не будуть з іншими людьми такими, як зі своїми батьками, тому треба бути терплячим та приймати різні прояви поведінки дитини, які можуть виникати.
Щоб батьки могли допомогти своїм дітям, їм самим треба бути в ресурсі…
Це такий принцип кисневої маски. Ми постійно пояснюємо батькам: якщо ви не подбаєте про себе, по-перше, діти не побачать ніякого прикладу, як можна про себе дбати. По-друге, не буде сил допомагати своїй дитині, і це може погіршувати ситуацію. Це така мотивація, щоб приходити у батьківські групи (які діють у фонді «Голоси дітей», – ред.), також одночасно відбувається психоедукація, тобто батьки дізнаються, які речі якими словами називати, як говорити з дітьми, як обходитись з власними переживаннями. Батьки також обмінюються інформацією між собою, підтримують одне одного.
Мені хочеться сформулювати такий меседж, що робота з психологом – це про роботу із здоровими людьми, з якими все окей. Це допомагає налагодити якість життя. Інколи, коли ми переживаємо стресові події, наша свідомість звужується, і в нас немає доступу до того, щоб зробити якось інакше для себе. У такі моменти буде доречно звернутись до фахівця. Деколи навіть просто погляд на життя чи ситуацію зі сторони чи якісь конкретні рекомендації щодо того, що робити, можуть пришвидшити адаптацію людини до місця, де вона зараз живе, допомогти пережити якісь внутрішні стани. Тоді з’явиться місце, щоб людина змогла відчути щось інакше, окрім суму, злості, страху. Доступ до радості трохи відкривається.
***
Якщо у вашої дитини виникли певні страхи чи тривоги, які пов’язані з війною, або ви б самі хотіли поспілкуватись з психологом, ви можете зателефонувати на гарячу лінію фонду «Голоси дітей» (0800 210 106). Більше інформації щодо осередків організації є на її сайті.
В Україні діють різні проекти психологічної підтримки, зокрема також можна звернутись на гарячу лінію національної психологічної асоціації (0-800-100-102).
Ми використовуємо