Не спішіть хоронити Європу
IQ

Не спішіть хоронити Європу

Про значення нідерландських виборів для української євроінтеграції

Любко Петренко, 17 березня12741

Зранку 16 березня адепти європейського проекту зітхнули з полегшенням: Нідерланди залишаються в Європейській Унії. Євроскептики не перемогли на виборах до нижньої палати Генеральних штатів – нідерландського парламенту. Отже Nexit’у ніхто не запускатиме, принаймні найближчим часом. Результати нідерландських виборів є водночас надзвичайно позитивними для України, адже шанси, що остання країна ЄУ нарешті ратифікує Угоду про асоціацію, стрімко зросли.

Нідерландський чинник

Для тих наших читачів, котрі не надто стежили за подіями, що останнім часом розгорталися в нідерландському політикумі, а тому не до кінця вловлюють всього драматизму ситуації, коротко поясню. Трохи менше року тому, шостого квітня 2016 року, в Нідерландах пройшов референдум про затвердження Угоди про асоціацію між Європейським Союзом та Україною. Результати його були невтішними для українців: 61,49% громадян країни, які взяли участь у голосуванні (виборча активність становила 32,28%) проголосували проти Угоди. Це, своєю чергою, заморозило подальший процес європейської інтеграції України.

Нідерланди залишалися єдиною країною, котра не ратифікувала документа. Приблизно півроку Брюссель спільно з Гаагою міркували, як вийти з цього геополітичного цуґцванґу. Урешті було знайдено формулу, яка певним чином враховувала результати референдуму, але водночас дозволяла з певними застереженнями ратифікувати Угоду в Генеральних Штатах.

23 лютого Палата представників – нижня палата парламенту Нідерландів – підтримала законопроект про ратифікацію Угоди про асоціацію Україна-ЄУ. За проголосували 89 зі 150 депутатів, 55 – проти. Угоду підтримали головним чином партії урядової коаліції. Сам прем’єр-міністр Марк Рютте рішуче підтримував асоціацію, так само як і його ліберально-консервативна Народна партія за свободу й демократію (Volkspartij voor Vrijheid en Democratie – VVD). Головною парламентською силою, яка рішуче виступала проти асоціації, була Партія свободи (Partij voor de Vrijheid – PVV), очолювана ксенофобом Ґертом Вілдерсом.

PVV довгий час утримувала впевнене лідерство у рейтингу популярності – на щастя всім євроскептикам і на горе єврооптимістам. Ще в грудні минулого року за неї готові були проголосувати 37 відсотків нідерландців. Якби так сталося, то Вілдерс мав великі шанси здобути посаду прем’єр-міністра, а згодом – запустити процес Nexit’у, тобто виходу країни з Європейської Унії за британським сценарієм. «Нідерланди повинні знову стати нашими, – стверджував він, – Європа загрузла в болоті надмірної толерантності, втрачаючи через це повагу до власних християнських цінностей і національних традицій».

Але навіть якби Вілдерс не став форсувати Nexit’у, то в будь-якому разі його перемога на виборах стала б фатальною для європрагнень України. Адже процес ратифікації Угоди ще не завершено, це питання має проголосувати ще Сенат – верхня палата Генеральних Штатів. У Сенаті правляча коаліція має лише 21 мандат із 75. За асоціацію, скоріш за все, проголосують також представники проєвропейських партій «Демократи-66» і «Зелені ліві». Утім і цих голосів сумарно забракне для ухвалення позитивного рішення. Тож схвалення закону про ратифікацію в Сенаті залежатиме від рішення кількох сенаторів від партії Християнсько-демократичний заклик (Christen-Democratisch Appèl). А від чого залежатиме їхнє бажання чи небажання проголосувати «за»? Саме від результатів виборів, які відбулися 15 березня – стверджують політичні експерти. Якщо б праві популісти Вілдерса здобули високу підтримку, а проєвропейські партії втратили виборців, то християнські демократи, скоріш за все, могли б вирішити, що в такій ситуації некорисно голосувати за Угоду з огляду на майбутні політичні дивіденди.

Вибори продемонстрували, що з 37-ми згаданих відсотків підтримка PVV впала до 13%. Тим часом підтримка VVD за три останні місяці зросла з 15 до 21%. Тож шанси на те, що багатостраждальна Угода про Асоціацію Україна-ЄУ нарешті пройде всі кола пекла, – доволі високі. Хоча, як демонструє практика, варто бути готовим до всіляких неприємних сюрпризів.

Знову Освальд Шпенґлер?

Спробуємо далі змоделювати ситуацію в оптимістичному річищі. Припустімо, що ратифікація відбулася, Угода запрацювала – м’яч на полі України. І тут виникають проблеми. Причому не лише з нашим керівництвом, котре бажало б бачити Європейську Унію радше як фінансового донора, аніж як фінансового аудитора. Але й у суспільстві, де ще два-три роки тому вирував єврооптимізм, а нині щораз чіткіше проглядаються євроскептичні настрої. До попередніх фраз скиглення: «В Унії нас ніхто не чекає», «Ми їм потрібні лише як сировинний придаток», «Що нам бідним робити в заможній Європі?» – додалася ще одна: «Навіщо нам в Європейську Унію, якщо вона й так скоро розпадеться?».

То чи справді «Проект “Європа”» близький до закриття? Чи справді ЄУ очікує «парад exit’тів», як 1991 року на теренах колишнього СРСР пройшов «парад суверенітетів»? «Європейська Унія мертва, але вона ще цього не знає», — недавно оголосила Марін Ле Пен, лідерка французького ультраправого «Національного фронту», котра вже бачить себе наступним президентом Франції.

Утім все ті ж результати виборів у Нідерландах дають підстави стверджувати, що чутки про смерть ЄУ дещо перебільшені. Дають теж підстави сподіватися, що президентом Франції не стане ні Ле Пен, ні інший «друг Путіна» Франсуа Фійон. Сподіватися, що вибори в Німеччині не призведуть до відставки Анґели Меркель. А якщо все ж і призведуть, то на її місце стане Мартін Шульц, котрий за тривалий час головування в Європейському Парламенті продемонстрував і відданість євроінтеграційним ідеям і безкомпромісність у питанні російської агресії.

Звісно, Європейська Унія нині переживає не найкращі часи. Тривалий «медовий місяць» після падіння Берлінського муру давно завершився. Євроентузіазм поступово згасав зі заходу на схід континенту. Після стрімкого розширення 2004 року Європейський проект вимагав радикального вдосконалення, а воно буксувало. Французьке і нідерландське «ні» Конституції Європи на референдумах 2005 року загнали подальшу інтеграцію в глухий кут.

Виклики часу, галопуюча глобалізація вимагали від Європейської Унії докорінних реформ. Європейські візіонери усвідомлювали, що об’єднана Європа має перетворюватися на конфедерацію, а то й федерацію держав. Мав існувати єдиний центр ухвалення рішень. «Мені немає до кого зателефонувати в Європі, щоб вирішити якесь питання», – бідкався свого часу екс-президент США Джордж Буш-молодший.

Утім проект «Сполучених Штатів Європи» виявися занадто сміливим, аби його так легко могли акцептувати лідери європейських держав. Тоді можна було б запустити проміжний проект «Європи різних швидкостей», але й він наразився на несприйняття. Довелося залишитися з тим, що було, ухвалити 2007 року доволі помірковану Лісабонську угоду й сподіватися, що вдасться уникнути суспільних потрясінь.

Не вдалося. Уже наступного року вибухнула фінансово-банківська криза. Євроленд захитався на очах, погрожуючи зруйнувати всю об’єднано-європейську конструкцію. Водночас проект все ж продемонстрував свою здатність протистояти катаклізмам. Потрохи проблеми було вирішено навіть у таких запущених країнах, як Кипр чи Греція. Нині в зоні євро відновлено економічне зростання.

Зрештою, скільки вже тих криз переживала старенька Європа, скільки раз її вже хоронили й відспівували. Шпенґлерівський «Занепад краю вечірнього сонця» став уже таким собі дешевим пророцтвом, котре ніколи не збувається.

Так, був Brexit. І він болючіше за будь-яку кризу вдарив по реноме Європейської Унії. Утім тут можна стверджувати, що проблема не так в ефективності проекту, як у налаштованості самих британців – у їхніх гонорі та фобіях. Водночас вихід із проекту Великої Британії, котра вперто не бажала йти на глибшу інтеграцію й долучатися до єврозони чи до Шенґенської зони, відкриває можливості решті країн-членів стати на шлях тіснішої інтеграції.

Гідність і євро

Та повернімося до України. Я завжди з прикрістю визнавав, що доречну назву «Євромайдан» витіснила не зовсім чітка «Революція гідності». З «Євромайданом» все було зрозуміло: Янукович з Азаровим зрадили європейському шляху розвитку, повернули голоблю в бік Москви. Тож прогресивний люд повстав, аби змусити державне керівництво виправити ситуацію. З гідністю ж ситуація доволі заплутана, оскільки поняття це відносне, а отже, ніхто нікому нічого не доведе: схід-захід, Майдан-антимайдан, укропи-ватники, кожен має своє поняття гідності, готовий його відстоювати, доводячи опонентові, що той – не правий.

У будь-якому разі політики, котрі очолили українську державу після повалення «режиму Януковича», повели країну шляхом євроінтеграції. Тож волею-неволею мусять дотримуватися цього курсу нині й надалі, уже хоча б тому, що російська агресія на сході України не залишає альтернатив.

Пострадянська ситуація позбавляє нас шансу на некорумпованого очільника, але не закриває шансу на проєвропейського очільника. Хай навіть вимушено проєвропейського. Байдуже. Саме ця прив’язка до Європи і є тим чинником, який дозволяє мені якщо й не вірити, то принаймні сподіватися на сякі-такі перспективи нашої держави.

На чому базується така надія? Наведу один наочний приклад: електронні декларації. Пригадаймо, скільки зволікань, спротиву чинилося запровадженню цього нововведення у вітчизняному політикумі. Здавалося б, кінець, нічого не вийде, але Заходу в особі Європейської Комісії та Міжнародного Валютного Фонду вдалося дотиснути наших очільників і змусити зробити цей невеликий, але дуже важливий крок у боротьбі з корупцією.

Тож допоки наше політичне керівництво зав’язане на Європу, доти можна сподіватися, що існуватиме чинник примусу для прогресивних реформ. Щойно він зникне, то зникне й надія. Бо жодні найсимпатичніші та найморальніші керманичі не впораються у пострадянських умовах з пострадянськими суспільними конвенціями.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук