Пригадую, як до 2014 року в нас було модно зітхати: «Незалежність далася без крові. От якби за волю України загинули сини, доньки, батьки, однолітки сучасного покоління – то зовсім інше ставлення було б до держави». Ну що ж, вищі сили дали нам те, на що багато хто потайки сподівався. І одразу ж утворився своєрідний культ воїнів АТО, які «прийдуть – порядок наведуть». Молоді, сильні хлопці, побратими яких гинули під синьо-жовтим стягом, мали б стати тією силою, яка вимете зі затишних кабінетів клятих корупціонерів і встановить новий, справедливий порядок.
Однак швидко з'ясувалося, що серед осіб з посвідченнями учасника бойових дій є чимало тих самих корупціонерів, та й навіть справжні бойові атовці часто є пристосуванцями, шахраями й алкоголіками. Виявилося, що війна, попри рожеві про неї уявлення, не робить людей кращими. Можна, скажімо, щодня ховатися від ворожих обстрілів – а потім продавати ворогам крадену солярку.
Та й більшість молодих людей в умовах збройного протистояння з Росією не стали палкими патріотами. Періодично вискакують скандальні історії про громадян України, народжених вже в незалежній державі, котрі так чи інакше демонструють свою прихильність до Росії. «Як так? – дивується патріотичний користувач фейсбуку, – Вони ж мали стати новими, кращими українцями, не те що старенькі пенсіонери-комуністи! Такими собі Корчаґіними чи Кібальчишами, тільки нашими, українськими, у вишиваночках!»
Лишається тішитись, що наші патентовані патріоти не одні у своєму горі. Східніше Хутора Михайлівського розташована ще одна країна, якій не пощастило з молоддю. Цитую один поважний документ мовою ориґіналу: «В информационно-телекоммуникационной сети "Интернет" размещаются материалы террористических и экстремистских организаций, призывы к массовым беспорядкам, осуществлению экстремистской деятельности, участию в массовых (публичных) мероприятиях, проводимых с нарушением установленного порядка (...) Основным объектом такого деструктивного воздействия является молодежь». Тому документ передбачає «обучение и воспитание детей и молодежи на основе традиционных российских духовно-нравственных и культурно-исторических ценностей».
Документ цей – аж ціла Стратеґія національної безпеки Російської Федерації. Влада держави-аґресора б'є на сполох: молодь зовсім відбилася від славних традицій дідів, котрі воювали, не хоче крокувати строєм на війну за світлі ідеали кремлівської духовності!
І тут, звісно ж, не може не з'явитися підступна думка: а що коли і в Україні, і в Росії на сцену виходить якраз правильна, адекватна нинішньому часу молодь, а неадекватами у цій ситуації є вихованці Корчаґіна та Кібальчиша, незалежно від того, на чиєму боці барикад вони зараз? Що коли культ війни і воєнщини просто не на часі? Що коли слово «армія», винесене на перше місце в передвиборчому гаслі, означає автоматичну поразку в сеґменті громадян, молодших за 35 років?
«Ага, ось так ми й думали до 2014-го. А виявилося, що війна – вона не в книжках, а на наших вулицях», – скаже хтось із читачів. Так воно виявилося, бо нашим ворогом є якраз типовий кадебістський «кібальчиш», який ментально застряг у 1960-х роках. Це не означає, що для перемоги над ним ми маємо повернутися в ті ж таки 1960-ті й мислити категоріями комсомолу. Навпаки, перемога України в тому, щоб бути адекватнішою за тих, з ким вона у протистоянні. Зокрема, в усвідомленні простої істини: наша держава або модернізується, або програє. Сила армії прямо залежить від модернізації держави. Лояльність молоді прямо залежить від модернізації держави. Тому коли ти забуваєш про обіцянку «жити по-новому» і намагаєшся прикритися армією – автоматично програєш. І винен в цьому ти сам, а не «неправильна» молодь.
Ну і насамкінець – щодо традиційності. Наші уявлення про традиційну сім'ю чи традиційну державу – родом з XIX століття. Тоді це було актуально якраз тому, що традиція почала руйнуватися так, що від неї вже нічого не лишилося. Ну, не існує в Україні родин, де всі сімейні ролі були б точно в такому ж стані, як у предків 1850 року. Не існує й не існуватиме. Нетрадиційна молодь наступає і перемога її неминуча.