Великий вітчизняний посттравматичний синдром

22 червня 2021 року виповнилося 80 років від нападу гітлерівської Великонімеччини на сталінський СРСР. Але у фейсбуку більше говорили про футбол, ніж про цю дату – ну, хіба що трохи постібалися з «побєдобєсія» у наших сусідів.

Цього року мені виповнюється 39 років. Якби моє життя від народження тривало не вперед, а назад, я до цього часу опинився б у 1943 році. Всього лише два життя відділяють мене сучасного від Другої світової війни. Мало хто з нас задумувався, але для всіх сучасних українців, старших за 30 років, життя починалося в суспільстві, у якому значну частку активного населення становили люди, що пережили Другу світову війну. Ну, або ж згадані вище сучасні українці самі її пережили.

Ми зазвичай навіть не здаємо собі справи в тому, наскільки Друга світова війна вплинула на формування нашої свідомості і відформатувала наше суспільство в цілому. Путін і Лукашенко, Кравчук, Кучма, Ющенко, Янукович, Порошенко – це все діти воєнного покоління. Вони виховані тими, хто безпосереднього пережив війну і воював на ній. Я зараз не кажу винятково про батьків: вчителі у школі, сусіди, навіть випадкові перехожі в їхньому дитинстві – це були люди війни. Покоління, для якого публічні розстріли, бомбардування, страх і голод – природна частина їхнього життєвого досвіду.

Ще був Голодомор. Але зі спілкування з багатьма тими, хто пережив Голодомор у дитячому віці, я виніс усвідомлення, що війна все-таки була для них набагато вагомішим життєвим досвідом. Голод у 1933-му не справив такого враження, як, скажімо, примусова праця в порту Гамбурга або постійні переховування від поліцаїв. Можливо, це тому, що під час Голодомору мої співрозмовники були ще дітьми, а можливо, кілька років війни справді травмують більше за один рік голоду. У нас, наскільки я знаю, ніхто не проводив досліджень з цього приводу.

Часто говорять про те, що солдатам, які повертаються з війни, потрібна психологічна допомога для подолання посттравматичного синдрому. Але значно рідше кажуть про те, що така допомога була потрібна всім мешканцям «кривавих земель», затиснутих два мої життя тому між Гітлером і Сталіним. Та й їхнім дітям, дітям їхніх дітей – психологічна травма передається.

Суспільства й окремі їхні частини намагаються, як можуть, долати проблему самотужки. У Росії відзначення подій, пов'язаних з Другою світовою, перетворилося на веселий карнавал. В Україні творять якусь альтернативну реальність, у якій УПА і РККА майже разом воювали проти Гітлера, але при цьому забороняють символіку РККА і влаштовують паради на честь дивізії зброї СС «Галичина». І патріотичні українці, і такі ж росіяни мають «болючі теми», яких намагаються уникати.

Але більшість намагається просто забути. Я спілкувався з волинською дівчинкою, яка живе в селі, поряд з яким народився перший польський космонавт. Його батька вбили бандерівці. «А що, тут були поляки?» – здивувалася дівчинка. Так само здивувався мій знайомий з Іллінців на Вінниччині, коли я висловив захоплення комплексом єврейських культових споруд в Іллінцях. Він просто не знав, що в його місті поки що зберігся унікальний історичний ансамбль знищеної в Голокості громади. Цього не вчать у школах, про це не розповідають батьки.

Не беруся стверджувати, але сильно підозрюю, що забуття – не найкращий спосіб лікування травми. Значно краще було б, якби українці навчилися розмовляти на теми, пов'язані з Другою світовою без фанатизму і взаємних звинувачень у зраді – бо поки що «маємо, що маємо» очевидну неподолану і непроговорену травму. Частину нашого спільного посттравматичного синдрому, який ніхто й не намагається лікувати.