Невдала спроба революції

Чому люди проявили таку байдужість, адже проблема безпосередньо усіх стосувалася? Байдужість, зневіра, відсутність гідності? Вважали це дійсно дрібницею? Але ж з дрібниць складається наше життя.

Звичайний робочий ранок, повсякденний ритм. Хоча й виходжу вчасно, аби не спізнитися на роботу, проте на кінцевій трамвайній зупинці на вул. кн. Ольги розумію - не судилося.  

«Каліки» на колії

Хмара народу, осіб, як мінімум, п'ятдесят розчаровано глипає на дві «трійки», що муляють очі та нікуди їхати не збираються. Починаю роздумувати над альтернативним варіантом добирання, але бачу, що є чимало претендентів потрапити в переповнену маршрутку, відповідно, немає шансів.

Поки я собі думаю-гадаю над причиною застиглості двох трамваїв на рейках, над'їжджає третій - «п'ятірка». Він супроти звички висаджує пасажирів на протилежній стороні, не об'їжджаючи кола. Дехто з зупинки кидається навздогін трамваю та заскакує до салону. Інші, зберігаючи спокій, залишаються чекати трамвай там, де слід. Однак даремно, бо вийшло так, що хто побіг - той і встиг. На всіх вітрилах напівпорожня п'ятірка пролітає повз наші зачудовані очі та зникає за горизонтом.

«Отак, нас за людей не мають», - обурюється жінка, що стоїть праворуч від мене. «Роблять, що хочуть», - бурчить інша, ліворуч. Люди продовжують визирати трамвай бажань, який завезе їх на роботу, навчання і просто куди треба. Проте я не маю наміру вигледіти всі очі за трамваєм, заодно косячись в інший бік, чи не зупиниться бува якась не дуже заповнена маршрутка. Це апріорі безсенсове заняття, тому я вирішую провести переговори з водієм одного з пришвартованих трамваїв. Швидко крокую до нього та подаю знаки з проханням вийти на контакт. Набурмосений водій з висоти свого трамваю відмахується від мене, мовляв, чого тобі? Я показую на двері: відкрийте - дізнаєтеся.

Знехотя водій відчиняє, і я питаю, чого в них такий «простій». «Чого, чого, - недружелюбно бурчить він, - поломаний». (Ні, я не скаржуся, якоїсь там особливої делікатності і не сподівалася.) «І ваш колега теж?» - питаю з підозрою, на що отримую ствердну, вже більше роздратовану відповідь. Проте я не відступаю зі своїми питаннями (а що ще робити, однаково, нема чим на роботу їхати, можна побавитися в «слідство ведуть колобки»), і дуже-дуже хочу знати, чому колега з «п'ятірки» не спинився на зупинці та поїхав напівпорожній, залишивши море пасажирів, яких вже штормить від чекання. І тут, зметикувавши, що найкраща оборона - напад, кондуктор стає в оборону водія і вигукує: «А вони нам не колєги, вони з другого трамдепо, от в них і питайтеся!» Кондуктор навіть повідомляє мені телефон в те трамдепо №2, яке спроможне вирішити всі мої проблеми з добиранням на роботу. Я з ентузіазмом нотую телефон в записник, маючи твердий намір задзвонити туди. І тоді, як співається, все буде добре.

Спроба революції

На зворотному шляху до зупинки, на якій ще побільшало люду, однак трамвай від того не з'явився, в мене вже дуже революційний настрій, тому виникає намір залучити до акції протесту широку громадськість. Я відшукую в гурті двох обурених жінок і звертаючись до них, але голосно, щоб інші чули (революція, ну то вже революція!), розповідаю, що мені дали телефон в трамдепо, куди можна поскаржитися на водія, котрий нас так «попустив». Натомість мене запитують, чому не їдуть ті дві «трійки». Кажу, що поломані. «Знаємо ми, які вони поломані, - викрикує хтось із гурту, - ви що, не бачите: вони на маршрутки працюють!»

Не зважаючи на спроби перескочити на тему всесвітньої змови транспортників Львова, я продовжую гнути своє, мовляв, ось телефон, хто хоче записати, будемо дзвонити. Охочих не знаходиться. «Даремно собі нерви псувати», - каже до мене жінка, яка обурювалася з самого початку. «Та то нічого не дасть», - підтримують її кількома голосами інші. Я розчарована інертністю людей і згадую «тичем дулі у кишені, бо ми українці» (може, вони вже змерзли, або ще не прокинулися, міркую собі), та роблю ще одну спробу заохотити їх до бунту, мовляв, один в полі не воїн, а коли б кожен подзвонив, та ніхто вже не слухає - адже наближається омріяний, довгоочікуваний трамвай.

Всі готуються до штурму, однак поміщаються, звісно, не всі, адже за двадцять хвилин чекання люду набралося чимало. Стиснена з усіх боків, вирішую, що таки подзвоню в депо, адже таки спізнююся хвилин на 15 через цю ситуацію. Разом з тим розмірковую, чому люди проявили таку байдужість, адже проблема безпосередньо усіх стосувалася. Байдужість, зневіра, відсутність гідності? Вважали це дійсно дрібницею? Але ж з дрібниць складається наше життя. От такий пазлик: там тобі водій трамваю чи маршрутки не зупинився, якась продавець «гавкнула», держава «розвела» - складеш докупи - ну й картинка виходить!

Трамвай-привид

З роботи я таки задзвонила за номером, який мені завбачливо дала кондуктор, переводячи стрілки із їхнього «зависання» на самовільний вибір зупинки водієм «п'ятірки». Щоправда, як звичайна обурена пасажирка, а не представник ЗМІ.

Диспетчер трапилася дуже мила. Вона намагалася з'ясувати, яким був номер вагона (не трамваю), керував ним чоловік чи жінка. Я сказала, що, як це не дивно, я не звернула на це уваги. У душі ж урочисто пообіцяла собі, що наступного разу в аналогічному випадку побіжу за вагоном з ручкою і блокнотом і все що треба запишу - майже як віртуозний коваль з небилиці, що на ходу зайця підкував; а, можливо, носитиму «фотик» для такої цілі.

Жінка чуйно, майже як на телефоні довіри, запитує, якого хоча б кольору був трамвай. «Помаранчевий» - радісно сповіщаю я, тішачись, що маю хоч якісь дані про трамвай-привид, та додаю, в який орієнтовно час було здійснено підступний маневр. Ув'язана в гру у шерлока холмса, диспетчер теж радіє і каже, що вона, мабуть, знає, хто ж був той водій і зичливо пообіцяла порозмовляти з порушником прав пасажирів. Чим мені, власне, й залишалося вдовольнитися (як не дожену, то хоч загріюсь), адже жодних конкретних фактів, крім помаранчевого кольору трамваю, я не знала.

Зрештою, я добре знаю, чим керуються водії трамваїв, не стаючи на переповнених зупинках, - не раз в наших стареньких трамваях при напливі пасажирів просто-напросто ламаються двері, спробуй потім з ними їздити.

Однак певну сатисфакцію від дзвінка в депо я таки отримала - адже таки заявила про ущемлення моїх прав і про те, що людей зневажають.

Хоча, може, це замало, раз не виникає потреба бунту?