Теорія змов

Вже стало справжньою традицією списувати власні невдачі, прорахунки і поразки на зловорожу діяльність чужинців. Невдачі в економічній і соціальній сфері завжди легше списати на попередників (внутрішніх ворогів) або на перешкоджання з боку зовнішніх супротивників.

Такий підхід, на перший погляд, здається дуже комфортним психологічно і може бути виправданням будь-якій недолугій діяльності. Люди, які вірять у те, що їм не вдалося щось здійснити через ворожу змову, насправді не хочуть адекватно сприймати реальність і себе в ній. Для них набагато приємнішими є солодкі ілюзії, ніж спроби з’ясувати, де ж стався логічний збій, і де проявилося їхнє звичайне лінивство.

Оскільки в українському минулому було більше поразок, ніж звитяжних перемог, то й "ворогів", і "змов" проти української нації – безліч. "Вороги" у різні часи і періоди змінювалися, а їхні методи ставали більш вишуканими та брутальними, і тільки українська нація залишалася чистою і незаплямованою. Чистота й велич нації, як правило, забезпечувалися перманентним виключенням з кола етнічних українців всіх, хто, на думку найбільш правовірних патріотів, не поділяв їхнього бачення або ж допустився негідної поведінки. Так із числа українців магічно зникали мільйони радянських комуністів, десятки тисяч працівників спецслужб та різного штибу партійних активістів. У різні часи межі нації то стискалися ледве не до однієї невеликої організації чи дисидентського гуртка, то розросталися до неосяжних просторів, заселених етнічними українцями. Сталою залишалася тільки кількість ворогів – зовнішніх і внутрішніх. Ворогів було багато, і вони постійно плели таємні плани та змови проти справжніх українців і їхньої завжди молодої держави.

Змови проти нації

Найпоширенішою серед православного населення була віра у всесвітню "єврейську змову". В реальності це було не що інше, як страх перед чужим і не зовсім зрозумілим народом, з його відмінним укладом життя та старозавітною релігією. Народом, який не тільки не сприйняв ідею приходу Месії в іпостасі Ісуса Христа, але й відправив "нашого Бога" на Голгофу. Таким чином, у масову свідомість українського населення євреї вкарбувалися, як зрадники Бога, як люд непевний і підступний. Але так було тільки в часи, коли релігійна свідомість домінувала над світською.

У плані закоріненості антисемітизму українці ніколи не були флагманами, але й не пасли задніх. Якщо в Австро-Угорщині існувала правова база для мирного співжиття різних народів, то і єврейських погромів там не було, чого не можна сказати про імперію Романових. У Російській імперії існувала низка законів, які суворо обмежували права євреїв. Це стосувалося вибору професії, місця проживання і вільного пересування територією держави. Царська Росія свідомо гетоїзувала євреїв до меж так званої зони осілості, яка  поширювалася  фактично на всю територію Правобережної України. Демократизація і політизація російського суспільства призвели до того, що "єврейський елемент" просто вихлюпнувся поза межі українських міст і містечок, досягнув Петербурга і Москви й поповнив лави борців із самодержавною царською владою.

Відтоді усі православно-патріотичні товариства й об'єднання не переставали експлуатувати тезу про революційну загрозу, яка йде від євреїв. Відтоді в суспільстві культивувалося твердження, що євреї, соціалісти і революціонери – поняття тотожні. З падінням держави Романових суспільство занурилося у Громадянську війну, переможцем з якої вийшла радянська влада, яка змогла мобілізувати під свої знамена мільйони українських та російських селян і робітників. Старі суспільні принципи, тісно переплетені з православними постулатами, були відкинуті як ретроградні та непотрібні. Ображені російські аристократи, білогвардійці й українські політемігранти не хотіли визнавати своїх промахів і поразок, а тому все "списали" на міфічну єврейсько-більшовицьку змову. Так їм було простіше прийняти той факт, що насправді не євреї розвалили потужну імперію і позбавили їх батьківщини, а це їхній народ "купився" на гасла пролетарської революції.

Тоді світ не тільки вступив в епоху бурхливого творення національних держав, але й включився у нескінченні дискусії про природу націй та похідного від них – націоналізму. Ті, хто не спромігся відстояти свою державну незалежність або втратив її з розвалом імперій, почали інтенсивно шукати виправдання своїм поразкам. Найбільш поширеною серед українців стала теорія про світову єврейську змову проти української нації. До пори до часу думка про те, що українці втратили свою державу, бо проти них задіяли світову змову з необмеженим ресурсом, гріла душу політичних емігрантів. Вони й далі свято вірили, що, якби не змовники, на українських теренах постала б зразкова, потужна і справедлива держава українців. Але їм зовсім не хотілося думати, що національні (і навіть демократичні) гасла виявилися для українських селян надто абстрактними, а отже не актуальними. Обіцянки ж більшовиків роздати всім безкоштовно землю перетворилася на "альфу і омегу" життя українського селянина. Вони замінили українцям і релігію, і політику, і національність. Висловлюючись по-сучасному, ніякої змови не було, була тільки ризикована участь у велетенській піраміді, яка називалася "влада рад".

В українській історії було кілька великих подій, які дехто з політиків та інтелектуалів інтерпретує не через призму власної національної специфіки, а обґрунтовує, вдаючись до випробуваної теорії змов. Гірку правду про те, що жодного широкомасштабного геноциду типу Голодомору не можна здійснити без активної підтримки місцевого населення, старанно приховували і підмінювали тезою про віроломний задум "жидокомуни". У понятті "жидокомуна" переплелися відразу кілька пропагандистських кліше: Радянський Союз – як витвір євреїв-більшовиків і комуністична ідеологія – як єврейський засіб боротьби проти української нації. Тобто в цьому понятті вдалося дивним чином об'єднати аж дві змовницькі теорії проти українців. А тому й не дивно, що українські націоналісти з такою легкістю взяли свого часу собі на озброєння у німецьких націонал-соціалістів цей постулат. Етнізуючи проблему і покладаючи провину за Голодомор на комісарів-євреїв, їм здавалося, що тим самим вони знімають відповідальність із українців за проведення геноциду в 1932-1933 рр.

Для періоду Другої світової війни, коли майже весь континент був задурманений фашистською та націонал-соціалістичною теоріями, такий підхід навіть не здавався дивним. Але в наш час стверджувати у прямій або прихованій формі, що Радянський Союз – це єврейський витвір, що сталінський Голодомор був помстою євреїв українцям за погроми часів Громадянської війни і що українці "мали право" помститися "жидокомуні" за злочини НКВС, є неприпустимо і безвідповідально.

Змови проти людства

Будь-яка теорія змов передбачає існування якогось універсального і невидимого центру прийняття рішень, точніше кажучи – таємного світового уряду. І, напевно, найбільше дров у це змовницьке багаття підкладає глобалізація. Люди бояться втратити свій усталений темп життя, бояться, що глобалізм проковтне їхній традиційний світ і не поперхнеться. Боязнь чужого і невідомого в майбутньому продукує нові страхи та фобії, підсичує різноманітні змовницькі теорії.

Найбільш поширеними фобіями сучасності є такі: змова багатих проти бідних з відповідною безжальною експлуатацією останніх; змова фармацевтичних компаній проти хворих людей, яка виявляється у "продукуванні" нових хвороб із подальшим випуском дедалі більшої кількості дорогих ліків; змова монополістів у сфері виробництва продовольства, які в гонитві за надприбутками отруюють людські організми генно-модифікованою продукцією. Перелік можна продовжити, відповідно до національної специфіки. Вже набили оскомину пустопорожні балачки про теорію так званого золотого мільярда – мовляв, якісь погані дяді і тьоті задумали зредукувати кількість населення на планеті до одного мільярда, бо ресурсів на Землі всім не вистачить. Але чомусь ці ласі на віру у змови люди ніяк не хочуть раціонально поглянути на проблему і задуматися, що справді такі світові структури існують, але вони ламають собі голову над тим, як нагодувати населення планети, а не як його знищити.

Цікаво, що транснаціональні структури, як-от Міжнародний валютний фонд, Європейський банк реконструкції і розвитку та інші, починають сприймати не як світові координуючі організації, а як видимі вияви світової "закуліси". Можна довго сперечатися щодо ефективності роботи МВФ у світі. Є різні приклади – і успішні, і катастрофічні. Одне залишається незаперечним: глобалізований світ не може обійтися без глобальних структур. А світові кризи тільки сигналізують про потребу якісної зміни цих структур, а не про необхідність їх ліквідації.

Змови держав проти держав

Однією із найпоширеніших у сучасній Україні змовницьких теорій є твердження про те, що проти нас змовилися інші держави. Такий підхід є фальшивим вже в самій своїй основі, оскільки держави не змовляються, вони провадять внутрішню і зовнішню політику. Держави укладають вигідні для себе угоди, договори й альянси. Мотивацією для укладання таких угод, якщо мова йде про мирний час, є пошук союзників для кращого просування і відстоювання власних інтересів на міжнародній арені. В Україні ж чітко утвердилася думка, що проти нас ополчився весь світ.

Правда, є також приклади безпрецедентного втручання у внутрішні справи України з боку інших держав. І лідером тут, безумовно, є Росія.  Знову ж таки, варто наголосити, що ні про яку змову не йдеться. Просто Росія обрала собі такі тактику і стратегію політики щодо суверенної України. А те, що деякі українські політики та державні мужі бачать у цьому змову, є свідченням їхньої політичної незрілості.

Те, як довго вдається Росії шантажувати Україну енергоносіями, засвідчує, що навколо цієї проблеми існує безліч прихованих і таємних справ. А це проблема виключно українського політикуму, що він не поцікавився таємними схемами продажу та транспортування російських газу і нафти за кордон. Не оприлюднив злочинних схем, не назвав по прізвищах їх учасників і не домігся судового покарання злодіїв. Ось це – чи не єдина сфера, де треба було шукати змову російських і українських урядовців та бізнесменів, які через всякі посередницькі структури обкрадали і Росію, й Україну, виводячи незаконні прибутки в офшорні зони.

Так, Росія видає мільярди доларів на ведення пропаганди і контрпропаганди у світі. Російське телебачення працює як добре налагоджена пропагандистська машина. Але це аж ніяк не змова проти України, це добре продумана і рясно фінансована політика. А де ж українські аналітичні центри і академічні інститути, які могли б фахово проаналізувати російську пропагандистську продукцію і допомогти своїм громадянам не втопитися в ній з головою? То для чого кивати в бік Росії і звинувачувати, що вона така немилосердна до нас?

Українці схильні також пояснювати свої зовнішньополітичні невдачі змовами проти них інших держав. Найбільш поширеною у цьому плані є підозра змовницьких дій між Росією та Німеччиною проти України. Для українців достатньо було одного факту, що колишній канцлер Німеччини Шрьодер із закінченням каденції працевлаштувався у російському Газпромі. Факт справді ганебний, бо вказує, що чолов'яга, напевно, і будучи при посаді, не цурався лобіювати російського газового монополіста на німецькому ринку. Важливим є також той факт, що великі німецькі промисловці не бачили свого інтересу в інвестуванні в економіки Східної Європи, зосередившись виключно на Росії. Проте українцям не можна так легко капітулювати, а варто задуматися, що ж було не так, чому німецький бізнес проігнорував Україну. Можливо, надто великою була монополія місцевих олігархів, можливо, рівень корупції зашкалював так високо, що ніхто і не подумав мати справу з українцями? Але до чого тоді змова?

"П'ята колона"

Теза про те, що ми – такі білі і пухнасті, а всі проти нас змовилися, зажила в нашому інфантильному суспільстві окремим життям. І тепер кожен може пояснити свою недолугу і безвідповідальну поведінку змовою чужинців. Прикладом цьому може стати свіжий гучний скандал довкола присудження премії у номінації "Кращий блог українською мовою" на конкурсі TheBobs, організованому  "Deutsche Welle". Перемогу на цьому конкурсі здобула Олена Білозерська, відома своїми правопопулістськими поглядами.

Три дні тішилася пані Олена славою переможниці, а потім німецьке журі перемогу скасувало. Виявилося, що писання пані Олени просто пересипані ксенофобськими і расистськими висловлюваннями. Але ж як так сталося, що такому блогеру присвоїли премію? Дуже просто, за неї віддали 46% онлайн-голосів читачі української блогосфери. І де ж було знати німцям, що 46% читаючих українців можуть солідаризуватися з такими ксенофобськими ідеями? І це аж ніяк не проблема німецького журі – це страшна проблема українського суспільства. Суспільства з розмитими цінностями й ситуативними спонтанними судженнями про добро і зло. Суспільства, для якого абстрактні демократичні цінності є звичайним порожнім звуком.

А яким боком ця історія клеїться до теми про теорію змов? Дуже просто. Пані Олена дала свіже інтерв'ю УНІАНу, де всю провину поклала на діяльність російської "п'ятої колони", агентів Кремля та залежну від російських енергоносіїв Німеччину. Ні словом не обмовившись про свою недолугу писанину, спихнула провину на ворогів, які вирішили вдарити по "міжнародному іміджу України". Ось пряма мова від Олени Білозерської: "Я навіть цього очікувала, не зважаючи на те, що листи на мою підтримку надіслали достатньо впливові та відомі люди, які мене читають, на відміну від тих, що надсилали листи проти мене і не читали мій блог ніколи. Я це передбачала, бо Німеччина дуже від Росії залежить… От коли Німеччина диверсифікує поставки газу з Росії, тоді, може, буде інакше".

А ще таке: "Звісно, ні для кого ж не секрет, що всі наші місцеві так звані борці з фашизмом – це кремлівська агентура. Більше того, я навіть маю одну конспірологічну теорію з цього приводу, яку виклала у колонці – не виключено, що цей скандал був штучно створений ФСБ Росії для того, щоб вдарити по міжнародному іміджу України, представивши її країною, де процвітають нацистські настрої. Тому це удар по країні, перш за все. Сама я абсолютно не засмучена, бо, перепрошую, вони мені зробили таку рекламу, яку ні за які гроші не купиш, але за державу прикро".

Ось так, зовсім не задумуючись над тим, що ж не так в її власних публікаціях і чому цивілізований світ не підтримує такої "творчості", пані Білозерська подала типовий зразок мислення, характерний для українського суспільства, коли винними завжди є тільки чужі і свої внутрішні вороги у вигляді "п'ятої колони". У неї не виникло жодних сумнівів, що той, хто не поділяє праві, націоналістичні погляди (такі, як у неї), не обов'язково є ворожим агентом. А те, що українські антифашисти, як правило, представлені в нашому суспільстві штатними радянськими патріотами, шовіністами і сталіністами, аж ніяк не означає, що антифашизм – це погано. Навпаки, у сучасному світі це є просто ознакою цивілізованості.

Кожного разу, зустрічаючи подібні факти, нормальна людина не може не тривожитися за своє майбутнє. За те, що дві половини українського суспільства вважають одна одну "п'ятою колоною" і поступово звикаються з думкою про можливий найдраматичніший розвиток подій. Не може також не турбувати той факт, що прийняті у всьому світі принципи толерантності, взаємної поваги і недоторканості приватної власності у нашому суспільстві набувають негативних конотацій і перетворюються на лайливі ярлики "ліберастів" і "толерастів". Вкрай негативною тенденцією є те, що майбутнє будь-якого українського успішного політика можна перекреслити підозрою у його єврейському походженні. Надзвичайно небезпечною є практика, коли національність людини може стати компроматом на неї. Це передостанній крок до прірви, щонайменше до повної суспільної деградації. Тоді вже точно весь світ постане проти нас, і всі змови наберуть реального змісту.