Обрання Зеленського як спроба Великої України формувати порядок денний

На весняних виборах Україна отримала президентом людину, котру не можна окреслити ні як президента Заходу, ні як президента Сходу. Перемога Володимира Зеленського, щонайменше тимчасово, переламала парадигму боротьби за вітчизняний владний Олімп двох непримиренних проєктів: проєвропейського та проросійського, котра тягнулася ще від зорі незалежности.

Зеленський – це суміш. Її важко назвати спробою об’єднати обидва хтонічних українських начала й примирити їх, бо поки що видається надто нечіткою та несформованою. Їй бракує цілісности та певности. Але таким вже є зараз проєкт неусвідомленого, неозначеного центру України. Тієї Великої України, котра займає більшість території держави. Котра довгий час мовчала і придивлялася, як сперечаються за її увагу Галичина та Донбас. Котра приставала на чужі проєкти, забезпечуючи своєю підтримкою перемогу котромусь із них.

І ось настала її довгождана спроба самостійно проартикулювати свою візію майбутнього країни. Вибір Великої України – це водночас і протест, і спроба зшити країну, сподіваючись, що не доведеться визначатися. Що можна бути за все хороше і проти всього поганого. Що можна не заплямуватися, коли довкола війна.

Тому її проєкт такий обтічний та непевний. Він несформований належно. Се ніби чернетка, перша спроба, така собі дорожня карта.

У чому полягають основні ідеї цього проєкту? Передовсім – це бажання відмежуватися від старої політики. У дечому навіть спроба заперечити будь-які з нею зв’язки. Причому доволі радикальна, чим сама собі суперечить, бо інша важлива ідея цієї парадигми звучить приблизно так: «Геть від екстремумів!». Через це гасло вона намагається згуртувати довкола себе більшість і зменшити напругу всередині соціуму, мовляв, на порядку денному є інші вороги – корупція, старі еліти та олігархи, з котрими належить розібратися передовсім.

З одного боку – це хороша ідея, адже може понизити градус протистояння всередині країни, забравши в політиків можливість маніпулювати мовною та іншою дражливою тематикою, якщо переведе змістовий акцент в іншу площину (боротьба з корупцією, економічне зростання, соціальна справедливість тощо).

З іншого боку – вона небезпечна, адже тягне Україну знову на шпагат амбівалентности, бо готова на такі поступки, котрі загрожують капітуляцією, якщо дотримуватиметься гасла «зупинити війну будь-якою ціною».

Також спроба заперечити попередню систему призводить до позаполітичности та позаідеологічности істеблішменту. Позаполітичність є водночас найслабшим і найсильнішим місцем цієї парадигми. Сила її полягає в тому, що розглядає процеси, дії й інших акторів радше з погляду особистісних зв’язків чи зрозумілих їй неполітичних процесів (бізнесу, мистецтва, спорту тощо). А також допомагає влити нові кадри, котрі не хотіли долучатися до державного будівництва, боячись заплямувати репутацію через діяння попередніх режимів. Слабкість ж полягає в нечіткости того, що артикулюється назовні, а також у бракові досвіду й розуміння Росії та її влади саме в політичній площині. Цей брак компетентности та політичної пам’яті може зіграти злий жарт з новими вітчизняними елітами, якщо вони вирішать повірити Кремлеві на слово та піддадуться на вмовляння частини західних керманичів, котрим кортить якнайшвидше зупинити війну, через яку вони не можуть займатися з РФ business as usual.

Отож, проєкт Великої України перебуває ще в процесі конструювання, через що є нечітким та певною мірою експромтним. Попри наївність в дечому цієї спроби – вона вказує на те, що Україна іде еволюційним шляхом. Він може не подобатися, бо видається надто повільним та плутаним. Але, якщо зважити на те, як глибоко й далеко країна відстала від цивілізованого світу, то швидший поступ важко собі уявити.

Подальша стратегія Великої України залежатиме від того, наскільки успішним виявиться втілення її парадигми Зеленським та командою. Але сама ця спроба важлива тим, що вона розширює діапазон вибору в країні. Можливо, невдовзі це призведе якщо не до внутрішнього діалогу щодо візії майбутнього, то принаймні до реальної появи конкуренції ідей та проєктів, з котрих можна буде обирати щось цікавіше, аніж вкотре шукати менше зло серед сортів лайна.