Факт, що моє загальне обговорення рецепції Тараса Шевченка в українській культурі закінчується на 1980х роках в еміґрації, зумовлений насамперед часовими обмеженнями моїх телесюжетів. На щастя, мені просто не вистачило б часу, щоби адекватно обговорити головні позитивні зрушення в українському Шевченкознавстві незалежної України.
Оце «на щастя» поки що стосується (на жаль) майже винятково академічного літературознавста, бо в українському суспільстві вцілому ставлення до нашого національного поета залишається таки здебільшого штамповим, бездумно закостенілим та нетворчим. З одного боку, це неонародницьке безкритичне поклонництво перед «іконою» Шевченка-кобзаря і «національного пророка». Воно рідко підкріплене глибшим знанням і розумінням його поезії, а спирається на набір стандартних цитат і на вельми загальникових інформаціях про життя Шевченка і його творчість.
З другого боку, це не менш доґматичне і самообмежене заперечення Шевченка і його культу. Це, в самій суті безкультурні, по-пропаґандистьки однобічні спроби десакралізації цієї «ікони» на зразок писань Олеся Бузини. Та й, звісно, існує ще третій (напевне, найбільший) конґломерат українського суспільства, який не має щодо Шевченка власної думки і ставиться до цього й інших питань власної ідентичності пасивно і байдуже.
Але таки варто сподіватися, що така ситуаця поступово мінятиметься під впливом праці серйозних дослідників Шевченкової спадщини. Найвідомішим інтерпретатором і пропагатором Шевченка в сучасній Україні, таки напевне, залишається Іван Дзюба. Із його книги «У всякого своя доля» (1989) так і почалася нова (нарешті звільнена від лещат соцреалістичної доґми) стадія Шевченкознавства в Україні. З того часу, Дзюба надрукував цілу низку книжок на цю тему, включно з 700-сторінковим «опусом» «Тарас Шевченко» (2005), в якому він підсумував більшість своїх роздумів про спадщину нашого великого поета.
Звісно, чимало із творів Дзюби залишаються на межі літературознавства й публіцистики. Їх цікаво читати пересічному (завісно, зацікавленому у власній культурі) читачеві, але далеко не всі погляди і твердження автор може по-справжньому переконливо підкріпити науковим апаратом. Іноді вони залишаються просто його особистими поглядами: цікавими, але не надто чітко обґрунтованими.
Першою із більш строго академічних публікації про Шевченка в Україні було, мабуть, дослідження Оксани Забужко «Шевченків міф України» (1997), та майже одночасно: «Проблеми індивідуальної міфології: міфотворчість Шевченка» Тетяни Мейзерської. Опісля з’явилося таки чимало (настільки багато, що й тепер мені не вистачить часу на їх обговорення) вартих уваги досліджень, в тому числі й праці львівських дослідників, приміром, «Доля-Los-Судьба: Шевченко та українські і польські романтики» (2003) Євгена Нахліка. Треба таки сподіватися, що оця нагромаджена інтелектуальна енерґія поступово впливатиме спершу на інтелектуалів, інтелігенцію й вчителів, а згодом і на інші прошарки суспільства у колективному процесі самопізнання...
Марко Роберт Стех. «ОЧИМА КУЛЬТУРИ». № 8. Боротьба за Шевченка.