Олешки як передчуття

Є таке поняття, як «слово року». Уже не одне десятиліття провідні британські (і не тільки) профільні організації визначають, яке саме слово є символом того чи іншого року. З певного моменту подібна забавка з’явилася і в Україні. Не знаю, яке саме слово буде офіційно визнане словом року в Україні, але поки що, як на мене, конкурентів у «миру» чи «перемир’я» не спостерігається. Увесь рік тільки й говорять про те, що пора закінчувати війну, пора домовлятися про мир чи принаймні перемир’я. І увесь рік усі ці слова залишаються лише словами.

Розумні люди обґрунтовано пояснюють, чому все відбувається саме так, тобто чому про мир зараз усе одно не йтиметься. Однак розмови про можливе майбутнє перемир’я тривають. І це цілком зрозуміло: українцям набридла війна, їм набридло жити в страху, набридло втрачати рідних і близьких – чи то на лінії фронту, чи на вокзалі тилового міста. Набридло настільки, що давно вже забуті мантри про «кордони 1991 року», про «перемогу над окупантом». Більшість уже згодна на просту зупинку гарячої фази війни по нинішній лінії бойового зіткнення. Тобто фактично – навіть не на завершення війни, а просто на передишку. (Звісно, вона може затягнутися, як у випадку з Корейською війною, – з 1953 року і аж до сьогодні. А може, і ні).

І наприкінці року ми нарешті побачили перемир’я. Маленьке, локальне, перемир’я, після якого війна розгориться з новою силою (бо обидві сторони напевно ж використовують відсутність бойових дій для накопичення військ на відповідній ділянці фронту). Але – перемир’я. Так, мова про Олешки і, відповідно, про Херсон, оскільки, згідно з домовленостями, не прилітає зараз по обидва боки Дніпра.

Інтернет наповнився інформаційно-емоційними текстами про те, як вивозять людей з окупованого містечка на лівобережжі Херсонщини, як вони будуть виїжджати з окупації на підконтрольну українській владі територію. Про те, як в Херсоні люди вперше за багато днів виходять на вулиці без страху отримати на голову «подарунок» від російського дрона. Словом, ми бачимо все те, чого прагнуть усі (крім хіба що одного божевільного дідугана десь на Валдаї) у масштабі всієї повномасштабної війни, вибачте за тавтологію. Нехай і в такому мікроскопічному обсязі. Утім, для когось ця мікроскопія – усе життя, своє чи родичів…

Звісна річ, ми не повинні тут дурити самих себе і говорити про те, що загальний мир близько. Цей жест кремлівського диктатора, оформлений через «ініціативу першої леді Сполучених Штатів Америки Меланії Трамп» – не більше ніж жест допомоги Владіміра Путіна своєму американському колезі Дональду Трампу. Той, судячи зі свіжої соціології, програЄ – і, схоже, таки прогрАє – вибори до Конгресу, передусім до Сенату, Палату представників Республіканська партія програла давно. А зміна настроїв у владі на берегах Потомака так чи інакше в будь-якому разі відгукнеться і на берегах Москви-ріки. Тож жодного благородства з боку кадебешника зі стажем тут не проглядається – винятково розрахунок на те, що продовження контролю Трампом над обома палатами парламенту піде на користь Російській Федерації, а не Україні. Але…

Але – в Олешках тихо. І в Херсоні тихо. Принаймні зараз. І це факт. А от після усвідомлення цього факту поговорімо про перспективи. Про те, чи може олешківське перемир’я бути масштабоване, поширене на інші ділянки фронту, на фронт (чи тил) загалом. Насправді – може. Тільки в цьому питанні головне не забувати про те, що все це – наслідки не політичних камлань українських «борців за мир» типу Олексія Гончаренка. Вони якраз ні на що чи майже ні на що не впливають (хіба що у власних думках про те, що «Путін побачить, що зі мною можна домовитися – і зупинить війну з прицілом на те, що я стану новою владою». (Тільки не кажіть, що той же Гончаренко так жодного разу не думав, добре? Я не стверджую, лише припускаю – але, на мій хлопський розум, це написано прямо на обличчі).

Російська економіка з кожним місяцем стає дедалі крихкішою. Набирати людей на контракти чимраз важче. Проводити мобілізацію, як 2022 року, Путін все-таки боїться. Серйозних успіхів – не взятих сіл чи радше вулиць у цих селах, а чогось масштабнішого – за межами вигадок Герасимова і Ко вже давно немає, у «котли на Харківщині» не вірять уже навіть записні Z-ники. Словом, ситуація для агресора невпинно, хоч і не так швидко, як хотілося б нам з вами, погіршується. І так чи інакше, а Путін все-таки замислюється про те, що пора завершувати на тому, що має. Я не стверджую, лише припускаю – але у варіант «він просто збожеволів» не вірю.

Тож Олешки, цей інцидент із перемир’ям для Трампа і його майже затонулого перед виборами до Конгресу республіканського човна, цілком може стати прецедентом. Чи то пак міг би – не будемо забігати наперед. А якщо вже забіжимо, то не забуваймо про головне. Це перемир’я, цей мир, коли він рано чи пізно настане, буде оплачений кров’ю українських військовиків. Тих, хто провоював п’ять, шість, вісім чи скільки там років триватиме ще ця війна. Тих, хто загинув у першому ж бойовому виході. Тих, хто не доїхав навіть до фронту, потрапивши під удар дрона чи ракети. Ось на чому, на чиїх плечах стоятиме цей мир. А не на довгих язиках балакучих політиків, які тільки й знають, як шукати власну політичну вигоду – навіть у таких історіях. Насамперед у таких історіях.