Що гірше: мова без держави чи держава без мови?

2022 рік. Львів. У Центрі допомоги внутрішньо переміщеним особам повно людей. Громадянин України, підліток років сімнадцяти, розгублено дивиться на анкету. Він навіть не знає, що означає слово «прізвище». Над ним нависли мама й тітка та перекладають російською. Уже понад три десятиліття у нас незалежна держава з єдиною державною мовою – українською.

Шумерська мова використовувалася в богослужінні ще півтори тисячі років по тому, як зникла сама держава Шумер, а народ «чорноголових», як шумери самі себе називали, розчинився серед інших народів. Мова, якою вони спілкувалися між собою, зникла разом зі своїми носіями. Саме тому її називають мертвою.

Остання людина, яка розмовляла пруською мовою, померла 1960 року, хоча прусів як народ знищили внаслідок агресивної християнізації і колонізації ще до XIV століття. Той останній чоловік, який знав пруську мову, імовірно, був таємним жерцем – одним із тих, кого зневажливо називають язичниками. І саме багатовікова відданість вірі предків зберегла цю мову.

Євреї не втратили свою національну ідентичність завдяки івриту. Він став для них священною мовою у вічних блуканнях. Згодом мова Тори стала державною в новоствореному Ізраїлі. Євреї і досі глибоко шанують сакральні тексти, а їхня абетка, що складається з 22 літер, є не що інше, як 22 імені Бога. Вони ніколи не викидали навіть найменшого клаптика з єдиною літерою, зберігали, а потім ховали з пошаною, як ховають людину.

Чеська мова була цілковито витіснена з публічного простору німецькою. Її дозволяли тільки в театрі маріонеток. Вона теж була мовою «селюків», а зараз тотально домінує у всій країні.

Попри те, що в часи Відродження богослужіння почали проводити національними мовами, римо-католики паралельно використовують і латину, тому її все ще не можна називати мертвою мовою, хоча Римської імперії давно не існує. Латина об’єднала не лише церкви по всій Європі, а й була тривалий час мовою науки, дипломатії і комунікації. Пантелеймон Куліш згадує у своїй «Хутірській філософії», що німецькі вчені, які викладали в Київському університеті, воліли читати лекції латиною, а не вчити російську.

Про українську мову взагалі не йшлося – то була мова «простолюду». Тож нічого дивного не має в тому, що майже за 40 років існування незалежної України значна частина її громадян не бажає спілкуватися державною мовою. Не тому що не здатна її вивчити, а тому що вважає для себе «принизливим» нею розмовляти. І один Бог знає, скільки це триватиме, бо після теперішніх національно-визвольних змагань і повернення окупованих земель ми зіткнемося з молодим поколінням, яке взагалі не мало доступу до освіти українською мовою, як, зрештою, не мало старше, але принаймні могло її чути.

Ворог почав розуміти, що наша мова навіть у вигляді усного спілкування і в обрізаній малоросійській версії є загрозою, тому замість репресій планує повний лінгвоцид, який відбувається нині на окупованих територіях. Разом із фізичним знищенням українців як народу.

Основним хранителем кожної мови є письмо. Усна традиція рано чи пізно занепадає, тому ми й маємо сьогодні хоча й недосконалі словники шумерської, хеттської, арамейської та інших мов, адже вони були зафіксовані на камені, глині, пергаменті чи папірусах. До писемної мови завжди було особливе, шанобливе ставлення. Коли народ втрачає свою територію, мова стає його батьківщиною, а писемні пам’ятки – землею, у якій зберігається коріння. Поезія прирівнюється до сакральних текстів. Тому культ Шевченка, Франка панує серед українців, яким століттями доводиться відстоювати свою національну ідентичність. І висміювати його, намагатися «приземлити» постаті поетів-пророків – це навіть не помилка, а злочин.

Штучна церковно-слов’янська мова, яку створили ще в ІХ столітті моравські ченці брати Кирило та Мефодій (принаймні така загальна опінія), об’єднала православних слов’ян і продовжує існувати в богослужінні поряд з національними мовами. Згодом на її основі виникла книжна українська мова, якою свідомо писав ще Григорій Сковорода, за що йому дорікають досі. І перекладають сучасною українською мовою, аби не зламати зуби об твердий горішок мудрості. Для нас важливий зміст тексту, а не його форма.

Фольклорні записи доводять існування іншої, багатої і розвинутої української мови, здебільшого поетичної – дум, пісень історичних, обрядових. Кобзарі, а особливо лірники, донесли до нас справжні перлини духовних пісень, у яких дуже багато вкраплень церковно-слов’янської. З Богом розмовляють інакше, ніж з людьми. Як і оповідають про божественне. У лірників була навіть своя мова, для втаємничених – лебійська. І усні книги – Устимські, з вивчення яких починалася наука в лірника. Розкриття їхнього змісту невтаємниченим жорстоко каралося. Лірника могли не лише вигнати зі спільноти, а й навіть убити. Ця традиція виникла, щоб уберегти лірників від переслідувань з боку окупаційної влади. Сьогодні ми сприймаємо лірників як виконавців, а не духовних провідників.

Десакралізація мови після десятиліть комуністичного режиму призвела до занепаду високого стилю в сучасній українській поезії та прозі, до легітимізації ненормативної лексики не лише в масовій культурі, а й у політиці, дипломатії, ЗМІ – усюди, крім науки. Науці загрожує інше – засилля іншомовних слів, що гальмує розвиток національної термінології. Коли до моїх рук потрапила дисертація літературознавиці про мою творчість, то я її спитала: «А що не можна було написати простіше, без усілякої тарабарщини?». Вона чесно зізналась: «Від нас вимагають писати саме так». Чи можна назвати це культурним кодом – нехай вирішують самі науковці. Але літературна критика в Україні практично перестала існувати, втративши здатність бути посередником між наукою і читачем.

Захист мови – це питання національної безпеки, і за цим мають стежити справжні фахівці, а не мовні спекулянти. Якщо дозволяти інвазійним видам захоплювати ґрунт або перенасичувати його синтетичними добривами, то ми втратимо землю мови. Вона омертвіє, деградує, і тільки завдяки елітному насінню, що зберігатиметься в книжкових схронах, матиме бодай якийсь шанс на відродження в майбутньому.

Високі мовні стандарти наразі підмінюються ворожим «Аби книжка». Ринок завалений примітивним чтивом українською мовою, і перекладним, і власного розливу, повністю ігноруючи духовні й інтелектуальні запити українського суспільства, яке відчайдушно бореться за життя і свободу. Письменники й науковці не менш упосліджені й безправні, ніж учителі. А вони забезпечують розвиток писемної мови. Правда, серед них багато дилетантів і неуків, а відтак не все, що називають книжкою, є нею. Такими темпами ми ніколи не досягнемо 10 % прошарку, необхідного для збереження і розвитку кожної національної культури.

А вам вирішувати, що гірше – мова без держави чи держава без мови. Адже від цього залежить майбутнє України не як держави, а як території.