Оренда житла «по-львівськи», або Раскольніков би плакав
«Мансарда з діючим каміном» – звучить дуже класно. Але що це було насправді? Перероблене горище, де нас жило п’ятеро, а моя кімната була «найкращою» – вона не мала… дна. Наскільки я зрозуміла, горище вдалося узурпувати саме завдяки цьому.
Вперше бажання винаймати квартиру у Львові в мене з'явилося, коли я, ставши студенткою першого курсу факультету журналістики ЛНУ ім. І.Франка, переступила поріг кімнати на другому поверсі студентського гуртожитку. Не буду перелічувати весь той бруд, який мені довелося побачити там. Так чи інакше довелося терпіти його три роки.
Любо - дорого
На третьому курсі, коли з'явилася перша робота й перші гроші, я «пішла на квартиру». Цікавий був вибір - максимально стандартна однокімнатна квартира на вул. Любінській, неподалік «Південного». Вибір впав на неї не через ціну - вартість на місяць становила астрономічних тоді 100 доларів. Просто у порівнянні з усім тим мотлохом та гниллю, які, на превелике моє здивування, панували у культурній столиці Галичини не лише в університетських казармах, але й у квартирах, які здавали таким зайдам з провінції, як я, однокімнатна квартирка на першому поверсі із совковими меблями, бордовими гардинами, дурнуватими екібанами на стінах здалася мало не пентхаузом. Вона була єдиним претендентом стати імітацією мого дому.
Це відчуття було таким сильним не тільки тому, що квартири, які я оглядала в «кращих» районах, були жахливі, але й тому, що до того я, дитина з провінційного і незрівнянно чистішого Тернополя, такого не те що не бачила - уявити не могла! Тож квартирці судилося стати моїм дорогим задоволенням, найбільшою примхою.
Чесно кажучи, затрималася я у цьому помешканні не надто довго. Заробляла я усього лиш 350 гривень. За що вдавалося виживати, сказати складно. Просто викручувалася: то брала гроші в борг у львівських друзів, то отримувала щось від мами, яка вічно переживала, що я у Львові недоїдаю. На харчування, чесно кажучи, дійсно не залишалося майже нічого, може хіба смішна студентська стипендія.
Мій маленький Париж
Наступну квартиру мені допомогли знайти знайомі, і не будь-де, а біля парку ім. Б.Хмельницького у старому австрійському будинку з високими стелями. Тут уже була складна арифметика. За словами господині, це була двокімнатна квартира за 80 доларів. Ціна виявилася правдивою, а от квартира виявилася «двокімнатною кімнатою з ванною на кухні». А ще з кухні там був вихід на балкон у внутрішнє подвір'я. Загалом усі під'їзди будинку творять замкнутий колодязь, балкони замінюють подвір'я, а сусіди просто перегукуються. Це мене під час оглядин перенесло в Париж, такий, яким він є в улюблених фільмах. Такий, який я люблю.
І хоч вартість оренди знову була неадекватною до якості, я задурила себе тим, що сюди охоче приходитиме в гості товариство для ритуального розпивання пива.
Але й тут квартирантське щастя протривало лише трохи більше півроку. Одного разу зателефонувала господиня й повідомила, що вона разом із сусідами продає квартиру, тому треба виселитися за два тижні. Що ж, у такій ситуації заперечувати тяжко.
Нове помешкання знайти не вдавалося, а починалося літо, тому я перекочувала у кімнату колєжанки у гуртожитку. Інцидентів з цього приводу не виникло. Комендант мене ще пам'ятала, тому думала, що я нікуди не виїжджала.
А восени нерухомість у Львові знову подорожчала на недосяжні 30%. Тож довелося задушити свій гонор і легалізуватися в гуртожитку. Приходила я туди лише щоб поспати і переодягтися перед роботою.
Одного разу, вертаючись із прогулянки парком ім. Б.Хмельницького, зауважила, що у квартирі, в якій я жила, нічого не міняється. Ті ж потріскані шиби вікон і облуплений балкон. Іншого разу випадково зустріла й сусідку. Все ясно: ніхто квартири не продавав. Просто, мабуть, моїй колишній господині було зручніше виставити нові умови оренди новим квартирантам, аніж вимагати більше грошей з мене...
Навчальний рік промайнув дуже швидко: багато роботи, потім диплом, а потім знову вічна проблема - треба шукати квартиру. Ситуація була критична до максимуму. Зранку перед врученням дипломів я все ще безрезультатно продзвонювала оголошення. За кілька днів - або на вулицю, або в файне місто Тернопіль.
Дивно часом в житті буває. У розпал випускного вечора прогримів мобільний - телефонувала агент з нерухомості. Треба було дивитися квартиру негайно, тож прощання з факультетом журналістики, м'яко кажучи, вийшло змазаним.
Мансарда на Партизанській
Мої уявлення про львівські «альтернативні» квартири для винайму за помірно-кусючими цінами цього разу знову зазнали кардинальної ревізії. Я почала мешкати у мансарді будинку в гіперпрестижному районі Львова - на Партизанській. Там мешкає чимало львівської знаті. Там тихо, є парк «Піщані озера», будинок-музей Труша.
Та й саме означення «мансарда з діючим каміном» - звучить дуже класно. Але що це було насправді? Перероблене горище, в якому невгомонна господиня постійно поривалася продовжувати ремонт. Жило нас там п'ятеро. Але моя кімната була «найкращою» - вона не мала дна. Наскільки я зрозуміла, горище вдалося узурпувати саме завдяки цьому. Я фактично спала над кухнею матері господині, з якої на горище вели старовинні сходи. Отака дзюрка в підлозі, накрита клейонкою і покривалами.
З бабусею ми подружилися, хоч і терпіли взаємні незручності: вона любила вдосвіта голосити в старечих припадках, а ми любили голосно вмикати музику після опівночі. Об'єднувала нас неприязнь до господині, яка любила усім «попити кров».
До настання зими усе це було дуже весело, як в якомусь серіалі про молодіжний сквот. Це була хіпівська хата, але це був незвичний досвід, і коштував він лишень 200 доларів на п'ятьох.
А зимою, коли випалили усі дрова, які були на подвір'ї, веселощі обірвалися. Коли бак з водою замерз і зовсім вийшов з ладу. Ми готувалися до приходу господині. Вперше була можливість наїхати на неї, а не навпаки. Але прийшла не вона, а бабуся і почала клянчити: «Лєна сказала, що ви маєте заплатити. Я ці гроші занесу за комунальні послуги, в мене пенсія маленька».
Ми були в шоці, платити не було за що. Комунальних послуг на той момент, крім світла, не було. Сяк-так виправили бабцю, й всерйоз образилися на господиню. Та не забарилася. Через кілька днів мало не з порогу заявила, що піднімає квартплату до 280 доларів. Мені на все життя запам'яталася її аргументація: «Я думала, що я за зиму зароблю, а я не заробила!» На завершення сказала: «Не погодитеся на нову ціну, я вас вижену, а в «апартаменти» поселю пару».
Хотіла б я побачити цю пару, яка за такі гроші погодиться жити на даху. Наскільки знаю, таких не знайшлося досі.
Рік у хатці равлика
Злість на цю підприємливу ханжу змусила мене дуже швидко знайти нову квартиру. Пощастило в'їхати у квартиру-равлик на вул. Сахарова. Цей надмурівок у 18 квадратних метрів над добротними просторими квартирами зацінили два роки тому у 125 доларів та самостійну оплату комунальних послуг. Не дешево, якщо зважити на те, якими малюсінькими є кожне функціональне місце: для спання, для вмивання, для харчування. Кажу так, бо кімнатами цей химерний лабіринтик із закапелками не назвеш. Зате район класний!
А ще подумалося, що мати справу з господарем, а не господинею виявиться краще: він не полінився перед в'їздом в квартиру виплатити борги за комунальні послуги попередніх мешканців, побілити стіни, поремонтувати холодильник.
Та це тоді, коли ціна 125 дол. + 25 дол. була жирною за таку квартирку. А от минулої осені, коли вартість оренди квартир у Львові почала стрімко наближатися до 200 доларів, почалися проблеми.
Спершу господар прийшов з проханням заплатити за два місяці одразу, аргументуючи тим, що йому дуже потрібні гроші: «Я замовив собі пластикові вікна, мені не вистачає грошей».
Вам такого ніколи не казали? Ви щасливі! Фантастичні відчуття, дуже хочеться, чуючи це, побити старі вікна. Але це в голові, а руки мовчки віддали більшу частину зарплати.
А наступного місяця, господар «включив дурника» і попросив на початку грудня (!) з'їхати, бо до нього приїдуть жити люди з Києва, які йому платитимуть більше. Та не на ту напав, я уже знаю прихований зміст цієї фрази. Довелося, переконати, що я - краща за отих міфічних киян. Мені це ніби зручніше - зима на порозі, не зовсім сприятливий час для пошуку житла. Шансів знайти її в цей період без посередника - нуль, а посереднику треба теж подарувати місячну вартість оренди.
200 доларів і Достоєвський
От ще живу до квітня у квартирі-равлику, бо потім господар «буде її продавати». Я думаю, що просто тоді він заселить новачків по 200 доларів. Не знаю, де житиму. Думаю, лише, що залишу теперішньому господареві, коли виїжджатиму, книгу Достоєвського «Злочин і кара», розгорнуту на знаменитій сцені. Шкодую, що не додумалася зробити те ж саме для попередніх господарів.
Довідка ZAXID.NET
Вартість місячної оренди житла у Львові (у доларах США):
- Галицький район: однокімнатна - 190-400, двокімнатна - 270-500;
- Личаківський район: однокімнатна - 150-400, двокімнатна - 250-500;
- Франківський район: однокімнатна - 160-350, двокімнатна - 250-450;
- Залізничний район: однокімнатна - 130-320, двокімнатна - 220-400;
- Сихівський район: однокімнатна - 180-300, двокімнатна - 200-340;
- Шевченківський район: однокімнатна - 160-300, двокімнатна - 220-500.
Фото з сайту www.news.lviv.net