Ошуканство від Петра Порошенка

Петро Порошенко багатьом набрид. Це і нещирість, і недотримання слова, і розбіжності між задекларованим та реальними діями. Не дивно, що останнім часом його антирейтинг сягнув аж 81 відсотка. Ще нижчий рівень довіри у прем’єр-міністра Володимира Гройсмана – 82%, але публічно він сприймається як креатура чинного президента. Можливо, що негативний рейтинг Гройсмана прямо пов’язаний з нелюбов’ю громадян України до того ж президента. Воно й не дивно, адже і Порошенко, і усунутий ним з політичної сцени Арсеній Яценюк ішли на перші посади як камікадзе. Мовляв, ми розуміємо, що за реформи нас народ зненавидить і прокляне. Ми політично загинемо, але витягнемо країну з безодні, і тільки наші нащадки оцінять нас по-справжньому.

Що ж виявилося насправді? Ні системних реформ, ні видимих змін; а недовіра, що переростає в ненависть, зростає. Насправді люди були готові перетерпіти кілька важких років, але вони мали бачити, заради чого поневіряються. Натомість бачили виключно дії, спрямовані на захист старої кланово-олігархічної системи, боротьбу за контроль над державними фінансовими потоками і суцільне блазнювання головних постатей української політики. Отже, антирейтинги ростуть і загрожують тим, що якщо чинний президент добуде до кінця свій термін, то на завершенні його прізвище звучатиме як найбільший подразник. Виходить, що без різких рухів і дострокових виборів Петро Порошенко має просто забути про наступне президентство.

Але допустити такого ні система, ні сам Петро Олексійович, не можуть. Те, чого не вдалося навіть Революції гідності, може статися завдяки цинічній мімікрії президента Порошенка та його команди – український потяг злетить із усталених системою торів. Сама система посиплеться, а за цим настане невідворотна кримінальна відповідальність. Втратити владу і контроль над державними органами буде рівнозначним поставити себе перед судом. Тому у Петра Порошенка нема іншого виходу, окрім знову ставати президентом України. Тому він до останнього чіплятиметься за владу і намагатиметься не допустити ані найменшої альтернативи собі та системі.

Але як це можливо при такому рівні недовіри громадян? Треба розуміти, що радники та політтехнологи з команди президента довго не думали. Показово, що ні президент, ні його адміністрація навіть не заморочують собі голови тим, що в країні треба щось змінювати. Реформувати, наприклад, судову систему, соціальну сферу та медичне забезпечення. Навпаки, їхній колективний розум зосереджений на тому, як за допомогою маніпуляцій і спеціальних технологій знову «розвести» громадян і вихитрувати собі перемогу. Українські політологи дуже часто і раніше взорували на російський досвід. І треба сказати, що дуже часто це давало бажаний результат. Не проминули вони скористатися із попередніх «напрацювань» і цього разу.

Політологи добре пам’ятають, як 1996 року вдалося вдруге стати президентом Росії Борису Єльцину, який стартував із рейтингом 5%. За всіма законами жанру, Єльцин просто не міг виграти на тих виборах. Але солідарна підтримка олігархів та особливо другий тур з головним комуністом Росії законно і без підтасовок привели його в президентське крісло.

Виборчий «подвиг» Єльцина повторив український президент Леонід Кучма, який 1999 року вступив у свою другу виборчу кампанію з рейтингом 6%. Правда, у Кучми було багато побічних проблем. Для того, щоб нейтралізувати головного конкурента Олександра Мороза, довелося провести кілька спецоперацій. Одна з них – «Канівська четвірка» – просто обвалила рейтинг останнього. Правда, як показала історія, Мороз був одним із найнебезпечніших для майбутнього України кандидатів і, можливо, Росія ще тоді взяла б в лещата українську державу.

Завдяки багатьом технологічним заходам Леонід Данилович все-таки опинився у другому турі з лідером українських комуністів Петром Симоненком. Зійшовся у двобої і очікувано переміг. Кучма назбирав 56% голосів виборців, а комуніст Симоненко – 38%. Технологія спрацювала відмінно. Рейтинг Кучми на заході України, де за нього на попередніх виборах майже ніхто не голосував, сягав 92 відсотків.

Маючи перед собою аж два успішних приклади, команда українського президента, мов зачарована, стала розглядати саме такий варіант президентської реінкарнації Порошенка. Залишилося тільки визначитися з кандидатом, який найбільше і без ризиків сприяв би перемозі Порошенка у другому турі. Кандидати розглядалися різні. Навіть співакові Святославові Вакарчуку політтехнолог і за сумісництвом депутат від Блоку Петра Порошенка Ігор Гринів «намалював» ледь не 13% електоральної підтримки. Але при добрій піар-кампанії нелюбимого Порошенка міг перемогти навіть співак без досвіду державного управління. Тому вирішили зайвий раз не ризикувати, і відомого співака то витягують на світ Божий, то про нього забувають. Можливо, придасться.

Соціологічні опитування у листопаді і грудні минулого року показали, що рейтинг Петра Порошенка знизився з 16,2% до 6,4%. Чинного президента стала випереджати навіть неоднозначної слави Юлія Тимошенко, головна претендентка на частину їхнього спільного електорату. Але люди президента встигли подбати про те, щоб Юлія Володимирівна не мала можливості аж так часто світитися на екранах телевізорів і квилити свою жалібну пісню за долею українського народу. Тимошенко зникла з екранів, і її зірка стала тьмяніти.

Ще раніше люди президента відчули легку небезпеку з боку нового несистемного політика – мера Львова Андрія Садового. Садовому вперше вдалося вивести локальну партію на загальнонаціональний рівень і змусити рахуватися з нею столичний політикум. Неслухняність фракції Самопомочі, зростання симпатій до політика Садового в різних регіонах України послужило людям Порошенка сигналом, що політика треба або приручати, або зруйнувати. Зійшлися на другому. Адміністрація президента ледь не відкрито ангажувалася під час виборів міського голови Львова на боці Руслана Кошулинського. Здавалося б, у «свободівця» Кошулинського не може бути нічого спільного з ліберальним Порошенком, але бажання вбити рейтинг Садового, здається, перемогло здоровий глузд.

Невдача з Кошулинським підштовхнула людей Порошенка до нової і дуже цинічної технології – блокади Львова сміттям. Те, що Андрій Садовий недостатньо приділяв увагу проблемі утилізації сміття (подібна ситуація є актуальною чи не для всіх міст України, але не є виправданням), було негайно використано проти нього. Після пожежі на Грибовицькому сміттєзвалищі у Львова просто не виявилося місця, куди можна було б вивозити сміття. «Сміттєва» технологія виявилася досить ефективною кампанією антипіару проти Садового. Його загальноукраїнський рейтинг поповз до низу.

І тут виникає питання: а хто ж той найбажаніший конкурент для Порошенка? Комуністичну партію у нас заборонено, та й послідовників у неї вже не багато. Роль своєрідного пугала для більшості українців, які бачать Україну серед демократичних європейських країн, тепер відіграє Опозиційний блок. Політична сила, що виникла на уламках переможеної Партії регіонів. Партія, котра відповідальна за диктатуру, кров і теперішню війну. Партії, функціонери й політики якої так і не були покарані за весь час правління Порошенка. Навпаки, Блок Петра Порошенка хотів бачити опозицію до себе саме у вигляді Опозиційного блоку. Опозицію, котра досить часто з принципових питань голосувала в унісон з провладними фракціями. Опозицію, з якою завжди можна домовитися, особливо на ґрунті матеріальної вигоди. Так-от, найбільш бажаним конкурентом для Петра Порошенка є Юрій Бойко – лідер Опозиційного блоку.

До всього, рейтинги Опозиційного блоку ростуть. Все вказує на те, що Юрій Бойко впевнено вийде у другий тур президентських перегонів. І тоді Петро Порошенко, очевидно, зможе повторити «подвиг» Єльцина-Кучми. Тоді українські громадяни знову залишаться без вибору: або «наш» Порошенко, або «ригівський» реванш. Українців знову розведуть, як сліпих кошенят.

Наприкінці хотілося б сказати, що поява цієї статті аж ніяк не продиктована круглою датою трирічного правління Петра Порошенка. Навпаки, це сам президент почав працювати на випередження. Подейкують, що на жовтень чинна влада запланувала істотне підняття пенсій. В країні, де нема жодних фінансових підстав для такого кроку, це виглядає дуже дивно. Не дивно тільки у тому випадку, якщо влада задумала проведення дострокових президентських виборів. Розрахунок простий: ейфорія у пенсіонерів потриває кілька місяців, а саме вони є залізним електоратом в Україні. Тому приблизно у березні наступного року в Україні мають відбутися президентські вибори.

Піднявши пенсії і опинившись у другому турі з ворогом патріотичної України, Порошенко розраховує на свою однозначну перемогу. Заходи, спрямовані на перемогу, очевидні вже зараз. Порошенко однозначно визначився зі своїм електоратом – це патріотично, а деколи й націоналістично налаштовані громадяни, для яких гасла «Україна в небезпеці» та «Не допустимо реваншу «регіоналів» означають більше, ніж потреба докорінної зміни системи.

Останні укази президента дуже подобаються одній частині суспільства і категорично відкидаються іншою. Відбувається дуже примітивний поділ суспільства на умовних патріотів та умовних лібералів. Можна подумати, що ліберал не може бути патріотом. Але йдеться не про суть, а про технологію. І тут важливо пам’ятати, що технологія – це не що інше, як звичайнісінькі обман та ошуканство.