Останній день Помпеї
IQ

Останній день Помпеї

Надзвичайні повноваження для «клоуна» або агента Росії?

Василь Расевич, 8 лютого 3347 2

Україна напередодні президентських виборів кожного разу нагадує картину «Останній день Помпеї». Однак на картині зображено один момент, коли лавина попелу от-от поховає під собою місто, а щоб більше довідатися про те, що сталося, мусимо поцікавитися археологічними розкопками та дослідженнями істориків. Не завадило б провести такі «розкопки» і щодо повторюваності катастроф, які щоразу під час виборів президента нависають над Україною. І кожного разу обирали «не такого» президента, а його діяльність потрібно було коригувати революціями та народними повстаннями. Настав час задуматися, може, щось не так зі самим інститутом президентства?

Цар

Мусимо зі сумом констатувати, що на культурному просторі з поствізантійським корінням правитель за якийсь час обов’язково стає царем. І байдуже, як звучить його посада: православний вседержитель, генеральний секретар чи президент утвореної на уламках Союзу незалежної держави.

У радянський час, наприклад, не було президента (аж до Горбачова), але повноваженням генерального секретаря ЦК КПРС (та його предтечі) позаздрив би не один диктатор. Це при тому, що в Радянському Союзі все і наскрізь було виборним. У кожній сфері панував принцип демократичного централізму. І до всього, існувала несогірша конституція держави. І що? Хіба це завадило Сталіну стати кривавим диктатором і пустити «під ніж» мільйони людей? Зовсім ні. Отже, специфікою візантійства є особливе ставлення до законів та їх інтерпретація. Як правило, ініціатива узурпувати всю повноту влади в країні виходить від того, чий персональний трон вищий.

Володар компромату

Наближаючись до наших часів, варто лиш пунктирно згадати етапи становлення новітніх «царювань». Першим вседержителем став секретар ЦК з ідеології Леонід Кравчук. Він не встиг утвердитися в ролі царя, але зумів продовжити традицію: секретар ЦК – найвища посадова особа в Україні. Саме він перетворив партноменклатуру на державних управлінців. А далі йому на зміну прийшов «червоний директор», що вибудував цілу струнку вертикаль влади, – Леонід Кучма. Кадровий відбір Кучма здійснював за досить ефективним методом – за наявністю серйозного компромату на потенційного управлінця, щоб в разі чого того легко можна було усунути.

За часів Леоніда Кучми сформувалася потужна вертикаль президентської влади. До речі, автором якої є сумнозвісний Віктор Медведчук. Яких тільки повноважень не настарався він для чинного президента. Кучма легко керував парламентом, урядом і мав велетенські впливи на судову владу. Не будучи прихильником змов, однак, доводиться визнати, що задум був геніальним: зосередити всю повноту влади в руках Кучми, щоб потім через скандал із вбивством журналіста, зробити не тільки його, але й цілу державу парією для Заходу. Наприкінці правління Кучма потрапив у патову ситуацію. Саме тому відхід від влади давався йому так важко. А тут до всього на горизонті замаячив донецький претендент, якому було реально боязко передавати пост з такими надзвичайними повноваженнями.

Для Кучми було дуже важливим те, хто з претендентів дасть гарантії недоторканості особисто йому та безпеці його капіталів. Донецький Янукович був досить небезпечним, бо належав до брутального конкуруючого угруповання. На його «гарантії» годі було сподіватися. Але й дуже проукраїнський Ющенко зі своїми «особливостями» не був таким уже й безпечним. Саме тому почалася велика завірюха, яку потім через яскравість дійства назвали Помаранчевою революцією. А людям здалося, що вони змінили систему.

На арені все ті ж

Попри те, що Ющенко практично нікого не викинув зі старої обойми, його повноваження почали серйозно розхитувати. З одного боку, донецькі, що не змирилися з поразкою на президентських виборах, а з іншого – «любі друзі», які вважали Віктора Андрійовича слабаком, а тому не соромилися увірвати собі ласий шмат. Дехто навіть почав укладати ситуативні угоди з донецькими, відгризаючи одне за другим повноваження у президента. Закінчилося це перемогою Віктора Януковича, який за допомогою успішного юриста Андрія Портнова не тільки швидко повернув втрачені президентом повноваження, але й зумів «нейтралізувати» парламент, зробивши його знову ручним. Цар повернувся.

Злодій-маріонетка на троні

Неймовірні розкрадання, правовий нігілізм і фактичне нищення держави (коли найвищими оборонними та безпековими відомствами керували російські офіцери) не могли не викликати спротиву суспільства. Президент узурпував знову неймовірні повноваження, нівелювавши інші гілки влади. І вже цього разу без вогню, попелу і крові не обійшлося. А все чому? Тому що президенту Януковичу, попри його недолугість, допомогли узурпувати всю повноту влади в державі. Від малоосвіченого кримінальника в минулому стала залежати доля держави. Над країною зависла загроза реального зникнення.

Вбити дракона

І знову лава попелу нависла над Києвом, загрожуючи кожної хвилі назавжди засипати Україну. Щоб не говорили різні політологи, але чинні на момент Революції гідності опозиційні політичні партії поводилися, як мародери. Партійні лідери та їхні політичні сили мали «нульовий» рівень довіри в суспільстві. Але вони продовжували тупцювати на сцені Майдану, вправно підставляючи свої обличчя під телевізійні камери. Щоб не забули.

Найбільше вражало, що ні в кого не було плану дій. Кілька разів над Майданом нависала загроза, що люди через відсутність плану дій і втому розійдуться. І тоді дракон ще ширше розправить свої крила. Після кількох, невідомо ким спровокованих конфліктів із силовиками ситуація перетворилася на некеровану і враз влада Януковича похитнулася. Але пригадаймо знову поведінку наших тодішніх лідерів, які встигли потім найбільше скористатися з Революції гідності.

Пригадаймо триголових лідерів опозиції, які тинялися по сцені і не могли нічого запропонувати людям. Пригадаймо Тягнибока, який запопадливо тиснув руку Януковичу. Юлію Тимошенко, яка в’їхала на інвалідному візку на сцену і промовляла голосом жебрачки, що клянчить на псевдооперацію, а потім різко «зцілилася» і пішла на високих підборах. До речі, гра була бездарною. Арсенія Яценюка з його «куля в лоб» та дискантним вигуком «Юля!». З картинним осідланням Петром Порошенком, підігнаного регіоналами на Банкову грейдера, який проклав йому шлях у президенти. І зі замовчуванням того, що після історії з грейдером Петро Олексійович поспішив відзвітувати генпрокуророві режиму Януковича Пшонці. І хоча українці дракона не вбили, а він від них втік з награбованим, прокляття збулося: той, хто вб’є дракона, – на нього і перетвориться.

Сюзерен поза критикою

А тепер пропоную всім пригадати, якою успішною виявилася технологія з тим, що перші місяці не можна критикувати президента і чинну владу. Гарно спрацювали. Мало хто наважився публічно звернути увагу, що президент Порошенко через «коаліціаду» хоче переламати під себе Верховну Раду. І йому це вдалося. Дві великі фракції – його імені та «Народний фронт» – через коаліційну угоду фактично забезпечили Банковій диктаторські повноваження. Українським експертам та журналістам було байдуже, коли Порошенко практично з’їдав прем’єра Яценюка. Арсеній Петрович сам втягнувся в боротьбу за контроль над фінансовими потоками, тому його було не шкода, але треба було стурбуватися хоча б тому, що президент Порошенко підминає під себе не тільки парламент, але й уряд.

Тим, хто посмів критикувати цю своєрідну узурпацію, довелося почути на свою адресу чимало образливих епітетів. І, чого гріха таїти, українцям подобалася така концентрація влади в руках однієї посадової особи. Їм здавалося, що в умовах війни президент мусить мати надзвичайні повноваження і бути поза критикою. Не витверезили українців, на жаль, президентські провальні призначення на посаду генпрокурора і міністра оборони. Не прозріли й після Іловайська та Дебальцевого. Як не пробудилися і після того, коли виявилося, що судової реформи в Україні не відбулося, а українські суди нікого з попереднього режиму не осудили. Хоча важко не зауважити, що судова реформа не здійснювалася не через брак повноважень президента, а тому, що її відсутність конвертувалася в особисту лояльність суддів до керівника на Банковій.

Тож не маючи на це конституційних повноважень, Петро Порошенко, як вправний менеджер і майстер підкилимних ігор, практично сконцентрував (щоб не писати узурпував) у своїх руках всю повноту влади, здобувши вплив на парламент, уряд та суддів. Багато хто не бачить нічого поганого в цьому, бо країна перебуває в стані війни, а отже потрібний сильний лідер. І тут ми підійшли до кульмінаційного моменту в цьому тексті.

Надзвичайні повноваження для «клоуна» або агента Росії?

Як послідовний демократ я радий, що в Україні відбудуться вільні вибори. Навіть більше скажу, радію тому, що є такий широкий вибір. До багатьох кандидатів ставлюся з повагою. А слово «клоун» не з мого лексикону. Найбільше ж про «клоуна» говорять саме запеклі прихильники чинного президента, лякаючи українських виборців загрозою, що влада перейде до рук лицедія. А тепер я попросив би прихильників Петра Порошенка та різних оправдовувачів його надзвичайних повноважень уявити на мить, що президентом в підсумку стає Володимир Зеленський. Тоді не залишається нічого іншого, як передати йому пост президента з усіма «додатковими» повноваженнями, які встиг собі настаратися Порошенко. І якими тоді будуть ваші дії? Або, припустимо гіпотетично, що перемогу здобули Бойко або Мураєв. Або ж цю посаду посяде нарешті Юлія Тимошенко. Що тоді? Так само будете говорити про перші півроку без критики, бо країна воює, бо Путін нападе?

Із цієї ситуації бачиться один вихід. І чомусь, здається, на нього змушений буде пристати навіть Петро Порошенко. Коли він зауважить, що його шанси навіть при використанні адмінресурсу жалюгідні, йому нічого не залишиться, як розпочати у Верховній Раді правовий процес, спрямований на обмеження президентських повноважень.

Якщо чесно, то вже навіть з огляду на таку коротку історію інституту президентства в Україні державним мужам варто задуматися над поступовим переходом до парламентської республіки.

Що нам дає парламентська республіка?

По-перше, ліквідує постійне джерело колотнечі в державі. Відсутність посади президента, або зведення її функцій до номінальних, знімає загрозу тиску на законодавчу гілку влади. Відсутність посади президента перетворить вибори в країні на звичайну демократичну процедуру, а не на намагання запобігти вселенській катастрофі. Привнесе в управління державою колективну відповідальність і убезпечить від нерозумних дій якогось самодура.

По-друге, в країні нарешті сформується чітка вертикаль виконавчої влади. Теперішня модель є насправді карикатурною. За Конституцією прем’єр-міністр ніби й має ширші повноваження, ніж президент, але не володіє структурою, через яку має здійснювати управління. Оскільки керівництво обласних та державних адміністрацій призначає президент, йому ж вони й підпорядковуються. Цей дуалізм так чи інакше треба буде ліквідувати.

По-третє, у парламентській республіці є чітка політична відповідальність. Партії, що перемагають на виборах, творять правлячу коаліцію, обирають прем’єр-міністра і він очолює уряд – єдиний виконавчий орган в державі. Правда, для цього треба змінити виборче законодавства до Верховної Ради. Потрібно скасувати мажоритарні округи – цю гідру корупції і впливу олігархату, та запровадити голосування за відкритими списками. Щоб виборці бачили за кого голосують і що там немає злодіїв, аферистів, персональних водіїв, покоївок, коханок і коханців сильних світу цього.

І головне, парламентська республіка зменшує загрозу в разі, якщо половина громадян, будучи незадоволеною перемогою «не того» кандидата/кандидатки, не спричинить чергового виверження вулкану народного гніву. Розуміючи, що на шляху переходу до парламентської республіки нас чекає море «сюрпризів», можна, однак, сказати, що це шлях, який перешкодить, аби день виборів став останнім днем Помпеї.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук