Освідчення у нелюбові до Києва

Будильник перериває мій солодкий сон пів восьмої зранку. Як і більшість з нас, я ненавиджу насильного переривання сну. В цей момент я з тугою пригадую, що у своєму помешканні на Ужгородській, я завжди прокидаюся без будильника і це пробудження часом вітає передзвін ратушевого годинника чи церковних дзвонів. Вже з цього моменту я починаю недолюблювати Київ.

Змиваючи в лазничці залишки солодкого сну, я вмикаю музику і йду варити каву. На якийсь момент навіяний сном настрій вдається відтворити за допомогою запаху кави і мелодіям старого польського року: Lady Pank, Budka Suflera, Big Cyc, Urszula... Однак дзвінок мобільника нагадує, що треба йти на роботу. Тож, не насмакувавшись уповні солодким настроєм, я змиваю з зубів смак кави і наостанок, вже на порозі, вимикаю музику. Так, Київ я таки недолюблюю.

Після цього поринаю у гамір вулиць і площ столиці. В її транспортні потоки з аваріями, хамством водіїв, перевантаженням пасажирами. Та найгірше - з корками. Стоячи годину в корку, приречено думаєш, що за цей час ти міг би дочекатися натурального завершення солодкого сон, дослухати музику, досмакувати запах і смак кави.

На годиннику щойно десята ранку, а я вже міцно недолюблюю, з легким перебільшенням кажучи - ненавиджу це місто. Адже я розумію, що перерваний сон, недосмакована кава і недослухана музика є лише символами всього того дорогого в моєму житті, що у мене забирає це місто.