Пасажири летючих голландців
Люди чекали! Нервувалися, дивилися на годинники, курили цигарки... Це очікування гіпнотизувало. Здавалось, іще одна цигарка і з’явиться трамвай-привид, такий собі летючий голландець...
Сіла обміркувати новенький щоденниковий запис і зрозуміла, що знову йтиметься про львів’ян. Хоча спершу хотілося згадати якийсь добрий життєвий епізод із ширшою географічною амплітудою. Думалося написати про галичан загалом.
Бо згадала саме симпатичних мені людей: родичів моєї куми зі славного міста Галича. Точніше - із села Залуква. Але в давнину це село так і називалось «Галич за Луквою». Тому, хоч як крути, його мешканці мають цілковите право вважати себе щонайсправжнішими галичанами.
Одного разу батько куми, приїхавши до Києва, назвав киян ледачими. І все через київський фунікулер.
- Йой! Не годні пішки вилізти та таку замалу гірку, - скрушно промовив галичанин.
Пригадую, я тоді довго сміялася. Не з того, що кияни начебто ледачі, а від радості, що мої давні підозри таки не зовсім безпідставні. А підозрювала я те, що львів'яни - це начебто галичани, але все-таки не зовсім такі, як решта галичан. Адже раніше (та й досі) я завжди вважала ледачими саме мешканців Львова. І мої підозри так само були пов'язані із муніципальним транспортом, хоч і не таким екзотичним, як фунікулер.
Почалось це за першого ж візиту до Львова. Вже не пригадую, до якої саме історичної пам'ятки ми збирались дістатися з подружкою. Ні вона, ні я Львова не знали й мапи у нас не було. Тому почали розпитувати дорогу у львів'ян. Нам пояснили, яким трамваєм швидше до тієї пам'ятки дістатися. На потрібний трамвай ми чекали хвилин зо двадцять, їхали ще десять хвилин. Після екскурсії вирішили пройтися. Й отак-от, спроквола та навмання валандаючись, за п'ять хвилин прогулянки дійшли... до тієї ж зупинки трамвая, від якої перед тим добиралися загалом півгодини.
Був час, коли до Львова я їздила досить часто. І завжди дивувалась із цього загадкового феномену. Люди стовбичать на зупинках трамваїв і маршруток тривалий час. Потім затиснуті, мов шпроти, теліжаться до місця призначення принаймні удвічі довше, ніж могли ту відстань здолати пішки львівськими дворами й провулками.
Через кілька років мене від цієї львівської транспортної фішки почало вже відверто пробивати на «хі-хі». Надто, коли для «швидкості і комфорту» знайомі спиняли таксі. Добре, коли таке траплялось уночі і все місто не складалось із суцільного «корка». Якось пізнього вечора я таки наважилась на експеримент і відмовилась їхати в таксівці. Досі шкодую, що не побилась зі знайомим об заклад. Бо до потрібного місця ми з ним дістались... одночасно: я - пішки, він - у машині.
Напевно, львів'яни захочуть зі мною посперечатися. Мовляв, так, в старому Львові можна й пішки. Але ж у Сихів, Скнилів чи Брюховичі пішки не надто находишся. Згодна. Трапляються й у Львові «київські» відстані. Проте часто буває таке, що і їх пішки подолати швидше, ніж на громадському транспорті. У вересні мені випала нагода в цьому теж особисто переконатися.
З вулиці Княгині Ольги нам із чоловіком треба було за годину дістатися трамваєм №3 на Коперніка: до палацу Потоцьких. Як то частенько трапляється не лише у Львові, але й по всій Україні, об 11-й ранку на трамвайній колії почалися ремонтні роботи. Простіше кажучи, люди в помаранчевих жилетках зняли якусь частину рейок просто навпроти зупинки і щось там собі колупали. На зупинці стояв неймовірний натовп. Чекати на котрусь із маршруток теж не було сенсу. А якщо бути цілком чесною, то мені просто не дуже хотілося, щоб хтось утрамбовував мене в маршрутне таксі коліном під дупу, а за деякий час я, отак-о утрамбована, на годину застрягла в міському корку.
Правду кажучи, ми були розгублені. Бо з одного боку розум нам нашіптував, що принаймні найближчу годину жоден трамвай тут не проїде. Але ж хто не знає інфекційної сили стадного інстинкту?! Люди чекали! Нервувалися, дивилися на годинники, курили цигарки, але ж - чекали! Це очікування гіпнотизувало. Воно затягувало, вбирало, засмоктувало. Здавалось, іще одна цигарка і з'явиться трамвай-привид, такий собі летючий голландець, який забере на свій таємничий борт усіх спраглих львів'ян і гостей цього славного міста.
За десять хвилин я струснула головою, намагаючись відігнати це чекальне заціпеніння. Ще за десять хвилин мені вдалось вивести з того заціпеніння чоловіка. І ми пішли в бік центру.
Забігаючи наперед, скажу, що до палацу Потоцьких дісталися за сорок хвилин. Були мало того, що живі й здорові, а ще й бадьорі від ранкової прогулянки і зовсім нею не втомлені.
Перший трамвай №3 наздогнав нас аж на вулиці Сахарова неподалік славетних трамвайних вагоноремонтних майстерень. Сказати, що два його салони були переповнені - це не сказати нічого. Вміст трамваю був достоту сюрчиковим. Здавалося, що обличчя пасажирів розмазані по всій висоті трамвайних вікон і скляних частин його дверей.
Ми полегшено зітхнули. Бо хоч істинний галичанин із «Галича за Луквою» і назвав киян ледачими, але ми переконалися, що не такі вже ми виходить і ледачі, якщо порівнювати із львів'янами. А може львів'яни просто впертіші та наполегливіші в досягненні своєї мети? Хтозна.
Хай там що, мають мешканці Львова таку собі милу фішку, неповторну особливість. Їх самих ця особливість - з усього видно - жодним чином не обтяжує. А гостей Лемберга ще й розважає. То що в цьому поганого?
Фото зі сайту kiboko.blog.top.lg.ua