Історія могла б бути іншою. Скажімо, Симон Петлюра міг би жорстко відреагувати на Проскурівський погром – і вважатися одним із найпрогресивніших воєначальників тодішньої Європи. Однак він не відреагував – і внаслідок погрому загинуло близько півтори тисячі євреїв.
Для порівняння: внаслідок пацифікації 1930 року, коли польська армія придушувала оунівську саботажну кампанію, загинуло кільканадцять українців. Тим не менш, та пацифікація досі є наріжним каменем ненависті українських націоналістів до режиму Пілсудського. У сумнозвісній в'язниці у Березі Картузькій одночасно сиділи всього-на-всього кількасот в'язнів, з яких далеко не всі були українцями. Тим не менш Береза, разом із пацифікацією, досі для багатьох є виправданням бандерівської «акції нищення поляків».
Повторю: в одному лише Проскурівському погромі за кілька діб було вбито півтори тисячі євреїв. А погром був не один. І, окрім вбитих, були ще покалічені, пограбовані, принижені. Симон Петлюра на це не реагував. Погроми тривали.
І от, варто було євреям обуритися встановленням пам'ятника Петлюрі у колишньому єврейському районі Вінниці – як в середовищі націоналістично орієнтованих українців здійнялася буря: вони нам ніколи не дозволять мати власних героїв!
Виникає питання: а навіщо нам власні герої? Для того, щоб дратувати ними всіх навкруги? Навряд.
Для того, щоб вчитися в них? А що ми можемо навчитися в тих, хто програв і був убитий на чужині?
Насправді ми зможемо навчитися в них дечому. Такі герої можуть принести користь лише в тому випадку, якщо ми, замість ліпити з них бездоганних кумирів, ми ретельно аналізуватимемо все, що вони робили, і кожен крок піддаватимемо якнайдошкульнішій критиці.
От, приміром, Симон Петлюра. Ми ж знаємо, що він не був переконаним антисемітом. Як так сталося, що його війська чинили масові вбивства за етнічною ознакою, а він не протестував, не карав винних? Ризикну припустити, що Головний Отаман розумів низьку мотивацію своїх солдатів. Українці в більшості (так, була свідома меншість) не дуже розуміли, що вони українці, а тим більш не розуміли, навіщо воювати за Україну. В таких умовах Петлюра просто не ризикував відбирати у своїх солдатів чи не єдине, чому вони могли завдячувати своєю участю в армії УНР – право на самовільне застосування насильства. Грубо кажучи, єврейськими життями Петлюра платив своїм солдатам за лояльність, бо більше не було чим.
До чого це призвело в результаті? Єврейське населення схилилося на бік більшовиків. Країни Антанти остаточно відвернулися від УНР, до якої вони й так були неприхильними. Визволити Україну не вдалося. Вже наступного року Петлюра віддав Польщі західноукраїнські землі – чим відвернув від себе ще й галичан. Польща допомогла Петлюрі взяти Київ, але втримати його він так і не зміг. Навіть посмертний судовий процес Петлюра програв – почитайте стенограму, це справді цікаво.
При цьому особисто в мене нема претензій до ідеології Петлюри (на відміну від ідеології Бандери чи Мельника), зате є конкретна і обґрунтована претензія до його фактичної політики. Щонайменше він заслуговує засудження за злочинне недбальство.
Чи варто такому діячеві ставити пам'ятник? Чи варто його, тим більш, ставити у районі, де підпорядковані йому війська знищували громадян УНР за їх єврейське походження?
Гадаю, на ці питання мало б відповідати все наше суспільство, але лише ретельно вивчивши об'єктивні історичні факти. А структура з назвою «Інститут національної пам'яті» мала б суспільству ці факти надати – а не вигадувати виправдання для тих, кого вона б хотіла бачити національними героями. Але, звісно, це не про сучасну Україну.
Можете погодитися, можете ні – але, на мою думку, Україна, яка не боїться говорити незручну правду про свою історію, – це насправді набагато якісно краща Україна. Це сильніша Україна. І це точно Україна, протилежна «русскому міру», а не якийсь його реґіональний варіант.
Так, історія могла б бути інакшою. На жаль, не була. І нам треба думати, як з нею такою жити.
Ми використовуємо