Петро Яценко: Дві-три години, забрані з мого сну, можуть бути сном про Львів

Якусь гидь неважко передбачити. Варто придумати щось жахливе, а мине час, і воно обов’язково збудеться так чи інак.

Петро Яценко – журналіст, письменник, літературний критик, автор сайту «Текст і контекст» , кіносценарист, музикант. Розповів у інтерв’ю ZAXID.NET про те, як він розпочав свою письменницьку кар’єру, про перспективи української літератури, про журналістику в епоху стільникових телефонів і ще про багато інших речей.

Що з твоїх амплуа можна поставити на перше місце?

- Страшенний лінюх.

- Журналіст і письменник. Це схожі чи зовсім різні професії?

- Приблизно як масажист та піаніст. Там і там – робота руками. Там і там робота з людьми.

- Брати інтерв’ю у журналіста – нелегка справа.  Скільки інтерв’ю Тобі доводилося брати? З ким би хотів порозмовляти?

- Щотижня роблю кілька інтерв’ю з різними людьми. Частина з них є на моєму сайті. Щоправда, там переважно літератори. Я ж спілкувався і з художниками, співаками, фріками, говорив із бабою Параскою телефоном, британським професором Карімом Наєрнією, який обіцяє запліднювати жінок від самих себе зробленими з їхніх стовбурових клітин сперматозоїдами. Знаходив за телефоном найрізноманітніших людей у найбільш несподіваних обставинах. Якщо ви зробили щось цікаве, то чекайте, що коли ви, перепрошую, будете в туалеті чи цілуватимете кохану, у вас задзвонить мобільний телефон. Це буду я.

Декому досить регулярно надзвонюю. Але всі ці люди при зустрічі мене навряд чи пізнають. Вони мене ніколи не бачили, і я ніколи не звернуся до них на «ти». Це просто робота, нічого більше. Якби різноманітні редактори не копали мене в м’яке місце, я б не набрав жодних телефонних номерів і ні з ким не спілкувався. Це власне відповідь на питання, з ким би я хотів поговорити.

І ще: з появою мобільних засобів зв’язку журналістика докорінно змінилася. В журналістику змогли прийти люди, які не люблять спілкуватися з іншими віч-на-віч. Зрештою, таке телефонне спілкування досить добре відповідає моєму мізантропству. Коли абонент помирає – можна просто викреслити його номер із записника. Усе.

- Ти написав новий роман «Львівська сага». Як народилася ідея твору? Чи був до нього план і відхилення від плану?

–  Ідея витала в повітрі. Я подумав, що навряд чи зможу написати про що-небудь іще краще, ніж я напишу це про Львів. Не те, щоб я був дуже ретельним дослідником історії, звичаїв, обійшов усі без винятку подвір’я й вулички та знав усі вікопомні дати. Мій погляд – це далекий шум автомобілів, це запахи, обличчя перехожих, уривки розмов, книжок, вражень… Тобто, ота атмосфера Львова, яку, на жаль, найтяжче зафіксувати в усі часи. Я начеб стою в центрі, але трохи збоку, я начеб іду разом з усіма, але трохи повільніше, часом – швидше. Власне, мені здалося, що це, мабуть, досить потрібна книга, бо попри катастрофічний брак часу вона писалася досить швидко, по дві-три години глибокої ночі, коли вже все навколо спить. Оскільки я загалом не люблю писати, то така моя наполегливість досить дивна.

І демони не дуже заважали мені робити мою справу. Значить, хтось це чекав, комусь це було потрібно, крім мене.  Дві-три години, забрані з мого сну, можуть бути сном про Львів.

- Що можна порадити, від чого застерегти авторів-початківців? Які перспективи в української літератури?

–  Тут деякі початківці мають таку пробивно-вибухову енергію, що застерігати їх від чогось - марна справа. Літснаряд хіба можна застерегти? Він летить крізь усі перешкоди і в місці свого падіння трощить усе на друзки. Усі чули, як він летить і свистить, всі здогадуються, що це літснаряд, і це може бути небезпечно, всі схиляють голови в страху. Але коли він вибухнув і нікого не зачепив, коли всі залишилися живі, тоді скажуть: «Ми так і знали!  Ми казали, що він самознищиться!»

Якщо мене вповноважено говорити від імені всієї української літератури, то скористаюся нагодою і всіх заспокою: українська література була (як засвідчує шкільний курс), українська література є (як видно з Форуму видавців), і українська література буде, оскільки наша абетка, незважаючи ні на що, продовжує існувати.

- Коли ти  почав писати художні твори? Був якийсь поштовх? Як народжуються твої книжки?

– Писати художні твори – одне з найпримітивніших занять на цій планеті. Я вперше спробував зробити це років у 12, і мені все так чудово і гладко пішло, що я плюнув на це діло. Раз усе це так просто, то і займатися цим немає жодної потреби. Із таким переконанням я й дожив до двадцяти двох років, коли стало очевидно, що багато письменників не розуміють цього простого принципу. Тоді я вирішив показати їм, як треба писати, сів і відразу написав роман. Дідо, якому я дав почитати, поставився до мене поблажливо, сказав, що для початку годиться, але це ніколи не надрукують. «Вони похвалять, звичайно, але скажуть: пиши, учись». Роман видали за півроку в Харкові, він виграв там конкурс. Тоді я вирішив, що дідо нічого не тямить у літературі. Лише тепер розумію, що він таки мав рацію.

- У своїй книзі «Йогуртовий бог» (2002р.) Ти описуєш такі події: президентські вибори, епідемія грипу, введення карантину… Чи відчуваєш у собі дар передбачення? Письменники передбачають чи спричиняють події?

– Якусь гидь неважко передбачити. Варто придумати щось жахливе, як мине час, і воно обов’язково збудеться так чи інак. У світі стається так багато катастроф, епідемій чи терактів, що завжди можна знайти щось подібне на твій особисто зрежисований Апокаліпсис. А попит на катастрофи існує завжди. Нещодавно ми написали про сніг: що влітку він теж може бути в Україні. Я буквально витрухнув ці слова з горла київського кліматолога, і потім  трохи картав себе, бо це було на першій сторінці газети. Наступного дня всі телеканали повідомили, що в Києві випав сніг. У серпні.

А взагалі, катастрофи не потрібні тільки щасливим людям. Катастрофи і телебачення, бо воно є споживачем катастроф. Мабуть, щасливим людям можуть ще бути потрібними книжки. 

- Тобі важливо знати думку про свій твір окремого читача? Чи, може, у письменників є якісь прикмети, наприклад, як в акторів?

– Звичайно, завжди хочеться чути про себе щось приємне. Хочеться, щоб тобою захоплювалися і тебе любили. Письменник дуже тішиться, якщо десь за багато кілометрів у селі дівочі сльози капають на сторінки його книжки. Краще, коли так плачуть багато дівчат, бо книжки псуються, і треба буде купувати нові.

Основна прикмета: я намагаюся не писати влітку. Я прочитав це у фіна Арто Паасілінни, автора «Року зайця». Він не пише влітку ніколи, їздить до Іспанії, де в нього є будинок, і там ціле літо нічого не робить. Я подумав, що мені теж треба рухатися цим шляхом. Якщо я не буду писати влітку, можливо, у мене колись теж з’явиться будинок в Іспанії? Крім того, влітку відбувається стільки всього цікавого, що писати просто немає потреби. Я уявляю себе в Іспанії на віллі, уявляю себе Арто Паасілінною, мені від цього приємно. Єдине, що я справді можу робити так, як він – теж нічого не писати.

- Яку роль у творчості відіграє твоя сім’я? Чи змінило тебе народження сина? У сім’ї, де обоє батьків «пишучі», в дитини теж виявляються «письменницькі» таланти. Що читаєш синові на ніч?

–  Сім’я переважно заважає. Ти починаєш писати, і тут до тебе приходить впертий трирічний хлопець, хапає за руку і запитує: «Тату, а що ти пишеш?» – «Книжку» – «А про що ця книжка?» – і це вибиває мене з колії. Справді – про що? Я починаю замислюватися і гублю нитку роздумів, а трирічний впертий хлопець користає з моєї безпорадності й тягне робити важливіші речі: будувати вежу, читати щось про пригоди Вінні… Оце й читаю йому на ніч переважно. Читати важко, бо на ходу доводиться перекладати з неправильної української на щось більш мелодійне для вуха. Інколи такий синхронний переклад наштовхується на непереборні камені. Зазвичай такі книжки нам дарують знайомі, бо ми купуємо тільки «правильні». Але малий хоче читати все. Я за нього просто боюся. Він росте в країні, де немає доброї мови. Тут для того, щоб знати українську, треба бути культурним героєм. Не знаю, що з нього виросте. Поживемо - побачимо. Так, він чує від нас силу силенну правильних і не зовсім українських слів. Тому я спокійний за його словниковий запас і, можливо, грамотність. Можливо, він захоче не лише читати, а й писати коли-небудь. Хтозна. Уже обписав усі стіни.

–  Розкажи про «Колекцію російської прози Галини Пагутяк». Які нові проекти у планах?

–  Галина Пагутяк якогось біса вирішила перекладати українською російськомовних авторів. З них чимало з України. Вони не знають, хто така Забужко чи Андрухович. Вони ніколи не читали Ліну Костенко. Це абсолютно стерильні люди. Вони ідуть на «Прозу. ру» і там пишуть, і в них виходить часом краще, ніж у людей, які знають, хто така Забужко чи Андрухович. Але все одно вони нікому не потрібні. Вони повільно вмирають. Тут приходить як ангел Галина Пагутяк, і каже: ви цікаво пишете, я перекладу вас українською і опублікую на сайті українського письменника Петра Яценка. Вони шоковані, вони вдячні. Вони ненавиділи б нас, якби ми змушували їх писати українською, але коли їх помічають, коли їм віддають частку тепла, уваги, вони готові за це розцілувати. Вони оживають і починають писати далі. Російською. І це чудово. Тому що допомогла їм в цьому саме українська. Вони пишуть у себе в блогах: «тут вот перевели меня незалэжною мовою». І їх усі друзі вітають. Кажуть: «мы же говорили тебе – пиши дальше». Нібито проста річ, яку міг би зробити кожен український письменник – перекласти з російської молодого автора. Але додумалася до цього і регулярно робить це – безкоштовно і безкорисливо – чомусь тільки Галина Пагутяк.  Усе, що вона зробить і придумає надалі, я беззаперечно підтримаю.

Довідка ZAXID.NET:

Петро Яценко народився 1978 року у Львові. Журналіст. Автор книжок «Йогур­товий бог», «Повернення при­дур­ків». Лауреат премії Видавництва «Смолоскип» за оповідання «Мар’яна».