Пиши, як граф Монте-Крісто
IQ

Пиши, як граф Монте-Крісто

Мій дід Іван і письменницьке ремесло

Іван Лучук, 2 березня9381

По татовій лінії я є холмщаком. Родина Лучуків була переселена на Волинь із Холмщини, яка тепер належить Польщі. Мій дід Іван Антонович Лучук (татів тато) двічі в житті пережив переселення. Під час Першої світової війни українців із Холмщини переселяли вглиб Російської імперії. Лучуки опинилися в Юзовці (тепер Донецьк), де дід Іван закінчив російську початкову школу (був 1908 року народження), потім міг годинами цитувати з пам’яті вірші й поеми Пушкіна, Лєрмонтова, Кольцова.

Його дружина (татова мама) баба Лєна (саме так її всі називали) також була тоді з родиною переселена, але в Катеринослав (тепер Дніпро; розповідала, зокрема, що бачила славну Марусю, як та їхала на коні, нога на ногу з одного боку, у зубах довгий мундштук із цигаркою). Початкову школу (польську) закінчила вже у рідному селі моїх дідів-прадідів і тата, в селі Матче Грубешівського повіту, над самим Бугом, але з того боку, зрозуміло. Тоді, за часів Першої світової війни, їх називали біженцями, переселенцями стали називати наприкінці Другої світової війни.

Коли в березні 1945 року українців виселяли з Матча, дозволялося навантажити та забрати зі собою три фіри майна. Дід Іван одну фіру завантажив харчами, другу – господарським реманетном, а на третю помістив високу шафу (із скляними періодами у її дверцятах) із повним комплектом енциклопедичного словника Брокгауза та Ефрона (а це вісімдесят шість томів) та деякими іншими книжками. У Володимирі-Волинському, куди переправилися через Буг, фіру з харчами вкрали, а реманент і книжки залишилися недоторканими.

Через якийсь збіг обставин вдалося уникнути перевезення десь на південь України, чи то до Запорізької, чи то до Одеської області. Тож Лучуки оселилися «на Встошині», тобто на хуторі Остошина. Звідти мій батько Володимир вирушив продовжувати навчання в середній школі в містечко Рожище (районний центр), а жив «на квартирі» поруч у селі Кременець (яке тоді ще мало назву «Французи»). Коли почалося «укрупнення колгоспів», хутір було ліквідовано, а родина переселилася у село Доросині, у якому мій батько так ніколи й не жив, бо після школи вступив на славістику до Львівського університету й залишився жити у Львові. Я ж у Доросинях дитиною та юнаком проводив принаймні один літній місяць щороку, їздив туди і взимку, і вже дорослішим.

Так от, я з глибокого дитинства пам’ятаю ту шафу з книжками. Вона стояла у глибині довгого коридору, в який входилося із сіней. Праворуч від коридору була комора з масивною драбиною на горище (на «вишки», у нас так там казали), ліворуч був вхід у кімнату-кухню, праворуч звідти була кімната з телевізором, властиво – з телевізорами, принаймні трьома почергово (одного я, чублячись із братом Тарасом, зіштовхнув ногою і розбив таким чином, а другого «Перун убив», як казала баба Лєна, тобто блискавка вдарила в антену і спалила той телевізор, безпожежно), а від неї праворуч же ж була кімната за тим коридором (двері були заставлені тою шафою зі сторони коридору) і коморою. Ліворуч від кімнати-кухні була ще кімната, направо з якої був вхід у «ванькир», святкову кімнату, рідко відвідувану світлицю, де я на громіздкій радіолі «Естонія» слухав «ворожі голоси», ловив румунські музичні рок-передачі, а також любив переглядати старі фотографії з альбомів і просто поскладані купками у шафці під радіолою (у тому ванькирі висіла чимала китайська картина зі зображенням китайської ж красуні, яка була дуже схожа на татову сестру тітку Ганю, – я навіть думав, що то її портрет, та й, мабуть, вона саме тому й була придбана, що тітка на ній побачила себе молоду).

Тож я від глибочезного дитинства набирався енциклопедичних знань із того «Брокгауза разом із Ефроном». Коли ще не вмів читати, то переглядав картинки, особливо багато часу проводив за переглядом кольорових вставок, зачудовано й докладно їх розглядаючи. Коли навчився писемно-читальної грамоти, то в першу чергу повідчитував підписи під картинками. Кожен том я неодноразово переглянув «від дошки до дошки», тобто «вивчив» цілий комплект тієї енциклопедії. А потім вже читав, читав, читав… Висловлю таке припущення (нехай воно буде психоаналітичним чи ще якимось), що, можливо, саме завдяки тому енциклопедичному словнику і мій тато став письменником, і я сам, зрештою. Це лишень миттєве припущення, під настрій, так би мовити, цього мого актуального писання.

Саме біля тієї сакраментальної шафи відбулося напучування мого діда Івана, як мені треба писати… Якось дід Іван застав мене за читанням (вже читанням, а не лише перегляданням, я був тоді вже, здається, старшокласником) якогось енциклопедичного тому. (Задля чесності з собою, зазначу, що у відсотковому плані я значно більше часу проводив за гулянням-бешкетуванням, купанням у ставках і сажавках, риболовлею у них же ж і «фосі», за розмаїтими дитячо-юнацькими розвагами, а парубком то вже й на танці ходив до клубу і принюхувався до самогонки). Я сидів, як зазвичай, на килимку (на які там казали «ходніки»), світла від жарівки вистачало. Дід Іван часто мене заставав за тим заняттям, але того разу вирішив поділитися зі мною сокровенним. Зав’язалася розмова, в якій дід Іван і висловив ту думку, сформульовану у заголовку сюжету. Словом, він мені пояснив, що коли я хочу бути письменником, то маю писати так, як граф Монте-Крісто. Малося на увазі, що маю писати так добротно й цікаво, як у романі Александра Дюма-батька «Граф Монте-Крісто».

Дід Іван і сам складав вірші, збереглися в нашому архіві дві його збірки – «Долина» і «Калина», тато хотів їх видати, але не встиг. Дід Іван постійно читав якісь книжки, коли був не при роботі, звичайно. А баба Лєна весь час при тому бурчала на нього: «Шо ти знову свої “марієти” читаєш». Мабуть, у бабусиній молодості її улюбленим (а можливо і єдиним) чтивом був журнал Marieta, тож вона всю друковану продукцію називала «марієтами».

Потяг до книжок у діда Івана зберігався протягом усього життя. Коли я вже остаточно дописував кандидатську дисертацію (то було літо 1994 року, мого тата вже не було майже два роки), дід Іван приїхав до нас із мамою в гості. Чимало часу провів у нашій майстерні-бібліотеці, переглядаючи і переставляючи книжки. Ми з ним ще нераз і чарку перехилили. Дід Іван ще нормально міг випити, хоча все життя він практично не пив. А коли трохи випивав, то любив злитися на всіх, на весь світ. Матірно фактично ніколи й не лаявся, вживав лише евфемізм «єті вашу раз».

Коли тільки почався 2002 рік, першого січня увечері подзвонили з Доросинь, що помер дід Іван. Наступного дня ранесенько ми з братом Тарасом вже десь по восьмій виїхали з другої автостанції на вулиці Богдана Хмельницького в напрямку Луцька. Була страшна хурделиця, сніг валив як зварйований, дороги позамітало. За Кам’янкою-Бузькою ми застрягли, хтозна-скільки чекали на якусь техніку, яка по-черепашому розчищала дорогу. Словом, до Луцька добралися десь аж під вечір. У сторону Доросинь ходить тільки кілька автобусів, та й ті рейси були скасовані. Купили в магазині на станції пляшку «Первака-стронґ» і пляшку коньяку «Десна» (чотиризіркового), якихось пиріжків чи беляшів. Якимось автобусом доїхали до «Французів» (тих, що Кременець). Праворуч звідти – Рожище, а ліворуч – дорога на Доросині, недалеко до них, якихось п’ятнадцять з гаком кілометрів. Все заметено снігом, лютий мороз, завірюха, снігом засікає у всі отвори… Робити нічого, виходу немає – вирушаємо пішки. Щокілька кілометрів зігріваємося маленькими ковточками (економимо, бо ж попереду невідомість, хтозна на скільки можна застрягнути, тож пальне треба вживати ощадливо), я навіть ухитряюся «в рукав» курити. Пройшли Ужову, зайшли в Залісці, бачимо, що з якогось двору з-поза нас виїжджає якийсь тракторець, зупиняємо його, махаючи зашкарублими від морозу руками. Виявляється, він їде до Кроватки, останнього перед Доросинями села. Влазимо до тісної кабінки, вмощуємося з Тарасом, як оселедці у бляшанці. Із трактористом розраховуємося ковтком «Первака» з горла, добряче він ковтнув і навіть не поморщився. Від Кроватки до Доросинь ще принаймні із п’ять кілометрів, але вже видно ясне вдалині, з’являються поодинокі вогники. Ми прийшли до хати вже далеко за північ. Цілу ніч біля труни з тілом діда Іван сиділи люди – родичі, сусіди… Цілу ніч розмовляли про все на світі, я то чув, бо приліг поспати на дивані в сусідній кімнаті. Незважаючи на вкрай смутну ситуацію, ті розмови мені видавалися чимось на кшталт театру абсурду. От би записати їх на диктофон, то б вийшла готова п’єса абсурду. «Плач Йонеско, плачте Беккет з Сартром», – мабуть, саме тієї ночі мені вигадався цей рядок. І, певно, я все зводив до літератури саме тому (зокрема, саме тому), що дід Іван колись давно, якогось дня наказав писати, як граф Монте-Крісто.

Після похорону через день ми з Тарасом поверталися також із перипетіями. З Луцька до Львова нічого не йшло через замети. Тож через Дубно, якусь Вербу (де ми чекали на потяг, а я в місцевій забігайлівці ледь не побився з місцевими мугирями) ми таки «додомилися» ще до півночі.

Я сливе ціле свідоме життя хочу та планую писати, як граф Монте-Крісто, і таки почну.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук