Подвійне життя українців
IQ

Подвійне життя українців

Може, нам не потрібний взагалі Договір про асоціацію з ЄС?

Василь Расевич, 31 березня 201655426

Колись давно звернув увагу, що радянська звичка говорити на публіку щось одне, а зовсім інакше думати і діяти демонструє якусь дивовижну вітальну силу. Вже 25 років минуло відтоді, як розвалився Радянський Союз, виросло нове покоління, здавалося б, вільних людей. А звичка – одна правда для себе, а зовсім інша для людей – залишилася. Нам також добре відомо про силу впливу на традиційне суспільство тези «що скажуть люди?».

І хоча вже з’явилися непоодинокі сміливці, які кинули виклик традиціоналістам і наважилися жити своїм життям, не підлаштовуючись під старі норми, однак ситуація виглядає малопривабливою. Виявляється, ми навіть не завжди готові замислитися над новітніми феноменами – бажанням захистити традицію і не поступитися принципами.

Нетрадиційна традиція

Головне, що ми часом навіть не задумуємося над тим, а що ж і від кого ми захищаємо? І чи хтось взагалі нападає на важливі для українців цінності? Здавалося, що історія двох останніх десятиліть чітко засвідчує: українці розірвали з радянським тоталітарним та авторитарним минулим і наполегливо розбудовують свій національно-державний проект. Але коли мова заходить про традицію, то починаються проблеми. Справа в тому, що послідовної, лінійної традиції не існує. Вона не тягнеться, наприклад, від князя Володимира Великого до нас теперішніх. Це ми із нашого сьогодення прокладаємо шлях у минуле, нанизуючи одні за одними події, факти та персонажів, яких ми, з огляду на наші актуальні переконання, обрали собі в традицію. Отже, традиція – це рецепція минулого нами і нашими сучасниками.

Чого гріха таїти, в Україні існувало кілька історичних регіонів, населення яких по-своєму вибудовувало персональні та колективні містки в минуле. Мали різних героїв (дуже часто антагоністичних), клялися у вірності різним політичним формаціям. Воювали на протилежних фронтах світових воєн, і взагалі, мали різний родинний історичний досвід. У когось в родині переважали релігійні люди, у когось були атеїсти. Хтось воював у Червоній армії, а хтось боровся і загинув в Українській повстанській армії. Така історична родинна поліфонія не є унікально українською. Можна навести приклад Іспанії з її тривалим шляхом до примирення пам’ятей. Можна згадати Німеччину, яка після Другої світової війни змушена була провести політику денацифікації і яка оминула комуністичну НДР. Тому всілякі право-радикальні та ворожі до біженців сили так успішно діють саме на колишніх східних землях.

Те ж саме можна сказати про Австрію, яка вчасно після війни проголосила себе першою жертвою німецького націонал-соціалізму. Якщо чесно, то це дуже вигідна позиція. Чи жертва може помінятися роллю з катом? Може, ще й як. Якщо поглянути на фото святкового натовпу на Гельденпляц у Відні з нагоди аншлюсу Австрії 1938 року, можна легко переконатися, що маніфестацію на 200 тисяч люду насильно не збереш. Та й запопадливості австрійським націонал-соціалістам не бракувало, радше навпаки…

Але краще повернімося в Україну. Творці сучасного історичного наративу просто мусили розриватися після 1991 року. Потрібно було представити Україну жертвою радянської окупації, але як це було зробити, якщо більшість колишніх громадян незалежної України воювала в лавах Червоної армії, а серед радянських «спеціалістів», які прибули в Західну Україну, було чимало етнічних українців? Як можна було оголосити єдиними борцями за самостійну Україну ОУН та УПА, оминаючи борців проти фашизму і нацизму? Зрештою, як можна було змусити людей повірити у те, що ОУН боролася проти «двох тоталітаризмів», якщо вона сама сповідувала тоталітарну ідеологію інтегрального націоналізму? Якщо з розвінчуванням радянського тоталітаризму жодних проблем не виникало, то з українським «національно-визвольним рухом» такі проблеми були. І насправді було б марною справою творити героїчний міф УПА і одночасно його деконструювати.

Ще один чинник не можна полишити осторонь – роль релігійної свідомості в суспільстві. Тоді як радянські українці перейшли не тільки через офіційний атеїзм, але й пережили часи «войовничого атеїзму», багато західних українців навіть у радянський час намагалися дотримуватися щоденних релігійних практик. Ці два кардинально різні середовища потрібно було якось об’єднати. Найбільш безболісно для обох сторін це можна було зробити на принципах секуляризованої держави. Але українці пішли іншим шляхом. Відродивши державну незалежність України, вони заходилися відроджувати церкви. Але робили це надто традиційними методами, дозволяючи церквам вільно втручатися в роботу державних структур і навіть проникати у державну школу. І хоча це окрема тема для розмови, однак потрібно все ж сказати, що спроби одночасно формувати релігійний та науковий світогляд у школярів великим успіхом не увінчалися. А якщо до всього додати ще й конфесійні поділи, їхній традиціоналізм та «канонічність», то справа взагалі виглядає сумно.

Отже, так коротко можна було б зобразити формування українських «традиційних» та «національних» цінностей. Наголошую на тому, що в сучасному світі такими вважаються, власне, універсальні цінності, не обмежені ні релігійними, ні расовими, ні національними особливостями. Цінностями вважаються ті принципи і засади, які гармонізують суспільство. Суспільство, в якому панує рівність усіх громадян і нема місця дискримінації. Погляньмо ж тепер детальніше на те, за які українські цінності та традиції останнім часом точилася боротьба.

За право бути злодієм, нацистом і расистом?

Ніби старий, розсохлий віз рухається українське суспільство у напрямку об’єднаної Європи. Бувають спалахи, як, наприклад, Помаранчева революція або Революція гідності, які, безумовно, є предметом гордощів сучасних громадян України. Бо ж хіба не став свідченням боротьби за європейські цінності Євромайдан, на якому українці не тільки декларативно виступали, але й помирали за них? Боролися і помирали в той час, коли Європа демонструвала свою звиклу «занепокоєність». То в чому ж тоді проблема? Що сталося потім? Чому ми знову і знову виявляємося неготовими без якихось дивних умов і претензій долучитися до європейської спільноти?

На Європу, як і на традицію, можна дивитися під різним кутом зору. Були ж на Євромайдані, наприклад, і «свободівці», яких аж ніяк не назвеш єврооптимістами. Вони готові були виступати проти російського імперіалізму та режиму Януковича, але водночас трималися засад етнічного націоналізму, який не тільки давно відкинутий Європою, але й просто неможливий для реалізації в Україні. І навіть розуміючи, що таким ідеям нема місця в сучасній європейській спільноті, «свободівські» активісти заявляли: ми йдемо в Європу, щоб порятувати її від надмірного лібералізму, повернути її до живильних національних джерел. Ми з нашими націоналістичними партнерами змінимо Європу. Таке не раз лунало від Олега Тягнибока та Ірини Фаріон.

Але життя показало, що майже всі націоналістичні євроскептики виявилися платними агентами Кремля, готовими за фінансові вливання з Росії розвалити ненависний їй ліберальний Європейський Союз. Така риторика була притаманна не тільки «Свободі», але й розкрученому російськими медіа Правому сектору. Саме ця «гвардія» після Революції гідності заходилася боронити «традиційні» та «релігійні» цінності українців. Ніби намагалася заднім числом переглянути європейські здобутки Революції гідності.

Ще одна категорія «традиціоналістів» засідає у Верховній Раді. Чи то через брак освіти, чи через лакуни у власному розвитку, багато навіть респектабельних політиків намагаються звести права людини та меншин виключно до теми ЛГБТ. Ще можна якось зрозуміти росіян, де всі без винятку медіа щоденно лякають тамтешнє суспільство «ґейропою», одностатевими відносинами, ґендером та іншими страшилками. Але росіяни не йдуть в Європу і не збираються укладати жодних угод про асоціацію. Їм зі своїми «скрєпами» набагато комфортніше і зручніше живеться, ніж би треба було дбати за свободу та рівність усіх своїх громадян.

Рівні права без винятку всіх громадян, незалежно від їхнього національного і расового походження, як і не зважаючи на їхні релігійні та політичні переконання, є запорукою стабільного й успішного суспільства. Суспільства захищеного і без дискримінації. Суспільства, де професор-історик не погрожує національним меншинам, щоб «зайди» знали своє місце, бо інакше тисячолітні «автохтони» їм неделікатно нагадають. Спільноти, де праворадикали не погрожують ґеям, щоб ті, якщо хочуть залишитися цілими, навіть не сміли своєю присутністю  провокувати агресію у справжніх українських патріотів.

Чомусь ні проповідникам ненависті за дивним збігом обставин із «Католицького оглядача», ні футбольним ультрас, ні радикалам із парамілітарних формувань, ні окремим народним депутатам навіть до голови не приходить, що рівень добробуту в європейському суспільстві зумовлений рівністю всіх громадян та чітким дотриманням принципу непорушності базових цінностей. Хотіти жити в європейському добробуті, користуватися усіма його благами і водночас вимагати збереження за собою права дискримінувати «інакших», бо «такими є наші традиції та цінності», – це шлях в нікуди. Тому й тупцюємо без кінця і краю на місці.

Складається враження, що це не ми маємо законодавчо гармонізувати свої відносини у своєму суспільстві, для нашого ж блага, а ненависна Європа видумує щораз нові вимоги до патріотичних та побожних українців. Важко навіть уявити, як би розвивалися події, якщо б ми виявилися самодостатніми і могли не зважати на думку Заходу. Що сталося б, якби не було ризику, що ЄС не скасує віз для українців, якщо Верховна Рада не усуне кілька корупційних положень із закону щодо обов’язкового електронного декларування статків українських посадовців та їхніх родин? Напевно, так би і лишили «непоміченою» підставу для процвітання корупції. Прикро, що депутатам не йдеться про подолання корупції – їх тільки турбувало, що вони втратять електорат, якщо Європа не скасує візового режиму. Складається враження, що боротися з корупцією в Україні потрібно не українцям, а європейцям. Що, відтерміновуючи скасування віз, європейці ставлять перед нами завищені вимоги, хочуть позбавити нас якоїсь неймовірної цінності.

Той самий «візовий» аргумент лунав і тоді, коли мова зайшла про прийняття Верховною Радою так званих толерантних законів. Знову ж таки, склалося враження, що це не українцям потрібно навести лад у суспільстві й не допускати дискримінації будь-яких меншин, а це «збочені» європейці хочуть їх з власної примхи розбестити. А отже, виникає питання: чим тоді ми відрізняємося від адептів «русского міра», особливої православної цивілізації та неонацистів з країни Путіна?

Ми також однобоко дивимося на задум провести Фестиваль рівності у Львові, не вбачаючи у ньому спробу розпочати діалог в суспільстві, а лише пропаганду і змову зловорожих сил, які хотіли нашкодити Україні напередодні голландського референдуму. Але тут особливо хочеться спитати: а чи не легше поставити правих радикалів на місце? Чи, може, це українська національна традиція – закидати цеглою «інших»?

Дивно, що навіть реформована поліція не виконує своїх функціональних обов’язків. Можливо, поліціанти – також прихильники «традиційних» цінностей, а тому внутрішньо довго розривалися між виконанням своїх посадових обов’язків та симпатіями до погромників. А від них всього-на-всього вимагалося чітко і безвідмовно виконувати свої обов’язки: забезпечити безпеку учасникам квесту і покарати тих, хто намагався вчинити фізичну розправу над іншими громадянами України. До слова, члени нідерландської ЛГБТ-спільноти виявилися набагато мудрішими за багатьох українських прихильників теорії змов. Після подій у Львові вони закликали суспільство проголосувати за асоційоване членство України в ЄС.

Знову ж таки, аналізуючи останні події та вимушений «тиск» Європи, не полишає думка, що, можливо, наше суспільство справді не готове до життя в єдиній європейській сім’ї,  тому що дозволяє депутатам-корупціонерам та правим маргіналам демонструвати, що наші «традиційні» цінності мають домінувати над загальнолюдськими, тобто тими, на яких базується суспільство об’єднаної Європи? У такому разі, може, нам не потрібний взагалі договір про асоційоване членство з Європою? Якщо нашою «традиційною» цінністю є присвоєне певною групою право бити «інакших» або змушувати їх тихенько сидіти в підпіллі і навіть не нагадувати про себе, то, може, взагалі не потрібно боронитися перед Росією, а злитися в пароксизмі з «русскім міром», який базується на таких само засадах? І ні про яких геїв тут не йдеться. Це питання виключно цивілізаційного вибору.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук