Пограничний Крим

IQНазарій Заноз, 18 лютого 201433519
Пограничний Крим

Крим є півостровом, і суходолом він не межує із жодною державою, попри це автономія продовжує залишатися територією пограничною. Не в сенсі близькості чужих кордонів, звісно, а як територія, на котрій граничать кілька різних культур. Як місце, що переходило з рук в руки і де витворювалися кордони внутрішні – між народами та народностями.

Події довкола Майдану змушують нас знову звернутися до питання ідентичності й через його призму поглянути на те, хто, як і чому ставиться у регіонах країни до протестів у центрі столиці. Найцікавіший у цім плані буде, мабуть, Крим. Саме цей регіон є найстрокатішим та найменш зрозумілим. Доволі часто самі мешканці півострова ідентифікують себе не як «українці», «кримські татари», «росіяни», «гагаузи», а як «кримчани». Особливо гостро відчувається таке самовизначення у Севастополі, котрий, як і Київ, має особливий республіканський статус. Цей феномен не варто розглядати як вияв якогось специфічного локального патріотизму, а радше як свідчення прикордоння кримських земель. Власне, майже всю територію нашої країни сміливо можна назвати пограниччям, проте саме в найпівденнішій її частині це відчувається по-особливому. Саме там збереглося одразу три доволі численні національні общини: російська, українська та кримськотатарська.

У своєму тексті «Острів Крим та російське питання» дослідниця соціально-психологічних ідентичностей Криму Ольга Духнич пише про те, що «українізацією називають сам факт звучання української» мови на півострові. Така войовнича мовна ідентичність, ймовірно, засвідчує страх у серцях російської частини мешканців АРК. Вони чинять опір уявному ворогові українізації, боячись, що, втративши мову, втратять свій один із найважливіших чинників самовизначення. Бо ж територіально вони в Україні, живуть за її законами, їхні діти ходять до українських, хоч і російськомовних шкіл. Тому вони максимально намагаються втриматися за два маркери, котрі начебто забезпечують більш-менш спокійне їхнє перебування в автономії – Чорноморський флот РФ та мову. У Криму росіяни – мов свої серед чужих чи чужі серед своїх. У них немає «чемоданних» настроїв, проте існує усвідомлення, що флот тут, імовірно, не назавжди, тому дуже бояться того часу, коли кораблі покинуть Севастополь. Це не страх втратити військовий захист, це радше страх втрати власну ідентичність.

Власне, росіяни Криму не єдині, хто почувається там не у своїй тарілці. Дві інші потужні національні спільноти так само не мають певності у тім, що перебувають у себе вдома. Кримські татари були виселеними, а з поверненням так і не здобули належного визнання, як ті, хто живе на своїй землі. В аналогічній ситуації почуваються українці півострова. Все це змушує людей більше замикатися, щоби уникнути конфліктних ситуацій. Ще одним зразком такого захисту може стати саме спроба ідентифікації себе не як «українця», «росіянина» чи «кримського татарина», а як «кримчанина», «алуштинця», «ялтинця», по-іншому – «тутешнього». Себто стан непевності призводить і до специфічного самовизначення. Особливо популярна така ідентифікація серед тих, хто живе в змішаних сім’ях, не відчуває великої потреби у визначенні власної етнічної належності чи почувається ментальним громадянином Радянського Союзу – інтернаціоналістом.

Ось ця «радянсько-тутешня» ідентичність притаманна значній частині мешканців України. Микола Рябчук пише, що вона намагається оформитися в протилежну «українській» – «укрАинскую». Її представники часто апелюють до минулого та згадують радянські часи з ніжним трепетом. У них, можна сказати, незакритий ґештальт. Це захисна реакція, як у людей, котрі не хочуть вірити у смерть близької людини, всіляко переконуючи себе, що цього не могло статися, ось зараз прочиняться двері і начебто покійник увійде в кімнату.

Щоби цього позбутися, потрібно врешті якось закрити ґештальт. Добрим прикладом могло би стати спрямування сил на творення нового, ліпшого майбутнього. Проте воно, схоже, лякає кримчан та тутешніх, адже може порушити той тривкий стан, у якому вони себе намагаються законсервувати. Рух вперед у новій Україні може підштовхнути їх до асиміляції, а їм зовсім не хочеться цього. Будь-який успіх нашої держави як проекту змушує частину з них переживати це як особисту поразку чи загрозу внутрішньому спокоєві.

Саме тому вони й далі намагаються викликати привидів з минулого, щоби втамувати свій страх. Тому й продовжуватимуть постійно апелювати до історії, до спогадів, будучи готовими примирити в собі непримиренних «білих» та «червоних», лиш би не отримати загрози від уявних «бендер» та «свідомітів». Будуть і далі святкувати всі радянські, російсько-імперські свята, маркувати простір іменами місцевих героїв-кримчан, севастопольців, сімферопольців, керченців чи інших локальних персонажів, встановлюючи їм різноманітні пам’ятні дошки, називаючи на їхню честь вулиці, площі, ресторани чи школи.

У цьому ворушінні минулого, в цих іграх із коммеморацією кримчани вкрай нагадують галичан. А що залишається робити, коли ні певного теперішнього, ні чіткої візії майбутнього не існує. Саме для цих двох регіонів минуле є вкрай важливим. У ньому, як їм здається, залишилося все найкраще: найкращі герої, лідери, найкращі здобутки в архітектурі, мистецтві, науці, військовій справі etc. Проте різниця між галичанами та мешканцями АРК все-таки є. Теперішню територію Тернопільської, Львівської та Івано-Франківської областей населяють переважно українці. Тут конфлікт ідентичностей (українці-поляки-євреї, українці-росіяни/радянці-поляки чи ще давніші) вичерпався в силу трагічних подій – Голокосту, операції «Вісла» та ін. Тут більше немає фактичного перетину національних дискурсів, тобто він існує, але все польське, єврейське, радянське збереглося здебільшого лише у формі якихось споминів (у назвах вулиць, пам’ятках архітектури, визначних спорудах тощо), котрі залишили ці народи по собі як спадок.

Тому Крим усе ж і близький, і далекий для Галичини. У кримчан, особливо російських, є великий страх бути асимільованими. Це і є однією з причин, чому вони не підтримують протестів у Києві. Вони не лише вважають їх націоналістичними, тобто такими, котрі нібито загрожують їх ідентичності, а ще й такими, що посягають на владу, котра забезпечує їм солодке перебування у законсервованому стані. Себто Майдан наступає одразу із двох фронтів. Для того, щоби перестати відчувати тривогу, вони мають отримати чіткі месиджі, спрямовані на те, щоби розвіяти їхні страхи. Перший, що Євромайдан не несе загрози, і протести не мають характеру антиросійського, а другий – з чітким планом дій «після Майдану», де буде зрозуміло, яке місце після цього займатимуть кримчани і як надалі розвиватиметься їхній край. Дискурс минулого потрібно врешті змінити на дискурс майбутнього.

Слід розуміти, що радянська влада десятиліттями плекала у кримчанах культ своєї моці та потужності, тому змінити ситуацію на півострові швидкими темпами фактично є неможливим. Тим паче, що будь-який вплив з України з-за меж АРК вважається чужинським. Саме тому зміни можливі, якщо хтось діятиме зсередини цього середовища, а не ззовні. Чому саме така модель є чи не єдиним шансом? Тому що українські лідери думок абсолютно не є авторитетними особистостями для росіян Криму. Їхні творці громадської думки перебувають або всередині спільноти, або на території нашого північного сусіда.

Можливістю для зрушення ситуації є робота у Криму щодо розкриття тієї самої прикордонної сутності регіону. Плекання людей пограниччя дозволить не лише дати поштовх до міжнаціонального діалогу в автономії цілком нової якості, а й налагодити тісні зв’язки та співпрацю між українцями, кримськими татарами та менш чисельними меншинами краю. Повага до культурної спадщини тісно пов’язана з повагою до прав і свобод в сьогоденні, зокрема до права на самовизначення.

У Криму дуже би стало в нагоді існування фундації пограниччя на зразок тієї, що в польських Сеймах заснував Кшиштоф Чижевський разом зі своїми друзями. І вона була би куди важливішою та потрібнішою саме там, а не в Галичині, бо саме в АРК різні народи досі перебувають у тісному контакті між собою, і знайти між ними порозуміння – вкрай необхідно. Це мало би піти на користь усім мешканцям автономії, адже перевело б дискусію історичних дискурсів у зовсім іншу площину. Заодно змусило би політиків не ховатися за питаннями мови, минулого та героїв, а займатися насущними проблемами спільноти.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 9

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук