Популярна історія міста Львова

Розділ 1 Невичерпність Львова

Сьогодні розпочинаю цикл статей про найцікавіше, що мені довелося довідатися, вивчаючи впродовж останніх двадцяти років історію Львова. Я вже багато разів казав, що далеко не є академічним істориком, радше в історії мого рідного міста мене зваблює те, що близьке мені за духом, те, що збурює почуття, те, що заворожує красою, тобто я, як аматор можу дозволити собі розкіш вибирати лише те, що вважаю найцікавішим, і насолоджуватися тим, що приносить мені справжню насолоду. Сподіваюсь, що й більшість моїх читачів розділить зі мною ті почуття і той кайф, який нам дає це неймовірне місто… Отож, починаємо…

Коли доволі часто доводиться крокувати старою частиною Львова, щоразу знову й знову не перестаєш дивуватися і насолоджуватися красою тих безцінних культурних пам’яток, які так достеменно тобі відомі. Власне у цьому й полягає найбільша чарівність нашого міста – у невичерпності насолоди від тих вулиць і будинків, які ти, здається, так досконало знаєш іще з дитинства. Кожен балкон, барельєф, портал, скульптура, вежечка знову й знову надихають тебе все новими й новими незрівнянними думками, мріями і бажаннями…

І звідки це все у Львова береться?.. Насправді це місто завжди було і є джерелом натхнення. Щоразу якимось невідомим чином вдається побачити у давно відомому якісь нові незвичні ракурси, нові й оригінальні кам’яні образи застиглої музики століть. Насолода Львовом – незглибима безодня, і насолода ця невичерпна. Невичерпності Львова вистачить нам на все життя, як сповна вистачить і нашим дітям, онукам і правнукам…

Погляд на Львів у різні години доби, у різні пори року відкриває небачені до цього миті твого життя, і тоді ти розумієш, що такого чудового міста немає ніде у світі, і що це місто – для якого справді варто жити. Культурні нашарування різноманітних епох, творіння багатьох народів, які впродовж віків населяли наше чудове місто – ось неоціненне надбання кожного громадянина Львова. Але ще цінніший скарб – це самі львів’яни, справжні львів’яни, яких колись було дуже багато, а зараз, на жаль, дуже мало, але вони є і власне вони хочуть зберегти нашу культурну спадщину і водночас зробити наше древнє місто справжнім європейським містом, справжньою перлиною Європи.

Адже Львів географічно таки в Європі, бо звідси до Варшави і Кракова ближче, аніж до Києва; до Відня, аніж до Одеси; до Дрездена аніж до Дніпра; до Мюнхена аніж до Маріуполя, а до Венеції ближче, аніж до Луганська… Колись-то і ми були Європою, утім чи завжди були? Та ні. До середини XIV століття були таким собі Диким Полем. Дуже хотілося б Галицько-Волинську державу, спадкоємицю Київської Русі вважати великою могутньою державою, та якось не виходить. Монголо-татарська історична ганьба тяжіє над нею.

Так, ми тоді врятували Європу, як рятуємо і нині, закрили дикунам шлях до Західної цивілізації, однак самі внаслідок цього частково стали цими дикунами. Орда, врізавшись у наші землі клином, загрузнувши і загуснувши тут своєю присутністю, почасти надала й галичанам свої дикунські риси. Починаючи з ганебної подорожі 1245 року Данила Галицького до Орди, де він змушений був вклонятися язичницьким кущам і пити кумис, замість звичного для нього вина, і закінчуючи ще більш ганебними васальними військовими походами Лева Даниловича разом з ординцями на європейські землі і за наказом ханів «розкидання» (демілітаризація) власних укріплень і міст – це все нелегка доля історичної меншовартості, зрештою така звична для минулого української історії.

Данило напівтаємно, крадькома, наражаючись на небезпеку, 1253 року приймає корону Святішого Престолу. Не дарма радянська історіографія не визнавала Данила королем, а лише князем, бо король – це щось вороже, європейське. Тоді студентам-історикам навіть було небезпечно про це говорити. Що й казати, Орда залишалась Ордою навіть під серпом і молотом, як залишається нею і зараз. Князь Лев, політично могутніший від свого батька, так і увійшов в історію князем (dux Russiae), а не королем, бо ще більше боявся своїх східних завойовників. Не дивно, що Галицько-Волинське князівство фактично не залишило для нащадків жодних більш-менш значущих пам’яток літописних, культурних, літературних, ба навіть архітектурних, окрім підмурівків декількох храмів. Для порівняння можна побачити й почитати те, що залишив своїм нащадкам будь-який із європейських народів. Європейцями галичани і зокрема львів’яни стали знову ж таки завдяки загарбанню, тепер уже загарбанню Речі Посполитої, були затягнуті у «європейський рай» фактично насильницьки, за вуха. Як там що, але все ж стали європейцями і цю європейськість ставимо наріжним каменем нашої галицької ментальності аж донині.

Та трохи смішно виглядає, коли сьогодні б’ємо себе в груди і переконуємо всіх, що ми справжні європейці. Ми, як після довгого сну-забуття, лише робимо перші кроки від Орди до європейськості, і дивина, що ця сама Орда зараз шалено пришвидшує цей процес. До Європи неодмінно прийдуть наші діти, онуки чи правнуки, нехай це станеться якнайскоріше, і в цьому нам допоможе Бог… А наразі по-справжньому європейським залишається лише каміння…

Деколи знову й знову запитуєш себе: завдяки чому Львів є власне Львовом? І щоразу відповідь виринає сама собою – завдяки своїй європейськості. Не будь тут Європи, не було би й Львова. А був би, наприклад… Не будемо тут нічого називати, кожен на свій розсуд і досвід може поставити щось на місце цих трьох крапок. Що ж таке європейський Львів? Це передовсім певним чином розташоване й упорядковане каміння, цей геніальний дух міста, котрий породжує неймовірне захоплення його проявами. Храми й будинки Львова – це урбаністичні скелі, скелі людського духу, натхненні духом Божественним. Як виявляється багато може каміння! Оце кам’яне упорядковане оточення занурює тебе у певну систему координат, у певну систему цінностей, у мрійливий стан, коли щось навіює тобі, що незважаючи на весь гротеск сучасного нецивілізованого суспільного життя, все ж залишається надія посеред цього людяного каміння створити людську ауру, яка б йому відповідала, як колись…

Європейське каміння Львова – воно комфортне, воно не тисне на людину, не надимається, не гнітить, не вибивається з ритму. В його оточенні ти на вулиці, просто неба, як це не парадоксально, почуваєшся, неначе у затишному інтер’єрі. Тому що у Львові каміння сумірне з людиною, з її почуттями, і тут зовсім не йдеться про його розміри, висоту чи ширину, тут відігріють роль зовсім інші, не цілком зрозумілі, але такі відчутні критерії. У Львові відсутня імперська мегаломанія, тут немає нічого найбільшого, найширшого, найвищого. Дякувати історичній долі, тут ніколи не було найбільшої площі Європи чи України, зате є найменша. Тут немає найширшого проспекту, найвищого хмарочоса чи ще чогось найбільшого. Львівське каміння має інші властивості. Воно, наприклад, співає, бо в ньому закарбований нотний текст. Два вікна поряд і одне на певній віддалі у ренесансних будинках – це ніби дві половинки ноти і одна ціла. Мелодика і ритміка львівського ренесансу – це цілковито природне і зовсім не натягнуте втілення доволі банального уявлення про архітектуру, як про застиглу в камені музику... Музика насправді застигла у львівському камінні…

Окрім каміння, у Львові є ще щось європейське. Чи точніше було. Майже усе, що ми називаємо досягненнями цивілізації, все, що вперше в Україні було винайдено, започатковано, засновано, збудовано, все це було зроблено у Львові, бо тоді він належав до Європи. Тут започатковано перший в Україні водогін, шпиталь, аптеку, готель, гімназію, університет, академії музичну, технічну, театр, пошту… Тут була надрукована перша в Україні книга, газета, українська газета, журнал… Тут виникла перша в Україні політична організація, перша політична партія, перша профспілка, перші товариства технічні, авіаційні, спортивні… Тут пройшов перший в Україні футбольний, хокейний матчі, відбулися перші змагання з ігрових видів спорту: волейболу, баскетболу, гандболу, регбі, тут також відбулися перші змагання на роликових ковзанах, велосипедах, мопедах, мотоциклах, автомобілях… Тут був заснований перший український музей, відбулася перша художня виставка... Тут була винайдена перша у світі вакцина від висипного тифу… Усіх цих цивілізаційних досягнень Львова годі й перелічити. Можливо, ми сьогоднішні львів’яни, не є цілковито гідними спадкоємцями досягнень європейського Львова, але незаперечно пишаємося ними. Утім у Львова є незмірно багато й інших родзинок, інших справжніх див, з якими ми з вами будемо знайомитися у подальшому, аби якомога краще пізнати це неймовірне місто.