Порошенкова Земля обітована
IQ

Порошенкова Земля обітована

Як могла Галичина пов'язати майбутнє з особою, яка фактично не поділяє її цінностей

Василь Расевич, 5 липня 7032 17

Так, ви не помилилися, якщо подумали про той край, який ми тепер для зручності називаємо Галичиною. Дійсно, весь період незалежності три колишні галицькі області були справжнім пристанищем для високих українських політиків, які для того, щоб втриматися на владному Олімпі, кидалися за допомогою до галичан. Галичина завжди виступала в ролі, так би мовити, хранительки найбільших національних цінностей. Галичина не уявляла і не уявляє себе без державної незалежності України, її виразних національних рис, і це чудово. Бо має бути певний еталон, навколо якого будуть розігруватися всякі різні компромісні і безкомпромісні баталії.

Якщо коротенько заглянути в недавню історію, то побачимо кілька метаморфоз. Якщо на перших президентських виборах Галичина полум’яно підтримувала дисидента В’ячеслава Чорновола і противилася недавньому секретарю з ідеології ЦК КПУ Леонідові Кравчуку, то вже на наступних умлівала за того ж «комуняку» тільки, щоб не пройшов ставленик Сходу – Леонід Кучма. Перемога «червоного директора» Кучми обернулася для галичан страшним смутком і передчуттям от-от втратити незалежну Україну.

Але вже на наступних виборах, коли на горизонті замаячіла організована піарниками Кучми загроза комуністичного реваншу в особі Петра Симоненка, Галичина грудьми кинулася на захист гаранта і хранителя української державності Леоніда Кучми. Тобто Галичина, протестуючи на початку, надалі кожного разу ставала свого роду Землею обітованою для недавніх своїх ворогів.

Метаморфози метаморфозами, але пора нарешті задуматися над причиною такої радикальної мінливості. І для цього найкращим прикладом є теперішня актуальна ситуація, пов’язана з Петром Порошенком. Поспішаючи наперед, зроблю припущення: це стається через те, що в Галичині більше вірять милозвучним словам, ніж діям. Виявилося, що Галичина любить вухами. А успішні бізнесмени пострадянського зразка дуже вправно вміють «їздити по вухах». І для них не існує неможливого у досягненні мети: слова – ніщо, мета – усе.

Справа в тому, що Петро Порошенко ніколи українським націоналістом не був, галицьких культурно-історичних цінностей не поділяв, до Української греко-католицької церкви не належав і «бандерівців» героями не вважав. То що мало в природі змінитися, щоб доля призначила його на роль батька української нації в Галичині?

Відповідь до банальності проста: слова і риторика. П’ять років свого президентства Петро Порошенко відточував ораторську майстерність. Для одних театрально-пафосні промови Порошенка були нестерпними, а для інших – бальзамом на рани зболеної за Україну душі. Правда, були й такі, для кого чергова перемога Порошенка стала б гарантією на наступні п’ять років користуватися державою як безвідмовною синекурою. Але в цьому вони ніколи не признаються. Радше й надалі ховатимуться за гучними патріотичними гаслами.

Певний час після обрання президентом Порошенко не вдавався до націоналістичної риторики. Був зайнятий набагато важливішими справами: ламав через коліно Верховну Раду, формуючи свою слухняну більшість, боровся за усунення з уряду Арсенія Яценюка, пропонував на посаду генпрокурора тих, хто «зіллє» з користю для нього справи чільних функціонерів режиму Януковича, й успішно саботував антикорупційні реформи. Здавалося б, після такого послужного списку людину мали б відправити на смітник і з «вовчим білетом». Але ні, бо в Україні є патріотичні галичани, які за слова про примат українського націоналістичного готові хоч у Фредді Крюґера вдихнути життя, або принаймні відтермінувати його політичну смерть.

Якийсь час в ораторському запалі Порошенко не дуже стежив за словами. Показовим став його виступ 25 березня 2015 року у стінах СБУ, коли він емоційно випалив: «Цинічні бандери... бандити, в мілітарній формі зі зброєю в руках. Грабували українців, таємно вбивали їх». Не будемо говорити про обмовки за Фройдом, але зауважимо тільки, що чим горщик накипів, тим і смердіти буде.

І попри такі обмовки, що дуже багато говорять про справжнє ставлення Порошенка до окремих історичних персонажів та формацій, він ніби не помічає «оуноцентричної» історичної політики, яку провадив Український інститут національної пам’яті. Він зовсім не реагує на прийняття Верховною Радою трьох «історичних» законів у тому ж 2015 році, у яких, до слова, виразно проглядається глорифікація ОУН та УПА. Виглядає на те, що гуманітарну політику Порошенко віддав на відкуп поціновувачам радикального націоналізму, щоб під прикриттям навколоісторичної тріскотні займатися набагато серйознішими справами. Найважливішою з яких був контроль за державними фінансовими потоками. А історична політика водночас була його такою собі «грядочкою на помідорчики», яка дозволила б у скрутні часи не пропасти.

Творці української історичної політики ніби за замовчуванням працювали над здобрюванням ґрунту для майбутнього останнього плацдарму Порошенка. Але виразний крен у поведінці президента став помітним лише тоді, коли соціологічні опитування показали неймовірне зростання його антирейтингу. І тут Петро Олексійович, як вправний гімнаст, зробив сальто в повітрі і став радикальним українським націоналістом. І Галичина його прийняла і полюбила. Прийняла як лідера, що забезпечить майбутнє «української України».

Насправді нічого дивного в поведінці мешканців умовної Галичини нема. Вони намагаються свято оберігати статус своєрідного П’ємонту для всіх українських земель. Гордяться, що є носіями рідної мови, що є вірними вірі предків. Поклоняються борцям за волю і незалежність України. Але саме тут і криється найважливіше питання: як так могло статися, що ці хранителі українського Ґраалю пов’язали його долю з особою Петра Порошенка? З людиною, яка всього-на-всього використовує їхню віру як інструмент, щоб залишитися в політиці, щоб не втратити влади?

Невже серед них немає людей, котрі можуть зіставити кілька простих речей? Наприклад, ну як можна повірити в гасло Петра Порошенка «Мова»? Повірити в щирі наміри людини захищати будь-якою ціною українську мову, якщо вона в побуті і, головне, в сім’ї є російськомовною? Налаштовувати одних громадян проти інших за мовною ознакою, якщо його ж діти – російськомовні і не бачать нічого злого у вдяганні футболки з написом «Russia»? Або, як можна вірити в щирість гасла «Віра», коли президент секулярної країни брутально втручається в церковну сферу і робить це елементом своєї виборчої кампанії? Перетворюючи важливу для суспільства подію на заручницю власного не/успіху. І чи не достатньо було галичанам фотографій Порошенка в ролі іподиякона в церкві Московського патріархату? Це вже так зовсім по-простому.

Про гасло «Армія» після журналістського розслідування корупції в Укроборонпромі взагалі говорити не пристойно. Як і про теперішні гасла видозміненої на «Європейську Солідарність» партії Порошенка. Оскільки тільки діти не можуть зрозуміти, що п’ять років правління Порошенка серйозно віддалили Україну від омріяної мети – вступу до ЄС.

І кілька запитань на завершення. Як могла Галичина пов’язати майбутнє «української України» з особою з абсолютним антирейтингом? Чому вона знову погодилася стати Землею обітованою для аутсайдера, який вирішив на останок її брутально використати? Висновок один: або треба переставати любити вухами і прощатися з інфантильними мріями, або позбутися титулу П’ємонту України.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук