Превентивні революції Путіна

Хоч би як хотілося багатьом учасникам революцій в Україні зафіксувати свій видатний слід в історії, але подивитися правді у вічі доведеться. Йдеться не про подиву гідну поставу українців та їхнє прагнення звільнитися від клептократичного режиму і розпочати побудову гідної для життя всіх громадян держави. Не про щирих і добрих білорусів, які виступили проти неправди і захлинулися у власній крові. Не про казахів, яким остогидло життя в країні, де все належить кільком кланам із сім’єю Назарбаєва на чолі. Сьогодні йтиметься про інших «учасників» революцій. Якими, на жаль, є кремлівські стратеги. Навіть більше, ті, хто часто є сценаристами цих бурхливих подій.

Ті, які прагнуть випередити невідворотні революційні вибухи, нав’язавши свій сценарій, та отримати вирішальний вплив на перебіг революційних процесів і, зрештою, знівелювати результати революцій. Зробити так, щоб російська олігархічна модель управління якнайменше постраждала, а країна й надалі була в руках олігархату та в російській орбіті. Щоб сусідні країни не розвивалися. Щоб не ставали прикладом для наслідування для росіян. Щоб звичайних росіян можна було і далі лякати словами «Хочете, щоб у нас було так, як на Україні?».

Найважливіше у цих сценаріях – це пустити революцію дорогою, яка веде в глухий кут. Це підміна понять і розставляння фальшивих пріоритетів. Наприклад, запустити маховик боротьби за «відновлення історичної правди». Тобто щоб сучасний політичний рух погруз і втопився в болоті історичних суперечок. Щоб усі між собою пересварилися і не отримали підтримки в боротьбі проти системи від колективного Заходу. Посіяти знеохочення до розв’язання актуальних соціальних та економічних проблем. Мовляв, справжні революціонери борються за щось таке високе й абстрактне, що конкретними вимогами його можна тільки забруднити. І в такий спосіб перевести боротьбу до рівня химерної абстракції. Щоб поставити знак дорівнює між демократією й анархією.

Найбільше від таких сценаріїв отримують Владімір Путін і кланово-олігархічна система. Путін, завдяки створенню кривавих анклавів, зі світового парії знову стає важливим учасником переговорів. Знову бере участь у формуванні світового порядку денного і змушує західних лідерів зважати на нього. А олігархічна система завдяки своїм агентам серед революціонерів та в постреволюційному уряді забезпечує собі довге безбідне життя.

Але про все по черзі. У Путіна була мрія. Він, як в російській казці, дуже хотів бути «владичіцей морскою», тобто імператором-самодєржцем вєлікой і нєдєлімой. «Восстановление Отечества» стало навʼязливою ідеєю російського президента, починаючи ще з часів його короткого прем’єрства. За цей час РФ змінила воєнну доктрину, перевівши її з оборонно-стримувальної на агресивно-наступальну. Нова воєнна доктрина РФ, прийнята 5 лютого 2010 року, самочинно надавала Росії право застосовувати збройні сили поза межами її території. До переліку «підстав» для втручання увійшли локальні війни та міжнародні конфлікти, які нібито загрожують безпеці Росії. Дописалися до того, що Росія всупереч міжнародним законам та договорам наділила себе повноваженнями «нейтралізувати» противника будь-де на умовах, що відповідають інтересам РФ.

Відповідно до нових обставин, таких як агресія проти України та анексія Криму, 25 грудня 2014 року Путін затвердив нову редакцію воєнної доктрини РФ. Тепер тут уже фігурували Абхазія, Південна Осетія, Україна і все навколо неї, Північна Африка, Сирія, Ірак та Афганістан. А також були прописані зовнішні військові небезпеки, такі як розширення НАТО на схід або розгортання системи стратегічної протиракетної оборони США. У цих документах Росія дивилася на світ так, ніби колишні радянські республіки – це не самостійні держави, а історичні безмовні кріпаки російського баріна. Який тасує їх в колоді карт як заманеться.

Найцікавіше в цій історії те, що подібна брутальна поведінка не насторожила західних лідерів і вони продовжували узгоджувати свої дії з Путіним. Чим дедалі більше розпалювали апетити кремлівського неадеквата. Який перестав гребувати законами пристойності і проявляв щораз більше агресії. Політика умиротворення агресора зазнала повного фіаско і поставила світ на межу або нового біполярного переділу, або великої війни. Причому у всіх цих сценаріях Росія виходить далеко за межі власних кордонів. Демонструє, що її інтереси скрізь. І в неї є всі для цього підстави.

А «підстав» для зовнішньої агресії Росія придумала собі чимало. Серед перших – прийняття федерального закону «Про державну політику РФ стосовно співвітчизників за рубежем» від 24 травня 1999 року. Коротко резюмуючи, за цим законом Росія надавала собі право на вторгнення в будь-яку суверенну країну, якщо там, на її думку, траплялися утиски її «співгромадян». Визначення цієї політичної категорії було позбавлене будь-якого юридичного змісту. Одне слово, Росія, прийнявши такий закон, погрожувала вторгненням усім колишнім радянським республікам. А ті, кого вона зарахувала до цієї категорії, перетворювалися на заручників путінської політики. Навіть нехотячи ставали гарматним м’ясом за будь-якого розвитку подій. Головною для Росії була внутрішня дестабілізація країни.

Країни Балтії від прямого вторгнення врятував швидкий вступ до ЄС та НАТО. Всіх решту – ні. За цією технологією був анексований Крим і принесена війна на український Донбас. Що обернулося десятками тисяч вбитих, страшними матеріальними збитками та стражданнями мільйонів людей, котрі втратили свій дім і спокій. В охопленому протестами Казахстані, куди насправді ввели російські війська, з часом це обернеться страшною помстою етнічним росіянам з боку казахського населення. І все заради мрії Путіна.

Який тепер відкрито заговорив про «политические границы восстановления Отечества» та про території «особой зоны безопасности России». Про це можна було почути на останній його зустрічі з медіа, а також прочитати в заяві депутата Держдуми від «Единой России» Євгенія Фьодорова. Який недавно заявив, що до складу Росії мають повернутися всі республіки колишнього СРСР, крім Балтії. Який потім «виправився», що Балтійські держави також увійдуть, але поки вони члени НАТО, то Путін про це відкрито не говорить. Проте відкрито задекларував, що «червоні лінії» Путіна для Заходу – це вся територія колишнього СРСР. За яку він боротиметься аж до застосування ядерної зброї.

Усі ці архаїчні виверти і марення, на жаль, є не тільки вологими мріями старого кадебіста, що втратив здоровий розум. Це офіційна політика величезної держави, яку взяли в заручники старі гебешники та захмарно багаті злодії. Вони сидять не тільки на головних фінансових й енергетичних потоках, але й володіють гігантським медіаресурсом, здатним вкладати в голови своїм громадянам переконання, що Росія має особливу місію – контролювати світ. Вони становлять надзвичайно потужну мережу на всьому пострадянському просторі. Ім’я якій – кланово-олігархічна система.

Саме крізь таку призму слід розглядати останні події в Казахстані. Спостерігаючи за подіями в Молдові, Грузії, Україні, Білорусі, а тепер ще й в Казахстані, можна зауважити низку подібностей. Скрізь якась невідома сила діяла ніби на випередження. Доводячи ескалацію напруги аж до кровопролиття, щоб потім відсікти ці країни від західної підтримки, ще більше закрутити гайки і зробити безальтернативним російський напрямок. Проводячи через криваве горнило цілі країни, убивши чесних активістів, корумпувавши лідерів, які компрометували ідеали революції, Путін демонстрував різного роду Трампам, що без його сильної руки цю частину світу чекає катастрофа. Він показував м’якотілим європейським лібералам, що є паном ситуації. Що вони, якщо хочуть менше проблем на свою голову, приречені йти йому на поступки. Та визнавати право на партнерство в переговорах.

Найбільше, що непокоїть в історії казахстанського повстання – це відсутність інформації про ініціаторів та лідерів протестних акцій. Хто вони, які цілі ставлять перед собою? На яку підтримку розраховують? Чому рух, який почався як соціальний протест, відразу перетворився на мародерські акції з вбитими та покаліченими поліцейськими? Вбитими з особливою жорстокістю 13-ма представниками правоохоронної системи, двоє з яких знайшли обезголовленими. Підозри викликає також велика кількість молодих чоловіків на боці революціонерів, вигляд яких дуже нагадує українцям тітушків. Викликає здивування підпал адміністративних будівель, захоплення і нищення аеропорту під претекстом, що так вони не допустять прильоту російських військових. Мародерські дії компрометують повстанців і відштовхують громадян від масової підтримки.

Загалом складається враження, що невидимі сценаристи прикладають максимум зусиль, щоб протести в Казахстані намертво прив’язати до українських революційних подій. Неозброєним оком видно, що четвертий пункт повстанського маніфесту, де йдеться про те, що «головною умовою політичних реформ є неухильна відданість цінностям демократії і дотримання прав людини, визнання років правління СРСР злочином проти народів пострадянської імперії, воєнної агресії проти України та засудження анексії Криму, вихід із складу СНД…», писали не казахи. Писали люди з кремлівською опцією всіх революційних подій на пострадянському просторі. Бо як бачимо, і тут присутня спроба пустити казахстанський спротив «історичним шляхом».

Недаремно також серед перших з’явилася інформація про причетність Києва до подій та підготовку терористів зовнішніми ворогами. Серед лідерів казахстанської опозиції проросійська «Страна.uа» називала біглого олігарха, колишнього міністра енергетики в уряді Назарбаєва – Мухтара Аблязова. Який ніби ненароком дав інтерв’ю ахметовському каналу «Україна 24» й обмовився про «наш штаб у Києві». Тому тут знову напрошується аналогія з українськими подіями. Коли окремі олігархи фінансували і підтримували Майдан. Напевно для того, щоб зберегти свої впливи і не дати зруйнувати систему. Тобто знову відчувається той же почерк, що в Україні, що в Білорусі. Відчувається уміння якоїсь сторонньої сили каналізувати протестний потенціал і вивести його на нуль.

Не хочеться думати, що Росія й тут застосувала технологію «превентивної революції». І що казахстанське повстання закінчиться тим само, чим закінчилися події в Україні і Білорусі – збереженням анормальних впливів кланово-олігархічної системи в Україні і диктаторського режиму в Білорусі. Це аж ніяк не применшує ролі і значення українських революцій та білоруських протестів. Без цих подій про державну незалежність України годі було б і говорити. Але в таких процесах треба завжди дивитися на кінцевий результат. А результат Революції гідності, на жаль, невтішний. Те саме може повторитися і в Казахстані.

Поки що напрошується тільки один висновок, що революційні настрої населення Казахстану брутально використали. Нема гарантії, що за цим сценарієм не стоять президенти Токаєв та Путін. Токаєв знайшов можливість позбутися певною мірою контролю з боку Назарбаєва та його сім’ї. Забезпечив собі гарантії безпеки від Кремля, запросивши іноземне військо для придушення повстання. Поразка повстання призведе до розправи над протестувальниками з подальшим закручуванням гайок аж до встановлення диктатури.

Путін завдяки тактиці «превентивної», керованої революції не мусить вдаватися до брутальної агресії проти Казахстану. Про що постійно говорили його пропагандисти. Він отримує серйозні аргументи у відносинах з Китаєм та Туреччиною. Заганяє певною мірою у пастку президента Байдена, який після виводу свого контингенту з Афганістану вкотре промовчить. Путін же напередодні найважливіших переговорів з американцями знову на коні. Буде знову представляти себе господарем ситуації.

У цій історії дуже важливо не мислити категоріями зрада / перемога. Не варто сприймати як передишку те, що Росія на якийсь час відволіклася на Казахстан. Але варто бути уважними, щоб не почати знову жити й діяти за чужими сценаріями.