Примус до провини

Липень – це той місяць, коли українсько-польські відносини традиційно загострюються. Щороку польський Сейм ухвалює резолюції з приводу подій, які мали місце на Волині в 1943 році. Ці постанови, хоч і стосуються історичного минулого, переважно наповнені оціночними політичними інтерпретаціями. А ще вони пропонують надто однобоке та вузьке рамкове бачення складних процесів, які були в історії польсько-українських відносин у XX столітті.

Замість формули «вибачаємо і просимо вибачення», яка ще в першому десятилітті XXI століття мала реальні шанси стати основою порозуміння між двома сусідніми народами, офіційна Варшава взяла курс на спробу примусити українців в односторонньому порядку визнати провину і покаятися. Це шлях, який веде в нікуди. Така концепція суперечить історичній правді і загрожує звести нанівець усі досягнення попередніх років. Відверто кажучи, в України є не менше підстав вимагати від Польщі визнання провини за політику щодо українців у минулому. Однак офіційний Київ останніми роками не дозволяє собі ухвалення постанов і резолюцій, які можуть зашкодити відносинам двох країн.

Після розвалу СРСР здавалося, що відносини України та Польщі будуть обертатися навколо майбутнього. А складна історія стосунків двох народів стане повчальним уроком, з якого будуть зроблені належні висновки. Тим більше, що минуле знає не лише факти протистояння українців і поляків. У ньому є чимало сторінок спільної боротьби обох народів з різними ворогами. Ця боротьба була успішною, коли між поляками та українцями панувало порозуміння та взаємна повага. Коли ж відносини руйнувалися, цим завжди користувалися наші вороги.

У травні 1997 року Україна та Польща в особі двох президентів Леоніда Кучми та Александра Кваснєвського підписали Спільну заяву «До порозуміння і єднання». Про цей документ зараз не прийнято згадувати. Напевно, деякі сучасні польські політики різко засудили б його як антипольський та неприпустимий. У реаліях 2023 року важко повірити, що такі спільні заяви, витримані у виважених тонах із взаємним визнанням відповідальності за складне минуле і спрямованістю у майбутнє, між лідерами двох країн взагалі можливі. Та вони дійсно мали місце.

Тоді за основу порозуміння між двома народами була покладена формула «вибачаємо і просимо вибачення». У документі наголошувалося, що багатовікова історія українсько-польського сусідства знає чимало хвилюючих прикладів щирої дружби, взаємодопомоги і співробітництва. Але також не можна оминати трагічних сторінок – «військове протистояння у XVII–XVIII століттях, прояви антиукраїнської політики польської влади у 20-30-х роках XX століття, переслідування польського населення в радянській Україні в період сталінських репресій».

Польсько-український конфлікт у період Другої світової війни в заяві президентів Польщі та України 1997 року трактувався зовсім не так, як це звикли останнім часом робити польські політики. Не було там згадки про геноцид і про те, що хтось має в односторонньому порядку визнати свою провину.

«Не можна забути кров, пролиту на Волині, зокрема в 1942–1943 роках, жорстокість українсько-польських конфліктів у перші повоєнні роки. Окремою трагічною сторінкою в історії наших стосунків була акція "Вісла", що завдала удару всій українській громаді Польщі. Замовчування чи однобічний виклад цих фактів у наш час не пом'якшить болю скривджених і їхніх близьких і не сприятиме поглибленню порозуміння між нашими народами. Шлях до щирої дружби та єднання пролягає насамперед через правду і взаєморозуміння. Визнаємо, що жодна мета не може бути виправданням злочину, насильству, застосуванню принципу колективної відповідальності. Водночас пам'ятаємо, що іноді витоки цих конфліктів знаходилися за межами України та Польщі і часом були зумовлені обставинами, незалежними від українців і поляків, а також нав'язані нашим народам поза їх волею недемократичними політичними системами», – зазначалося у спільній заяві лідерів України та Польщі.

Важливим пунктом Спільної заяви 1997 року була згадка про те, що інтерпретацією спільної історії, її непростих періодів мають займатися фахівці, які в атмосфері відкритості ретельно вивчать події минулого і дадуть їм об'єктивні оцінки. А Україна та Польща на порозі XXI століття мають пам'ятати про минуле, але думати про майбутнє.

У приблизно схожому дусі, хоча з певними корективами, була витримана Спільна заява президентів України та Польщі Леоніда Кучми та Александра Кваснєвського «Про примирення в 60-ту річницю трагічних подій на Волині», яка з’явилася в липні 2003 року. Ось як там згадувалося про конфлікт між двома народами в роки Другої світової: «У пам’яті українців і поляків роз’ятреною раною ще залишається трагедія, яка сталася у 1943–1944 роках на Волині, Холмщині, Східній Галичині. Її образ пов’язаний з надзвичайно болісними долями повоєнного покоління обох народів. З існуючої в той час ненависті, упереджень, соціальних та економічних проблем, помилкових ідеологій, політичних гріхів і застарілих образ вилилася страшна трагедія, яка поглинула життя десятків тисяч людей, перетворила на попелища села, храми і пам’ятники, принесла неуявленні страждання, посіяла глибокий біль та недовіру».

У цій заяві хронологічні рамки польсько-українського конфлікту зазначені в межах 1943–1944 років. Водночас там згадується не лише Волинь, а й Східна Галичина та Холмщина. Обидві сторони визнали, що великих жертв зазнали обидва народи. Хоча й у тексті заяви є згадка про «особливо трагічну долю поляків на території Волині». Також президенти Польщі та України висловили підтримку заклику Івана Павла ІІ до українського і польського народів: «Настав час звільнитися від болісного минулого! Нехай прощення – дароване й отримане – розіллється, немов цілющий бальзам, у кожному серці. Нехай завдяки очищенню історичної пам’яті усі будуть готові поставити вище те, що об’єднує, а не те, що розділяє, щоб разом будувати майбутнє, засноване на взаємній повазі, на братерській співпраці та істинній солідарності».

На жаль, подальший розвиток відносин між Польщею та Україною у сфері історичної політики змістився в інше русло. Варшава взяла курс на політизацію історії, змістивши акценти у трактуванні подій минулого. Польські політики вводили у свої заяви конструкції, які не відповідали дійсності або ж були спробою одностороннього зняття відповідальності та перекладення провини на іншу сторону. Вододілом, який відкинув попередні напрацювання двох держав і формулу «вибачаємо і просимо вибачення», можна вважати 2013 рік – 70-ту річницю трагічних подій на Волині. Того року, щоправда, у Сеймі ще не знайшлося достатньо голосів для формулювання «геноцид» щодо оцінки дій українців. Та з 2016 року Польща вже традиційно називає події на Волині «геноцидом» поляків. Тези про взаємну відповідальність, вибачення та примирення зникли. Натомість в обіг офіційно ввели поняття «східні креси». А деякі політики навіть почали розповідати про те, яку історію слід вивчати українцям і кого можна прославляти, а кого потрібно засуджувати.

Повномасштабна російсько-українська війна не повернула зміст польсько-українського історичного дискурсу до рубежу XX–XXI століть. Навпаки, історія стала постійною заручницею сучасної польської політики. 11 липня цього року Сейм Польщі ухвалив резолюцію «Про вшанування пам'яті жертв Волинської трагедії». У документі прямо зазначено, що польсько-українське примирення повинно включати «визнання провини і вшанування пам'яті жертв». У резолюції також згадуються такі слова, як геноцид і «східні креси». Галичина і Волинь там оголошені територіями, які були заселені спільно українцями та поляками. Не обійшлося і без згадок про канонічну для польського історичного дискурсу, але дуже дискусійну цифру, у понад 100 тисяч вбитих поляків. У той же час у резолюції польського Сейму не знайшлося місця для засудження масових вбивств українського населення на території Другої Речі Посполитої. Не кажучи вже про багатовікову колоніальну антиукраїнську політику, яку проводила польська влада на українських етнічних землях.

Стратегічне партнерство України та Польщі – важлива складова безпеки на європейському континенті. Та воно можливе за умови рівноправності і взаємної поваги. Примус до одностороннього «визнання провини» і вибіркова напівправда – шлях у нікуди. На щастя, з українського боку на офіційному рівні останнім часом вистачає глузду не втягуватися в перегони з польськими політиками з виставлення історичних рахунків за минуле. Хоча, відверто кажучи, виставляти є що. Та чи вистачить глузду в польської сторони повернутися до формули, яка веде до справжнього примирення?