Про чужі помилки

Одного дня дві тисячі сьомого року звалища Неаполя стали просто непридатними для приймання нових відходів. Сміття банально не було куди вивозити і воно почало рости горами на вулицях.

Разом з тим, ринок перевізників контролювався хлоп'ятами з місцевої мафії, яким аж ніяк не було цікаво віддавати свої кревні на поталу якимось заводам, сортувальним лініям і іншим різноманітним винаходам прогресивного людства.

Ну і почалося. Спочатку, місцева влада пересварилась із ближніми селами. Туди сміттєві шляхи припинились.

Потім, спільно з урядом, вирішили переправляти баржами до Сардинії.

Там ті баржі одразу зустріло дуже багато люду із логічними запитаннями і не зовсім толерантними привітаннями. І до Сардинії сміттєві шляхи зупинилися. Потім ще пересварились з німцями. Ну і ще з кимсь пересварились.

А після цього розпочалась класика.

Мер Неаполя звинувачував уряд у політичній розправі, натомість уряд Італії (а їх за той час змінилось декілька) закидав місцевим очільникам неспроможність навести лад із побутовими проблемами свого міста.

Упродовж цих усіх двіжів вулиці час від часу розчищала армія. Смерділо всім, бо це південь і там спека. 

Пінг-понг, блокування, взаємні звинувачення тривали роками.

Я не знаю, як Неаполь поживає зараз і чи вирішив цю проблему хоч якось.

Але мені чомусь здається,що історію, саме як науку, придумали задля того, аби не повторювати чужих помилок.