Про героїв
IQ

Про героїв

Як правило, герої – це плата за чиїсь промахи і злочинну недолугість

Василь Расевич, 12 червня 2314 4

Відомо, що герої з античних часів до наших днів пройшли еволюцію від напівбога до національного захисника і народного месника. Культ героїв – гарний пафосний ритуал, який надає високого звучання часто абсолютно бездумним смертям. Жерці цього культу є найбільшими вигодонабувачами і консументами зі всієї такої затії. Плекання культу героїв, як правило, потрібне для того, щоб громадяни були готові віддати своє життя за державу, Вітчизну, національну справу, справедливість і таке інше. Важливо знати, як готують героїв, як ними стають і як роблять героями?

Насамперед герої ХХ і початку ХХІ століття – це чиїсь професійні провали, некомпетентність, бездарність і, зрештою, зрада та підлість. Ці провали найлегше приховати за людьми, переведеними у стан героїв. Найбільш налагодженим продукування героїв було в Радянському Союзі. Радянське патріотичне виховання спрямовувалося на те, що людське життя жодної цінності не має. Що вершиною щастя для справжнього громадянина є віддати життя за радянську батьківщину. До самопожертвування за абстрактні ідеали готували з дитинства. Звідси й доноси дітей на батьків, а ля Павлік Морозов. Звідси ж ціла плеяда так званих піонерів-героїв, розповіді про яких мали засвідчити, що радянські люди ледве не з пелюшок здатні віддати життя за світлі ідеали комунізму.

І нікому навіть на гадку не спадало, що розповіді про піонерів-героїв та «синів полка» є жахливою індоктринацією дітей. Що залучення неповнолітніх до збройних конфліктів з подальшою глорифікацією їхніх вчинків веде до бруталізації війни. Оскільки відтоді збройна боротьба точиться не тільки між кадровими військовими, але втягує широкі верстви цивільного населення, жінок і дітей. Дітей не зв’язують військові статути і правила військової боротьби. Вони вбивають і їх вбивають. Щоб наочно уявити собі таку ситуацію, варто згадати малих дітей з автоматами в руках під час конфліктів на Африканському континенті.

Інститут героїв виконує двояку функцію. Його природа – напівміфічна. Диктує віру в те, що з’явиться такий супергерой, який звільнить народ, націю, клас від поневолення, визиску і від всіх проблем навіки наперед. Така віра сприяє формуванню безвольності, пасивності, інфантилізму. Люди сподіваються на великі зміни за допомогою дива, не докладаючи в реальному житті ніяких зусиль. Що слабша і пасивніша спільнота – то крутіші в неї герої.

Часто мова заходить про історичних персонажів, як правило, це сигналізує, що спільноті немає чим гордитися в теперішньому часі. Яскравим прикладом такому явищу є «побєдобєсіє» в Росії.

На жаль, сучасна Україна не дуже далеко втекла від пріснопам’ятної УРСР. Не будемо про далеку історію Другої світової війни. Почнімо з героїв Небесної сотні. Річ у тому, що ці герої – це наслідок недолугості тодішніх опозиційних керівників, відсутності в них плану дій, адекватного бачення ситуації. І найгірше – це результат таємних переговорів з бандитською владою та тісні пов’язання з олігархами. Вдуматися тільки: на майдані були намети, які оплачували Льовочкін і Фірташ. Дотепер не вияснена історія ангажування братів Клюєвих на початках Майдану. Тому українці, шануючи пам’ять про полеглих під час Революції гідності, мають водночас наполягати на розслідуванні таємної історії Майдану.

Без реального розслідування суспільство легко скотиться до рівня, коли меморіали, музеї і всякі комеморативні практики назавжди приховають велич вчинку людей з Небесної сотні. Доказом цих припущень може послужити вдавання розслідування смертей на Майдані протягом п’яти останніх років. Донині немає ясності, хто і куди стріляв і від кого виходили накази?

Не відповівши на безліч важливих запитань, як-от, чому досі не розслідувано справу «бульдозера Порошенка» з подальшим візитом до Пшонки, нічного візиту Дмитра Яроша до Януковича, зв’язків Арсенія Яценюка з Рінатом Ахметовим, джерел фінансування ВО «Свобода», справи гвинтівок Пашинського, російського сліду, януковичівських міністрів з російськими паспортами, не можна братися за справу комеморативного вшанування героїв Майдану. Зрештою, чому досі нічого невідомо про домовленості лідерів опозиції з Януковичем? Чому зупинилася і вже нікого не цікавить справа домовленостей Порошенка з Фірташем, яка практично обнулила досягнення Революції гідності? Розтоптала пам’ять про героїв Небесної сотні.

І замість розслідування, знову світлові промені врізаються в небо, над Майданом лунає «Плине Кача», сльози неконтрольовано течуть з очей, а поруч політичні мародери, що догризають славу тих, хто поліг також через їхні оборудки з бандитською владою. А ще варто згадати масові втрати під Іловайськом і Дебальцевим. Які сталися через некомпетентність військового командування, особисту «рекогносцировку» президента Петра Порошенка й «особливу» позицію спонсорів добровольчих батальйонів.

Чомусь швидко забулася історія 5-го батальйону територіальної оборони «Прикарпаття», який самовільно, майже у повному складі, покинув свої позиції і 29 серпня 2014 року повернувся в Івано-Франківську область. У розслідуванні цієї справи часто зустрічаються формулювання: «оборона втратила сенс», «перед загрозою великих людських втрат». Офіційна сторона в особі військового прокурора Анатолія Матіоса звинуватила цей батальйон у дезертирстві і в тому, що через таку зраду став можливим Іловайський котел. Бійці батальйону та їхні командири, які не схотіли «героїчно» помирати, відбулися умовними судовими вироками. Дев’ятнадцять з них і тепер перебувають в розшуку. А якщо не спасували б ці гідні продовжувачі справи героїчних предків, то вже давно втішалися б славою героїв, але на тому світі. На малій батьківщині їм би поставили пам’ятники, біля яких політики та державні мужі присягалися б не посоромити їхні імена, розбудовуючи Україну, нічого не крадучи під час цього важливого процесу.

Аж ніяк не применшуючи героїзму українських військових під Іловайськом та Дебальцевим, як і оборонців Донецького аеропорту, все ж варто пригадати дії військового командування та політичного керівництва держави. Чому не було координації дій між підрозділами, у чому полягала стратегічна потреба рейдів у бік ворога? І найважливіше, хто домовився з Путіним про «зелений коридор» для відступу українських військових, де їх живцем спалили? Хто той видатний політик і стратег, що повірив у дотримання слова Путіним? І чому міністр оборони Валерій Гелетей, будучи «паркетним» генералом, так ніколи і не відповів за своє бездарне командування з величезними людськими втратами? Легко звільнився з посади і перейшов командувати дуже комфортним відомством безпосередньо біля тіла президента.

Та й суспільство чомусь не спішило з вимогою звіту і покарання винних у військовій зраді, корупції, вражаючій некомпетентності та грубих помилках у кадрових призначеннях. За все, що призвело до масових втрат серед військових, а отже – появи нових героїв. Переведення власних промахів у символічну площину, прикривання пам’яттю про героїв є, на жаль, безвідмовною тактикою самозахисту абсолютно цинічних українських «елітаріїв». Загострення уваги на героїзмі, зауважте, не їхньому або їхніх дітей, є черговим пусканням диму в очі суспільству. Забезпечує їм майже вічне і безтурботне життя в хоромах на владному Олімпі.

Зараз в медіа активно обговорюється справа одеського активіста Сергія Стерненка. Відомий журналіст Андрій Дрозда написав про нього таке: «Сергій Стерненко – безумовно, герой. У добрих романах і фільмах саме такі герої і змушують нас співпереживати, дивитися до кінця і витирати сльози або ж обійматися, коли йдуть титри. Такі герої не ідеальні, але вони шукають і знаходять свої ідеали. А ще вони долають свої недоліки, своїх внутрішніх демонів. Вони мають принципи і готові за них боротися. Їхнє життя складається драматично. Частіше закінчується трагічно, ніж щасливо.

У нашій країні такі люди стають символами боротьби, яка іноді здається безкінечною і безнадійною. На щастя, вона досі триває. Це боротьба за звільнення країни і очищення кожного з нас. Що найважливіше – це боротьба із самим собою. Я не буду називати імен тих, хто вже став символом цієї боротьби. Я просто знаю, що навіть через багато років ми пам’ятатимемо, що в 2020-му році у нас був Стерненко».

Це, на жаль, типовий романтизований підхід до учасників важливих подій з підміною критичного аналізу ситуації емоційною і пафосною історією про винятковість. Річ у тому, що Сергій Стерненко є передусім жертвою діяльності нереформованих українських правоохоронних органів, корумпованого та політично заангажованого слідства і судочинства. Він би точно поповнив сонм національних героїв, якби дозволив себе вбити. А він пережив три замахи і за третім разом вбив свого нападника. Чому ж справу дотепер не розслідували і не винесли справедливого вироку? Чому правоохоронні структури бавляться ніби в пінг-понг з оголошенням / неоголошенням підозри? Та тому, що в Україні немає незалежних професійних правоохоронних органів і справедливого правосуддя. І знову ж таки, набагато легше Стерненка оголосити героєм, ніж збунтуватися проти правової несправедливості в державі. Не допустити, щоб система зробила з нього героя, несправедливо засудивши або фізично ліквідувавши. Може, краще розтрощити несправедливу систему?

І для того, щоб зрозуміти краще, про що йдеться у статті і до якого абсурду можуть довести забави конкуруючих політиків з героями, нагадаю, що в США нещодавно відбувся похорон такого собі пана Флойда. Який своєю смертю від поліцейського заслужив не тільки «прощення» всіх попередніх злочинів, але й право бути похороненим у золотій труні, з найвищими почестями, гідними справжнього героя. За присутності державних діячів, промов зі сльозами на очах і панегіриками на честь новопреставленого героя. Що ж, нові часи – нові герої. А може, краще було б не продукувати нових героїв, прикриваючи ними свою корисливість та бездарність?

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук