Про несправедливість, відчай і надію

У давньому фольклорі багатьох народів можна зустріти один і той же сюжет: коли злі сили хочуть нашкодити людям, то сіють у них зерна розчарування та зневіри. Мовляв, зневірена людина не здатна на великі вчинки, а значить не може стати на перешкоді злу і несправедливості.

Ми, українці ХХІ століття, у переважній більшості вже не віримо у капості потойбічних сил. Однак часто не можемо позбутися зневіри. А фундаментом цього прикрого відчуття, своєю чергою є усвідомлення несправедливості, яка коїться поруч нас.

Наш народ – великий і героїчний. Українці довели це під час буремних подій Революції Гідності, щодня доводять це, захищаючи цілісність своєї держави у боях на Сході. І тому людям, для яких питання честі та справедливості є засадничими у їхньому житті, не зрозуміло, як один українець готовий іти з дерев’яним щитом під кулі, а інший після відспівування Небесної Сотні продовжує брати хабарі? Чому чийсь син безстрашно воює на Донбасі, а чий – так же ж безстрашно краде гроші з бюджету? Чому, врешті, наші святі прапори хапають брудними лапами корупціонери? Усе це доволі гидко, але не було б критично і не сіяло зневіру в серця українців, якби зло було покаране і негідники отримали заслужене місце на нарах.

Однак за епізодичними винятками ми цього не спостерігаємо. То ж як пояснити людям, що труднощі тимчасові, що реформи, хоч почасти болісно, але виведуть суспільство на інший якісний рівень? Як переконати людину затягнути пасок, коли не споднях чергового казнокрада його пасок уже давно не сходиться від ожиріння? А скільки убивць з Майдану нині отримали справедливе покарання? А скільки колишніх регіоналів, які обкрадали нас з вами, понесли відповідальність?

Функції держави полягають, зокрема, у забезпеченні законності та справедливості. У нас часто є різні закони і різні справедливості. Для обраних і для всіх решту. Мажор дозволяє собі лихачити на представницькому авто чи бити тих, хто зробить йому зауваження. Крутий бізнесмен дозволяє собі захоплювати землю і не допускати звичайних людей до озера. І таких прикладів занадто багато, щоби закривати на них очі. А коли держава не в стані забезпечити справедливість, її встановлюватимуть ті ж люди, не наділені відповідними повноваженнями, однак наділені відчуттям справедливості і переконані, що добро має бути з кулаками. І тут вже виникає інша небезпека: суд Лінча замінює правосуддя.

Тож сьогодні надзвичайно важливо, щоб держава нарешті застановила себе в очах громадян, як відповідальна і – головне – справедлива інституція. Усі необхідні механізми для цього є – від традиційних силових структур до новоутворених антикорупційних. До цього варто додати лише одну деталь, аби механізм боротьби з несправедливістю запрацював на повну силу. Потрібно додати чесність. І тоді в українців з’явиться надія. А з нею і нові сили, і нові успіхи.