Про священну корову держави в умовах конституційної кризи

Багато хто, відвідавши недавно цвинтар, міг зауважити, як співали Гадюкіни, «огромні пєрємєни». Кудись зникли пластикові вінки, недоречні китайські ікебани та інше сміття, характерне для українських кладовищ ще кілька років тому. Суспільство змінюється, а ми, зосереджені на «порятунку держави», цього не зауважуємо.

Що характерно, суспільство змінюється не просто швидше, ніж держава. Воно змінюється в кращий бік там, де «менше держави». Куди не дістали руки «професійних управлінців». Наприклад, сфера IT зросла в той час, коли ніякому міністру не було до неї діла. Чого не скажеш про вітчизняне автомобілебудування. Відповідно, зараз уже ніхто не згадує про виробництво доступного авто для «маленького українця», залишилося лише ганяти євробляхарів чи складати російські або китайські корита. Натомість у сфері ІТ є чим поживитися. Туди тепер спрямовані погляди «покращувачів» – як оподаткувати, внормувати, «вивести з тіні» і тому подібні питання турбують чиновників.

«Державники», довівши до логічного розквіту судову і правоохоронну системи, забезпечивши прорив у стратегічних галузях, в обороні та авіації, гідно зустрівши дві хвилі коронавірусу і вивівши суспільство спочатку на пік, а потім і на плато захворюваності (перед черговим піком), не полишають спроб дотягнутися до коштів заробітчан. «Нагинають» ФОПів і штрафують євробляхарів. Тому що порядок повинен бути.

У цій ситуації не можуть не викликати подиву прихильники «справедливості» і «твердої руки» в середовищі тих, хто не працює в державному управлінні. Вони бачать у непокірності «хитромудрих» загрозу. Мовляв, якщо кожен захоче «халяви», то за чий рахунок функціонуватиме суспільство. З одного боку, ніби правильно. А з іншого – ці аргументи чомусь дуже нагадують аналогічні мантри про «наповнення бюджету» тими, хто з цього бюджету черпає повними пригоршнями. Суддів я зрозуміти можу. Не наповнюватиметься вчасно бюджет, важче буде отримати службову квартиру для подальшого продажу. А звичайним людям який із цього профіт? Ну, зберуть більше податків – дадуть поліції більше премій з ковідного фонду. За що ми боремося?

А втім, позитивні зміни відбуваються. Хоча і розгледіти їх не так просто. Наприклад, низька явка на останніх виборах вважається негативом. Про це говорить цілий «хор» лідерів думок. Тактично, звісно, це недобре – найближчі п’ять років бюджетами громад керуватимуть ті, кому «висловили підтримку» менше третини виборців. Але стратегічно – це причина задуматися над важливішими питаннями. Чому так сталося? Може, система «привідкритих сприсків» не спрацювала? Бо ж не «повівся» народ на казку про «все в наших руках». Якщо можна вибирати лише партії, а партії майже на 100% визначають, хто фактично прохідний, то чого ж тоді дивуватися низькій явці. «Народ» подивився на асортимент, зрозумів, що когось із запропонованих персонажів вибирати йому не хочеться, ще й наражаючись на небезпеку зараження короною, і залишився вдома. А це, погодьтеся, усвідомлення власної свободи – серед запропонованих варіантів не вибирати жодного, якщо він не влаштовує. «Обирай або програєш» уже не працює.

Не працює, бо ідея «сакральності держави» неухильно здає позиції. Навіть на побутовому рівні. Пригадайте, з яким трепетом колись подавалися будь-які документи. Чиновник сприймався мало не як жрець культу, а папери – як жертви невидимим богам. Чи приймуть ці документи? Чи не повернуть? Чи буде відповідь? Якою вона буде? Може, «заплатити» наперед? Тепер усе інакше, працюють ЦНАПи, нічого особливого і сакрального. А член Конституційного Суду тим часом розповідає, що його звільнення призведе до розвалу країни… Які ж далекі вони від народу.

Так, мав рацію Леонід Данилович – Україна не Росія. Але це не про державу (вона в нас і далі «священна»), а про суспільство. Про людей, які своїми діями довели, що можуть організуватися, якщо їм не заважати. Про Майдани, про волонтерів і добровольців.

Проблема в тому, що цей потенціал програє в довгому протистоянні з бюрократом. Як під час «виборів без вибору» простіше не прийти на дільницю (тобто проголосувати ногами проти всіх), так і загалом – легше просто емігрувати. Якщо оподатковувати перекази заробітчан, штрафувати за «бляхи» і вибирати серед партійних пристосуванців, а паралельно преміювати поліцейських начальників і «виділяти» суддям квартири, скоро не буде кого штрафувати і що оподатковувати. Люди проголосують ногами.

Чому про це не говорять політики «другого ешелону» – для мене загадка. Невже вірять у те, що перейдуть у «першу лігу» і самі почнуть стригти купони? Можуть же просто не встигнути, не буде з чого стригти.

Уже навіть міністр Степанов каже, що порятунок від вірусу в руках кожного, а він зробив усе, що міг. А прем’єр Шмигаль ясно змалював перспективи пенсійного забезпечення – «через 15 років пенсій не буде». Яких ще знаків вам не вистачає?