Продам свою, Богом дану землю
IQ

Продам свою, Богом дану землю

Кому заважає вільний ринок сільськогосподарських земель?

Любко Петренко, 28 листопада 1678 2
Кадр з фільму «Камінний Хрест»

«Я живу на своїй, Богом даній землі» – ця фраза розтиражована на футболках, худі і шевронах, які охоче купували у львівських сувенірних крамничках і місцеві мешканці, і туристи. Фразу запустили свого часу активісти партії «Свобода», пишучи її у своєрідний спосіб, аби прочитувалася назва партії «…СВОїй, БОгом ДАній…».

Земля як «камінний хрест»

ВО «Свобода» має мало спільного з ринком, демократією, зрештою, зі самою свободою в широкому сенсі слова. Проте саме її гасло стало чомусь визначальним для українців у формуванні свого ставлення до питань володіння, користування й продажу цього ресурсу. Земля набула в нас ореол святості, цінності, якою не дай Боже торгувати. Кому поталанило нею володіти, той повинен прив’язатися до неї навічно.

Пам’ятаєте, у культовій новелі Василя Стефаника «Камінний хрест» так сакрально ставився до свого клаптика землі головний герой – Іван Дідух. Хоча у спадок дістався йому шматок найгіршої в селі землі — на піщаному горбі. Іван не відмовився від цього злеродючого ґрунту, доглядав його, тяжко гаруючи на тому полі. Від тієї праці він аж перегнувся, тому звали його на селі Переломаним. Та хоч горб і переламав селянина, але кинути його було жаль. Господар обгороджував свою ділянку, обгортав її грудками, щоб дощ не змивав гній. Так і провів усе життя на тому горбі. «Догори ліз кінь, як по леду, а Івана як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі. Згори кінь виглядав, як би Іван його повісив на нашильнику за якусь велику провину, а ліва рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як ланцюгом із синьої сталі», – так описував тяжке життя селянина, його добровільне кріпацтво майстер слова Василь Стефаник.

Таких Іванів Дідухів досі ще живе в Україні тисячі. Варто лишень завітати до села чи зазирнути до садового-городнього кооперативу і ви їх побачите – старших людей, котрі замість того, аби організувати собі відпочинок на тих даних (ні, не Богом, а в більшості випадків ще радянською владою) сумнозвісних шести сотках землі, влаштовують собі добровільне рабство. Зігнувшись у дугу вони годинами порпаються в землі, обмежують свій вільний простір грядками, залишаючи для себе лише кавальчик землі, не більший площею за стандартну могилу. Щоб потім можна було поскаржитися на пекельну втому, артрити, ревматизми та інші поліхондрити.

За добровільне кріпацтво

Зрозуміло, що таких добровільних кріпаків не складно переконати в сакральному значенні землі й необхідності заборонити її вільний продаж. Це чітко засвідчує свіжа соціологія. Згідно з результатами опитувань громадської думки, проведених соціологічною групою «Рейтинг», проти запровадження ринку землі сільськогосподарського призначення 73% українців. Підтримують цю ініціативу уряду тільки 19%. 8% – досі не визначилися. А щодо дозволу на продаж землі іноземцям, то український спротив – ще сильніший: проти – 81%, за – лише 13%. Навіть серед молодших та заможніших респондентів, власників паю, котрі його самостійно обробляють, кількість противників впровадження ринку землі становить близько 60%.

У цьому контексті найбільш кумедною мені видається позиція тих галичан, котрі увійшли до тієї групи зі 73% загальноукраїнських противників продажу землі. От всюди вони за ринок, Європу, геть совок. А щойно дійде справа до земельного питання, то наводять зворушливі арґументи про дідів-прадідів, котрі тяжко працювали, їздили до Канади, аби заробити трохи грошей і купити ще один потом зрошений морґ землі. Боролися з комуною, яка всі ті землі хотіла задарма відібрати. Тобто наводять арґументи явно за продаж землі (бо як вони інакше набули б свої земельні наділи), а висновок роблять цілком протилежний: продавати нашу Богом дану землю не можна в жодному разі.

Що ж, ще не минули ті 40 Мойсеєвих років. Хоча, здавалося б, і 30 було б достатньо, адже вже щонайменше двічі досить радикально змінювалася наша політична еліта, пріоритети, зовнішні і внутрішні вектори тощо. А ментальність у земельному питанні досі є радянською. Мораторій на продаж землі став для нас якоюсь історичною даністю, яку не годні змінити ні окремі політики, ні партії, ні уряди. Так ми й залишаємося зі своєю забороною у «славній компанії» таких країн, як Північна Корея, Куба чи Венесуела.

Вічний мораторій

Пригадаймо ж, як воно «історично складалося». У березні 1991-го набув чинності перший український Земельний кодекс. Умовою прийняття кодексу з приватною власністю на землю комуністи та «червоні директори», котрі формували тодішню парламентську більшість під умовною назвою «група 239», висунули вимогу запровадження відповідного мораторію на шість років.

Однак через шість років земельної «халяви» не настало. Вище політичне керівництво України раз за разом пролонґовувало мораторій. Це робив як не черговий президент своїм указом, то Верховна Рада своєю постановою чи й законом…

На жаль, майже не поміченою пів року тому в нас пройшла одна цікава новина зі Страсбурга. А 22 травня 2018 року Європейський суд з прав людини оприлюднив рішення у справі «Зеленчук і Цицюра проти України». Заявники – пересічні власники паїв Софія Зеленчук і Віктор Цицюра – скаржились, що постійні пролонгації мораторію зробили його «фактично безстроковим», а відповідне законодавство — непередбачуваним. Тож страсбурзький суд визнав земельний мораторій порушенням права людини розпоряджатися своєю власністю, гарантованого Статтею 1 Протоколу до Європейської конвенції про захист прав людини, а також статтею 41 Конституції України.

Відтак питання скасування мораторію і запуск дієвого ринку землі став для нашої країни питанням: з Європою ми чи проти неї. Найсмішніше, що тут і не скажеш, що, зберігши мораторій, ми залишимося з Росією, бо в нашої агресивної країни-сусідки ринок землі функціонує вже давно й успішно. І лише наші політики так бояться його запускати. Таким чином з одного боку вони дбають за власні рейтинги, з другого – за мутні схеми, які залагоджуються саме завдяки відсутності ринку землі.

Журналістам-розвідувачам, котрі намагаються розібратися в незаконних оборудках зі землею, добре відомий термін «емфітевзис». Він означає «довгострокове, відчужуване та успадковуване речове право на чуже майно, яке полягає у наданні особі користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб з метою отримання плодів та доходів від неї з обов'язком ефективно її використовувати відповідно до цільового призначення». Саме на основі емфітевзису й відбувається де-факто продаж с/г земель, що де-юре в нас досі заборонено. Тобто земля купується і продається, але за складнішою і непрозорою схемою.

Втрачають від цього і держава, і фермери, і власники паїв. А мораторій, який замислювався як тимчасовий захід для підготовки нормативної бази для вільного обігу землі, бронзовів чимраз сильніше.

«Уряд не розраховував на таку довготривалість цього кроку. Наразі заборона відчуження землі стримує ріст економіки, не дає можливості підприємствам капіталізувати свою основну власність. Єдине, що в аграрному підприємстві по-справжньому ціниться, – це земля, яка приносить дохід. Не маючи можливості її продати, або навіть запропонувати як заставу, залучити кредит, підприємство не може вкладати гроші в розвиток інфраструктури, в розвиток своєї бази, основного капіталу. Натомість люди, які хочуть продати землю, котрою не користуються, але регулярно сплачують податок, за якою мають слідкувати, щоб вона не деградувала, не можуть цього зробити: не можуть отримати за неї відповідні кошти і не можуть їх витратити. А враховуючи, що в нас дуже і дуже багато земель — близько 6,5 мільйонів пайовиків та близько 27 мільйонів гектар розпайованої землі, то це просто колосальні кошти», – нарікає експерт зі земельних питань та земельного законодавства, аналітик Асоціації «Українського клубу аграрного бізнесу» Роман Граб.

До речі, про втрати через мораторій. За підрахунками фахівців Київської школи економіки, 2018 року за наявності в Україні вільного ринку землі, наше сільське господарство могло б згенерувати близько 35,8 млрд доларів доданої вартості замість фактичних 13,3 млрд доларів. Без мораторію ВВП України у 2018 році міг би бути на 17% більшим від фактичного рівня. Ось такі астрономічні суми ми крадемо самі у себе, блокуючи процес.

«Уберемоси по-панцьки»?

Богу дякувати, рішуче за справу скасування мораторію взялася «зелена команда». Її навіть не лякає можливе зниження рейтингу від такого, на жаль, непопулярного серед українців кроку. І от 13 листопада депутати Верховної Ради проголосували у першому читанні за закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення». Документ передбачає скасування мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення усіх форм власності з 1 жовтня 2020 року. За нього проголосувало 240 депутатів, головно представники фракції «Слуга народу». Проти законопроекту виступили фракції «Європейська солідарність», «Батьківщина» і «Опозиційна платформа – За життя». «Голос» – утримався.

Ну, з функціонерами ОПЗЖ – зрозуміло, вони живуть за ленінським дореволюційним гаслом «Що гірше, то краще». Команда Славка Вакарчука вирішила відсидітися «у засідці», допоки ситуація з рейтингами і впливом земельного питання на них не проясниться. Що ж, і їх можна зрозуміти.

Найцікавіше виходить з фракціями, очолюваними Петром Порошенком і Юлією Тимошенко. Нині вони репрезентують себе захисниками українського селянина, у якого, буцімто, олігархи внутрішні і зовнішні вирішили відібрати землю. Чи не лукавлять наші топполітики?

Пригадаймо, що говорив шановний Порошенко ще два роки тому, коли обіймав президентську посаду. Процитую витяг з його послання «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2017 році»: «Мільйони людей формально володіють землею, але за них вирішили, що вони не здатні нею розпоряджатися, і запровадили абсолютно неконституційний мораторій. Чому ми тоді дозволяємо людям продавати квартири? Теж хтось їх може всі скупити… Як державний діяч при ухваленні рішень я маю зважати на громадську думку. І наразі, на жаль, її сформували популісти. Я не збираюся витискувати із Верховної Ради земельну реформу, не буду цього робити. Але прошу ухвалити, – хоча б усно, в умі і в серці, – політичне рішення на її користь». Які правильні й серцещемні слова. А що ж змінилося за два роки? Окрім того, звісно, що до влади прийшла нова команда. Хто ж нині популіст?

Тепер перейдімо до Юлії Тимошенко. Чи завжди вона була такою затятою борчинею з продажем землі? Аж ніяк – лише з часу переходу в опозицію. А от перебуваючи на посаді прем’єр-міністра, Юлія Володимирівна без жодних докорів сумління домагалася скасування заборони на продаж землі. У лютому 2008 року вона внесла на розгляд парламенту законопроект «Про ринок земель». Що ж він передбачав? Те, що купувати нашу Богом дану українську землю можуть громадяни та юридичні особи України, територіальні громади, а ще (не повірите) іноземці та (взагалі кінець світу) іноземні держави.

Переконаний, виграла б ЮВТ президентські вибори цієї весни та парламентські влітку, то зараз би вона та її політична сила проштовхували б аналогічний законопроект про скасування мораторію. А так вона в компанії з Порошенком та ОПЗЖ виступає проти земельного ринку, та ще й людей до цього підбурює.

Пам’ятаєте, чим завершується Стефаників «Камінний хрест»? Іван Дідух нарешті набирається розуму, оцінює ситуацію, продає свою нещасну землю, й вирушає з родиною до Канади. Каже до своєї дружини: «Ходи, уберемоси по-панцьки та й підемо панувати».

Маю надію, що й до більшості українців нарешті прийде прозріння в земельному питанні. Аби ми всі нарешті убралися «по-панцьки» та й пішли панувати.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук